Здібний учень - Кінг Стівен (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации TXT) 📗
— О Боже, забирайся звідси геть! — закричав на нього черговий сержант. — Тебе ніхто не заарештував, Хепе! Присягаю Господом Богом! Присягаю моєю матінкою! Ушивайся звідси! Я знову хочу дихати.
— Мені треба перебалакати з лейтенантом Боузменом.
— Він помер, Хепе. Це сталося вчора. Ми всі в жалобі. Тож вимітайся і дай нам спокійно його оплакати.
— Мені треба побалакати з лейтенантом Боузменом! — цього разу Хеп говорив голосніше. Подих його був напрочуд духмяний: перешуміла мішанка піци, ментолових пігулок «Холз» та червоного десертного вина.
— Він мусив податися у справах до Сіаму, Хепе. Тож чому б тобі звідси не забратися? Піди кудись і ковтни електричну лампочку.
— Я хочу побалакати з лейтенантом Боузменом і не піду звідси, доки не доскочу свого!
Черговий сержант вибіг із кімнати. Десь за п’ять хвилин він повернувся з лейтенантом Боузменом, худорлявим, трохи пригорбленим чоловіком років на п’ятдесят.
— Візьміть його до свого кабінету, Дене, добре? — голос у чергового сержанта був майже благальний. — Ви можете це зробити?
— Гайда, Хепе, — сказав Боузмен, і за хвилину вони були в боксі, що правив Боузмену за кабінет. Боузмен завбачливо відчинив єдине вікно і перш, ніж сісти, ввімкнув вентилятор. — Щось можу для тебе зробити, Хепе?
— Чи ви ще розслідуєте оті вбивства, лейтенанте Боузмене?
— Волоцюг? Так, гадаю, вони ще й досі на мені.
— Так от, я знаю, хто їх коцнув.
— Невже, Хепе? — запитав Боузмен. Він розпалював люльку. Він дуже рідко її курив, проте ані вентилятора, ані відчиненого вікна не було досить, аби заглушити сморід, що ширився від Хепа. Невдовзі, думав Боузмен, фарба почне жолобитися і злупиться. Він зітхнув.
— Пам’ятаєте, я вам казав, що Соні перед тим, як його знайшли всього порізаного у тому риштаку, напередодні розмовляв з одним хлопцем? Не забули, лейтенанте Боузмене?
— Я пам’ятаю,— кілька п’яничок, що огиналися біля Армії спасіння та кухні за два квартали від неї, де їх годували юшкою, розповідали йому таку саму історію про двох забитих вештанців, Чарлза-Соні Брекета та Пітера-Полі Сміта. Всі вони бачили молодика, який вештався довкола і розмовляв із Соні та Полі. Ніхто, одначе, не був певен, чи пішов Соні з тим хлопцем, але Хеп та решта двоє правили, що бачили, як Полі Сміт пішов із ним. Вони подумали, що той хлопець неповнолітній і хотів, щоб йому купили пляшку якого шмурдяку, за що він за звичаєм розраховувався б натурою. Ще кілька інших п’яничок запевняли, що теж бачили там схожого хлопця. Опис зовнішності того хлопця був неперевершений; з ним можна було виходити на суд, зважаючи на бездоганне джерело інформації. Молодий, білявий, колір шкіри — білий. Чого ще треба, щоб тебе витурили з поліції?
— Так от, минулої ночі я був у парку,— похвалився Хеп,— і мав при собі жмут старих газет...
— У цьому місті чинний закон щодо волоцюзтва, Хепе.
— Я просто збираю їх, — пояснив Хеп із виглядом праведника. — Люди так смітять. Я прибирав місце громадського користування, лейтенанте. Засмічене громадське місце. Деякі з тих газет були тижневої давності.
— Добре, Хепе,— сказав Боузмен. Він пам’ятав,— невиразно,— що був голодний і намірявся гарненько пообідати. Тепер йому видавалося, що це було сто років тому.
— Так от, коли я прокинувся, одна з тих газет лежала на моєму обличчі, і я дивився просто у фізію тому хлопцеві. Я так і підскочив. Можете мені повірити. Гляньте. Ось той хлопець. Той хлопець отут.
Він добув із кишені своєї утепленої куртки пожмакану, зжовклу, з водяними плямами газетну сторінку і розгорнув її. Боузмен нахилився вперед; він уже трохи зацікавився. Хеп поклав газету на стіл, і лейтенант мав змогу прочитати заголовок: «Чотири ЮНАКИ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРНОЇ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ». Внизу були чотири фотографії.
— Котрий з них, Хепе?
Хеп закаляним пальцем показав на крайнього праворуч.
— Він. На ім’я Тод Боуден, як тут надруковано.
