Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
ЦАР ПІРАТСЬКОГО ОСТРОВА
Острів, до якого причалив човен із полоненими, був невеликий, кам’янистий, і, хоч лежав неподалік від берега, до нього рідко приставали човни. Нічого тут було дивитися. От колись, років двісті — триста тому, на острові жили контрабандисти і спорудили тут кам’яницю, певніше, хатку. Стріха її давно завалилася, але в ній можна було сховатися од вітру. Нещодавно тут працювали археологи. Вони нічого не знайшли, однак залишили після себе кілька ям і траншей, що перетинали центр острова.
На картах острів не був помічений — надто він малий і незначний, а для судноплавства він ніякої небезпеки не становив — у цей пустельний куточок Кримського узбережжя рідко заглядали судна.
Усього цього Аліса, звісно, не знала. Для неї острів був великою скелею, що виступала з води, скелею пустельною, без жодного деревця. Сонце вже зайшло, й острів був бузковий і похмурий.
Коли човен підійшов аж до берега, з руїн хатини вийшов робот, такий же великий та іржавий, як ті, що взяли в полон Алісу, і спустився до води.
— Здобич є? — спитав він.
— Одна велика людина й одна маленька, — відповів робот.
— Для початку непогано, — похвалив новий робот. — Я доповім шефові.
Він повернувся, рипнувши суглобами, і зник у руїнах, колишньому притулкові контрабандистів.
Робот вивів Алісу й старого на берег, вимкнув пульт керування. Другий розв’язав полоненим руки й витяг кляп із рота в Аліси.
— Хулігани якісь! — сказала Аліса, відсапавшись. — От зі мною ви впоралися, а як вам буде, коли люди візьмуться за вас усерйоз?
Роботи нібито не чули її. Вони стали по стойці “струнко”, чекаючи, коли знову робот, що вийшов із руїн, підійде до них.
— Шеф дякує за службу, — повідомив він. Роботи в ногу потупцяли на місці й завмерли.
— Шеф не може зараз дивитися здобич. Він є заклопотаний.
Роботи знову потупцяли і знову завмерли.
— Можете відпочивати, — мовив тутешній робот. — Та тільки знати міру. Ясно?
— Так точно! — відповіли роботи хором, блимнули круглими очима й пішли, відразу забувши про полонених.
Старий усівся на ріденьку жовту траву й сказав:
— Воістину хулігани.
— Дідусю, — спитала його Аліса, котра зовсім забула про те, що він сам робот, — дідусю, ви коли-небудь бачили металевих роботів?
— Чогой-то, туди їх у колиску?
— Так, ви ж не знаєте.
Алісі доводилося бачити багатьох роботів, але ніколи — металевих. Виготовляти робота з металу непродуктивно. Він вийде важкий, дорогий і неміцний.
— Дідусю, треба подати знак на берег, — сказала Аліса. — Нехай приїдуть і нас виручать.
— Це діло, внучко, — зрадів дід. — Наші завсіди не сплять. Пам’ятаю як зараз, підіймаємося ми на сопку в Маньчжурії, попереду генерал Гурко на білому коні…
І старий пустився в марні спогади про події, про які він через те, що був виготовлений лише тиждень тому, пам’ятати нічого не міг.
— Дідусю, у вас вогню нема?
— Чого?
— Вогню. Запальнички, ліхтарика…
— Кремінь десь був і кресало…
Старий попорпався в кишенях сірого піджака, але нічого в них не знайшов.
— Мабуть, загубив.
На кам’янистій стежині з’явилося двоє пластикових роботів. Вони несли по великому каменю. Позаду рухався ще один металевий великий робот. Він наглядав за ними.
Роботи поклали камені на землю до купи брил, що вже лежали там.
— Чогой-то задумали, братця? — запитав старий.
— Зводимо укріплення, — відповів робот-наглядач. — Нуте, кваптеся, нижча расо!
Пластикові роботи поспішили назад.
— Це, либонь, ті, що раніше були у професора і пропали, — сказала Аліса.
— Від кого це вони фортифікацію зводити задумали? — спитав старий. — Невже знову турка загрожує?
— Ні, вони, напевно, людей з берега бояться. Ходімо, знайдемо палицю, начепимо на неї вашого капелюха і буд мо махати.
— Чого ж не помахати, — згодився старий. Але, як назло, на березі не було жодної палиці.
— Ходімо попід берегом, — запропонувала Аліса. — Пошукаємо.
— А отце, воно можна б… — сказав старий.
— Що? — спитала Аліса.
