Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн полностью txt) 📗

Весь світ ніби складався із самих дівчаток і хлопчаків. І це було прекрасно. Адже ніхто не міг краще за них придумати найнезвичайніше в житті.

Ще багатьох друзів пригадав би Електроник, якби не почув дивного запитання.

— Скажи, а що таке кохання?

Тепер настала Елова черга раптово зупинитися. Він уважно оглянув супутницю.

— Ну, ти й даєш! — І кинувся назад до табору.

— Стривай! — Елечка його, наздоганяла. — Адже я серйозно.

І тут Електроник покликав на поміч Рессі:

— Рессі, до мене!..

Але Рессі з’явився не відразу.

Двоє бігли нічним шосе, й місяць сріблив їхні спини і блискотливі п’яти. Бігуни були схожі на гігантських світляків.

На кілька хвилин раніше Рессі викликав інший голос.

Сироїжкіну снився сон: сутичка незнайомих людей з літаючим собакою. І він мимоволі промовив магічні слова. Переговорна коробочка лежала на тумбочці. Рессі, що планерував над табором, почув заклик. Він ковзнув у відчинене вікно й звалився Сироїжкіну прямо на груди.

— А-а-а! — закричав Сергій, прокидаючись. — А-а, це ти, Рессі, — сказав він, заспокоюючись. — Ти мені снився.

Рессі стрибнув на підлогу. Вся палата в одну мить схопилася з ліжок.

— Хто це? Що за звір? Привид Рессі? — пролунали невдоволені, напівсонні голоси. — Та це ж Рессі!

І відразу ж Рідкісного Собаку взяли в полон хлопчаки, що заходилися вистрибувати. Вони напнули на себе й на Рессі білі простирадла й, пританцьовуючи, закружляли навколо нього.

Це щось та важить,

І це не слова -

Відданіш за пса

Створіння не бува.

Відданіш за пса,

Ласкавіш за пса,

Потішніше за пса

Створіння не бува! -

співали хлопчаки. Сергій весело акомпанував на гітарі.

Черговий вожатий, обходячи табір, не повірив сам собі: о другій годині ночі передають фільм про Електроника по телику? Не може бути!

Він прислухався: хвацька пісня й досі лунала.

Коли вожатий заглянув у палату до хлопців, він побачив дивну картину. П’ятеро привидів у білому гасали з дикими криками по кімнаті, а шостий ширяв під стелею.

— Пора спати, — суворо сказав черговий, хоч йому дуже хотілося разом з усіма пограти з Рідкісним Собакою.

Хлопці уляглися на постелі. А Рессі, скинувши простирадло, шугонув до зірок.

Він побачив їх ще здалеку: дві сріблясті фігури випірнули з лісу й швидко наближалися до табору.

— Ні, я серйозно, — не відставала Елечка. — Дівчата весь час говорять про це, а пояснити не можуть. Що таке кохання?

— По-моєму, це відданість людині, — відповів після деякого роздуму Елек. — Або людству.

— Я віддана людині, — одразу ж озвалася Елечка. — Але нікому не кажу про це й не пишу людям записки… Поясни, будь ласка, точніше…

— Ти все зрозумієш сама, — кинув через плече хлопчак. — Через місяць… А може, й через рік…

— Через рік?! — вигукнула Елечка. Вона сіпнула хлопчака за рукав. — Я машина, Я не можу вхолосту працювати цілий рік… І навіть місяць… Я хочу зрозуміти зараз.

Електроник обернувся до неї. Темні немиготливі очі уп’ялися в його зіниці.

— Коли ти зміниш неусмішливі очі на усмішливі? — запитав він.

— А тобі що — не подобаються неусмішливі очі? — запально спитала вона. — Хіба вони не схожі на людські?

— Бувають і такі, — пробурмотів Елек.

— Зараз же все поясни! — зажадала дівчинка з очима, які не сміються.

— Зараз, повір мені, ти нічого не зрозумієш…

— Зрозумію… Постараюся зрозуміти…

І тоді Електроник вдруге покликав Рессі. Собака приземлився біля самих їхніх ніг.