Боузмен відвів очі від знімка і зиркнув на Хепа, прикидаючи, скільки Хепових мозкових клітин ще не згоріли і перебувають у робочому стані після двадцяти років тушкування у доведеному до кипіння соусі з дешевого вина, подеколи присмаченого кавалком якогось лайна.
— Звідки така певність, Хепе? На цьому знімку він у бейсбольному кепі. Я не розберу, який у нього чуб, білявий чи ні.
— Усмішка,— сказав Хеп. — Я впізнав його по тому, як він усміхається. Він усміхався до Полі такою самою веселенькою усмішкою, коли вони пішли тоді вдвох. Я і за мільйон років не сплутаю тої усмішки. Це він, той самий хлопець.
Боузмен уже майже не чув його останніх слів; він напружено думав і думав. Тод Боуден. Щось у цьому прізвищі здалося йому знайомим. Щось таке, що бентежило його більше, ніж думка, що якийсь герой місцевої школи може ходити по місту і спроваджувати на той світ п’яничок. Він був певен, що чув це прізвище сьогодні вранці під час якоїсь балачки. Він нахмурився, намагаючись пригадати, де саме.
Хеп пішов, а Ден Боузмен усе напружував пам’ять, коли зайшли Річлер і Вайскопф... і саме від звуку їхніх голосів (Річлер та Вайскопф пили каву у кімнаті для чергових) йому нарешті свінуло.
— Святий Боже! — згукнув лейтенант Боузмен і хутко підвівся.
30
Обоє, батько і мати, поклали відмовитися від своїх планів на другу половину дня (Моніка збиралася по закупки, а Дік — пограти у гольфа з якимось бізнесменом) і залишитися з сином удома. Але Тод сказав їм, що волів би побути наодинці. Йому закортіло почистити свою гвинтівку і гаразд усе обміркувати. Розставити все на свої місця.
— Тоде,— почав Дік і нараз збагнув, що не знає, що казати далі. Він подумав, що його, Діків, батько на його місці порадив би зараз помолитися. Але вони вже належали до іншого покоління і не вдавалися до Бога. — Іноді таке трапляється,— закінчив він ніяково, бо Тод не переставав дивитися на батька. — Надто не переймайся.
— Зі мною все буде гаразд,— запевнив Тод.
По тому як вони поїхали, Тод виніс шматину та пляшечку з рушничним мастилом і розмістив усе на лаві біля трояндових кущів. Подавшись до гаража, взяв свого вінчестера. Відтак приніс його до лави і розібрав; солодкі квіткові пахощі приємно лоскотали йому ніздрі. Він ретельно почистив гвинтівку. За роботою Тод мугикав собі під ніс, інколи насвистував крізь зуби. Тоді знову зібрав гвинтівку. Він міг би завиграшки зробити це і в цілковитій пітьмі. Думки його блукали десь далеко. Коли хвилин за п’ять він прочнувся, то помітив, що вінчестер набитий. Хоча йому й не дуже хотілося сьогодні стріляти по мішенях, він усе ж набив його набоями. Тод сказав собі, що сам не знає, чому так учинив.
Звичайно, знаєш, Котику-Тоде. Час, так би мовити, наспів.
І саме тоді на під’їзній стежці з’явився лискучий жовтий «сааб». Чоловік, який вийшов із нього, був начебто Тодові знайомий, проте лише коли той зачинив дверцята і рушив у його бік, Тод упізнав тенісні черевики — низенькі кеди ясно-блакитної барви. Давненько не бачилися. Під’їзною стежкою прошкував Калоша Ед Френч, Людина в кедах.
— Вітання-шанування, Тоде, давно не стрічалися.
Тод прихилив гвинтівку до краю лави й усміхнувся своєю чарівною білозубою усмішкою. — Вітання, пане Френче. Що поробляєте в цьому дикому закуті міста?
— Предки твої вдома?
— Ба ні. Ви чогось хотіли?
— Ні,— відказав Ед Френч, добряче подумавши. — Ні, гадаю, ні. Гадаю, може, краще нам погомоніти про це вдвох, тільки тобі й мені. Для початку, скажімо. Може, ти даси мені врозумливу відповідь. Хоча, Бог свідок, я вельми сумніваюся.
Він сягнув до кишені й витяг звідтіля газетний витинок. Тод знав, що то таке, ще до того, як Калоша Ед тицьнув його йому. І вже вдруге протягом сьогоднішнього дня він дивився на розташовані поруч фотографії чортового Дюсандера. Та, що її зробив вуличний фотограф, була обведена чорним чорнилом. Тод відразу ж зміркував, що то означало: Френч упізнав Толового «дідуся». І тепер жадав роздзвонити про це на весь світ. Він мав палке бажання стати повитухою гарної новини. Старий добряга Ед Френч зі своїм жаргоном лабухів-джазистів та своїми задрипаними кедами.
