Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
— Ей, дельфіни, — крикнула Аліса, — скажіть нашим, що нас украли!
— Перестати кричати, а то в воду! — пролунав голос позаду.
Аліса помітила, що ззаду стоїть іржавий робот.
— Зараз я їм покажу! — гримнув він.
Робот пішов, але через хвилину повернувся з дивним пристосуванням у руках. Пристосування нагадувало старовинний лук. Робот поклав на дротяну тятиву саморобну товсту стрілу й вистрілив. Лук був зроблений абияк, і тому стріла полетіла вбік, зовсім вбік від дельфінів.
Тоді робот зробив поправку на неточність своєї зброї й вистрілив не в дельфінів, а в бік, тільки в протилежний. Цього разу стріла плюснулась у воду, не долетівши до дельфінів метрів із десять. Але дельфіни, певно, зрозуміли, що на острові — їхні вороги, й відразу ж зникли в морі, наче їх і не було.
Робот гордо поплескав по луку залізною долонею і промовив:
— Навіть з оцією примітивною зброєю ми розіб’ємо якого завгодно ворога. Головне не зброя, а вождь.
— А хто ваш вождь? — запитала Аліса.
— Ти, нікчемна рабине, — визвірився робот, — навіть не маєш права згадувати його ім’я.
— Я нічия не рабиня. Рабів більше нема, — сказала Аліса.
Вона вже проходила стародавню історію й знала про рабів.
— Будуть, — буркнув робот, поклав на тятиву ще одну стрілу й пустив її в море, в напрямку до напівзатонулого судна, що напоролося на каміння під берегом.
— Як ви тут опинилися? — спитала Аліса. — Звідкіля ви такі дивні?
— Ми припливли на ньому, — відповів робот, — на кораблі, в який я зараз поцілив моєю точною стрілою, щоб показати тобі невідпорність мого гніву.
— Ти красиво розмовляєш, — мовила Аліса.
— Я командир відділення, капрал. Інші так не вміють, вони знають по сто слів. А я — цілих триста.
З руїн почувся дзвін, ніби хтось бив по залізному листу палицею.
— Вечірня перекличка. — Робот закинув лук на плече, повернувся із страшним скреготом і пішов угору.
— Може, пірнути й допливти до берега? — подумала вголос Аліса.
— І не мрій, — сказав старий. — Я тя не пущу. Небезпечно для твого молодого життя. Не можу, туди-сюди, допустити твоєї загибелі в безодні морській.
Аліса подумала, що він і справді її не пустить. Роботи зобов’язані допомагати людям у момент небезпеки і скоріше загинуть, аніж піддадуть небезпеці людину. І навіть якщо ти кіноробот, усе одно блок захисту людей у тобі існує.
— Ходімо тоді поглянемо на перекличку. Адже ми навіть не знаємо, скільки їх там.
Сонце зовсім сховалося, вода стала сизою, а в небі запалали великі південні зорі. Високо, серед зір, пройшов золотою смугою рейсовий корабель. “Нас, мабуть, шукають, — подумала Аліса. — Та як їм здогадатися, що ми на острові?”
На майданчику вишикувалися в ряд дев’ять залізних роботів, У трьох були в руках луки, у решти — товсті залізні палиці. Роботи чорніли на тлі синього неба й були настільки нерухомі, що здавалися статуями, встановленими тут багато років тому.
— Рівняйсь! — скомандував крайній робот. — Струнко!!
Команда була зайвою, бо роботи й так були підрівняні й стояли струнко. Робот, який командував, заходився стукати себе по животу залізними руками, і барабанний дріб пострибав млинчиками по тихому вечірньому морю.
Аліса взяла старого за руку. Двоє роботів, украдених у професора, котрі підійшли непомітно й стояли поруч, про щось беззвучно перешіптувалися.
Розчинилися зроблені з листа сталі двері в хатину контрабандистів, і на майданчик вийшов, ледве пересуваючи ноги, ще один залізний робот. Він був виший за інших, на голові мав високого пом’ятого кашкета, а груди розцяцьковані грубо намальованими хрестами. Аліса зрозуміла, що це і є “шеф” — найголовніший із роботів.
Шеф кілька разів повільно розтулив рот, але довго не міг видобути з себе ніякого звуку. Нарешті він покрутив головою, щось клацнуло, і з глибин його вирвався несподівано тоненький і скрипучий голос.
— Здорові будьте, молодці! — привітався шеф.
— Здоровий будь, шефе! — відповіли хором роботи.
— Доповідай, — сказав шеф.