— Забув, туди-сюди, ранній склероз у мене, інсульту побоююся, — сумно мовив старий. — Берегтися треба, та все нема коли. Ага, згадав: адже можна отце… воно… те саме, щоб димовий сигнал подати, багаття розвести.
— Так у вас же вогню нема.
— Чого нема, того нема, — згодився дід.
Аліса з дідом поволеньки йшли берегом, шукаючи палицю. Зблизька було видно, що роботи чимало потрудилися на острові. Аж до води виходили неглибокі траншеї, обладнані брустверами, а в одному місці з-за бруствера, що був вище, стирчала колода, грубо розфарбована під старовинну гармату. Колода викликала в діда бурхливе захоплення.
— Диви-но, — забурмотів він, — диви-но, фузея, мортира далекого бою! З такої як торохнемо — жодного басурмана на версту довкола. Гармати, до б-о-о-о-ю-у-у! Картеччю праворуч!! Картеччю ліворуч!!!
— Вона ж дерев’яна, дідусю, — засміялась Аліса. — Це щоб обманювати. З неї ж стріляти не можна.
— Це правда, — згодився дід-кіноробот. — Ошукати хотіли. Кого?
— Вас, мабуть. А може, інших людей.
— Це мене ошукати? Мене? Та я їх наскрізь бачу! Від мене вони нікуди не сховаються, туди-сюди!
— Зачекайте, тихше, — сказала Аліса. — Стійте.
За гарматою двоє пластикових роботів через силу витягали з землі кам’яну брилу. Робот-наглядач підштовхував брилу ногою. Роботам було нелегко, в них навіть суглоби хрустіли.
— А-а, зрадники, перебіжчики! — прошипів старий. — Я їм зараз покажу!
— Хвилиночку.
Аліса присіла навпочіпки й дістала з сумки мієлофон. Вона витягла антену в бік роботів. “Може, вони й не зрадники, — думала вона. — Можливо, вони такі самі положені, як і ми”.
Слухати думки було дуже важко, тому що у вільне вухо влізали слова, що їх роботи, які оточували Алісу, вимовляли вголос.
— Я їм покажу! — шипів старий-кіноробот.
— Ну ж бо, наляж іще разок, — скрипів робот-наглядач.
— Тягни на себе, — пихтів перший пластиковий робот.
— Обережніше, зламаєш мені ногу, — сердився другий пластиковий робот.
І крізь ці слова пробивалися думки. Аліса впізнавала їх по голосах. Адже голоси думок були такими ж, як і справжні голоси.
“Я їм покажу! Я їм задам!” — думав дідусь-кіноробот, котрий завжди думав те, що й говорив, бо був надто простодушний.
“Ми переможемо, — думав робот-наглядач. — Де б мастильця дістати? Суглоби риплять… Ці недороботи навіть каменя зрушити не можуть. Треба б допомогти, та шкода енергію витрачати…”
“Чому ми тут? — думав перший із пластикових роботів. — Де професор? Час готувати вечерю”.
“Ми не зобов’язані підкорятися роботам, — думав другий. — Мені ніхто не давав вказівок підкорятися роботам. Треба про це сказати”.
Пластиковий робот відпустив камінь і спитав уголос:
— Хіба ми зобов’язані вам підкорятися?
— Мовчи! — відповів робот-наглядач. — Одного мого удару достатньо, щоб зламати твій череп. Хочеш, спробую?
— Ні, дякую, — відповів робот. — Я припускаю, що ви маєте рацію. Мене ніхто не бив по голові.
— Тоді беріть нарешті камінь і тягніть на бастіон. Роботи підкорилися і потягли важку брилу до моря.
“Все-таки тут щось негаразд, — думав далі пластиковий робот. — Без сумніву, тут якась помилка…”
Аліса сховала мієлофон назад у сумку. Все ясно. Пластикові роботи — такі ж полонені, як і вона. Це добре, бо на них можна сподіватися. Тільки які вони помічники? Адже насправді вони зовсім не пристосовані, щоб їх били по голові.
— Краса ж бо яка! — зітхнув раптом старий.
Аліса навіть здивувалася, що старий думає в такий момент йро красу, хоч він мав слушність.
З берега за срібною смугою води виростала зубчаста стіна Кримських гір. Небо над ними було зелене й лілове — сонце скотилося за гори, але не пішло ще далеко й діставало промінням до поодиноких довгих хмар.
Перші вогні загорілися золотими цятками під гірськими зубцями і над краєм води, та ніяк не можна було розібрати, який із вогників — табір кіношників. Зате Аліса побачила, як у морі неподалік від острова ходять колами дельфіни.