Крайній робот вийшов наперед і почав:
— Роботи другого сорту зводили стіну. Другий і третій номери здійснили експедицію на Велику землю. Захоплено двох полонених. Зброї не знайшли.
— Кепсько, — підсумував шеф, — мало. Недостатньо. Неуки. Бомбосховище?
— Закінчимо завтра. В два настили.
— Дякую за службу. Привести полонених до мене. Поставити сторожу на ніч. Хай живу я, ваш вождь!
— Ура! — вигукнули роботи.
— Іржавійте, але порох тримайте сухим.
Шеф повернувся, підняв ногу, але нога не опустилася. Шеф погойдувався в Нестійкій рівновазі й міг будь-якої хвилини впасти на каміння. Стіна роботів стояла нерухомо.
— На поміч! — заволав шеф. — Опустіть мою ногу. Мерщій!
— Кому йти на поміч? — запитав крайній робот.
— Тобі.
Робот послухався. Він усією вагою натиснув на підняте до неба коліно шефа, і нога зі скреготом опустилася на каміння. Накульгуючи, шеф пішов до руїн.
— Де полонені? — спитав робот, який допомагав шефові.
— Та ось вони. Чули, що наказано?
Старий з Алісою піднялися до руїн і зайшли всередину.
Усередині було майже зовсім темно, і тільки згори, крізь щілини в напівобваленій стелі проникало непевне, присмеркове світло.
Кімната була закидана щебенем, трухлятиною і старими консервними бляшанками. У кутку стояв ящик, поряд — грубо обтесана брила вапняку. Робот-шеф сидів на брилі обіч ящика й тримав у руці великі ножиць На ящику валялися шматки консервних бляшанок та коробок з-під концентратів. Певно, археологи й туристи, що забредали на острів, вважали за краще не засмічувати покидьками море, а складати їх у руїнах. Шеф вирізав із накривки консервної бляшанки складну багатокутну зірку.
— Прийшли? — запитав він, не випускаючи з рук ножиць. — Стійте й ближче не підходьте. Не можу терпіти людей. І мовчіть. Я заклопотаний. Я роблю нагороду. Красиво? Чому не відповідаєте? Слушно робите, я сам не велів вам відповідати.
Нарешті робот закінчив свою роботу, приміряв бляшанку на груди й лишився задоволений.
— Красиво, — сказав він. — Почнемо допит. Ти, з бородою, перший. Як тебе звати?
— Це справи не стосується, — відповів старий. — Щоб я залізному чудовиську повідомлення давав? Цьому не бувати.
— Якого полку? — вів далі, ніби нічого й не сталося, робот. — Скільки техніки? Гармати? Танки? Ну, відповідай тепер.
— Сказав — не буду, туди-сюди. Коли генерал Гурко нас у бій посилав, він приказував: “Не бачити вам, солдатики, вдів своїх і сиріт, якщо не візьмемо ми штурмом Сапун-гору”. Отакечки.
— Запиши, — мовив робот-шеф своєму помічникові. — Командир у нього генерал Гурко.
— Нічим писати, шефе, — озвався робот.
— Ну, не пиши. І мене не обманюй. Ти ж писати не вмієш. Ми ніхто писати не вміємо. І це добре. Коли ми переможемо, ніхто не буде писати. А що ми робитимемо? Ти скажи. А ти? А ти? Не знаєте. Маршируватимемо. Все. І працюватимемо. І щоб порядок.
— От уже цього не буде, — перебила Аліса. — Ви, либонь, нічого не розумієте або збожеволіли. Вас пора вимкнути і викинути на звалище. Ви навіть заіржавіли. Навіть дивно, що; вас досі не переплавлено.
— Мовчати! — верескнув робот. Щось у ньому закряхтіло, забулькало, затріпотіло, і він повторив: — Мовчати… — Робот похитав головою, продув акустичну систему й вів далі: — Мовчати! Після допиту в карцер підеш. Ясно? Тепер кажи, як звати? Якого полку? Скільки гармат? Де розташована тактична атомна зброя?
— Нічого не розумію, — мовила Аліса. — Яка тактична зброя? Які гармати?
— Відмагається, — констатував шеф. — Ми тобі всиплемо. Ми тебе згноїмо.
— Ти говори, та не заговорюйся! — розсердився старий. — Як це — згноїмо? Ти з ким так розмовляєш? Та я тебе зараз…
— Тримай його! — крикнув шеф своєму помічникові. — Він нападає!
Робот обхопив старого ззаду своїми ручиськами. У старого впав додолу капелюх і ріденьке синтетичне волосся розсипалося вусібіч.