— Засвіти полярне сяйво! — звелів йому господар. Рессі ракетою стартував з місця і став кружляти

високо над табором. Там, де його прозорі крила перетинали зоряні промені, раптом спалахували хвилі мерехтливого світла. І от по чорному нічному небу розлилося багатобарвне космічне море.

— Це і є полярне сяйво? — запитала Елечка.

— Так. Дивись і слухай!

На її обличчі миготіли рожеві, блакитні, жовті відблиски, й вона, закинувши вгору голову, дивилась і слухала.

— Хто

Геометричне середнє

Споміж атомом і сонцем?

Ці слова прийшли немовби нізвідки, з глибини Всесвіту, хоч їх промовив звичайний електронний хлопчик. І Елечка запитала:

— А насправді, хто це — геометричне середнє?

— Ти -

І перше і останнє -

Втілення краси і доброти,

Яке, позбавлене пізнання

Будови речовини,

Слухаючи у здивуванні

Ці словникові холоднини,

Не здатна зрозуміти їх звучання,

Будучи жахливо молодою…

— Я? Жахливо молода? — здивувалася Елечка й, наблизившись до озера, заглянула в його темне дзеркало. — Втілення краси? Що це?..

А Електроник закінчував вірш видатного поета:

Отже,

Отака ти,

Середнє щось

Між атомом й зорею.

— Дивні слова! — сказала Електроничка. — Це і є кохання?

Електроник мовчав.

— Дивні слова, — повторила Елечка. — Хоч у них щось приховується… Між атомом і зорею…

Раптом слабкий струм пробіг по всьому її електронному тілу.

Вона згадала, як під час гри якийсь хлопчак плеснув її по спині долонею. Вона оглянулась, нічого не відповіла. Хлопчак упізнав її, помахав приязно рукою. “Розумієш, — сказав він, — я ненавмисне, в запалі, а потім злякався: гадав, це звичайна дівчинка, відразу підніме крик. А це виявилася ти, Елю. Ти не задавака, з тобою можна дружити…” Елечка махнула йому у відповідь. Але тоді хлопчакове признання не викликало в неї такого дивного неспокою, як ці вірші.

Вона оглянулась і побачила перший сонячний промінь, який пробив товщу лісу. Почула птахів. Відчула запахи нового ранку й свіжість роси. їй стало легко. Захотілося пройтися босоніж по траві або злетіти, як Рессі, на кордон ночі й ранку. “Що я наробила? — подумала неабияк збентежена Елечка, не розуміючи, що з нею відбувається. — І навіщо ми тільки клялися ні в кого не закохуватися? Я і не знала, що це означає… Що ж буде далі? Виграємо ми у хлопчаків чи ні?..”

А вголос вона промовила:

— Хто ж я така?

“КУХАРЯ НА ВЕЧЕРЮ!”

Мабуть, найзаклопотанішими в таборі є люди в білих халатах і ковпаках — кухарі. їх рідко побачиш у їдальні — хіба що у віконці роздачі, та й то там мелькають не ковпаки, а нескінченні руки, руки, руки, які з витонченістю жонглерів кидають на таці тарілки з різноманітними стравами.

У таборі ще звучить вранішній горн, біжать по доріжках спортсмени, потягуються лежні й сплюхи, а кухарі давно вже пораються на кухні. Хто сказав, що каші, котлети й тістечка — не чоловічі турботи? У таборі “Електроник” усі п’ятеро молодих кухарів разом з шефом становлять чоловічу збірну з волейболу. Тренуватися, щоправда, їм доводиться після заходу сонця. Уже на світанку шкварчать сковороди, парують казани, хитромудра машинка нарізає овочі хрестиками, нуликами, ромбиками, зірочками. Раз — і зі сковороди летить на тацю сотня котлет, раз — і з іншої сковороди півсотні млинців. Тільки встигай дивитися за ними, щоб пропеклися, не підгоріли, були в міру солоні й солодкі. А каша в казані, наче магма в чаші вулкана, вирує, клекоче, зітхає, вся світиться ізсередини і сповнює кухню дивовижним запахом спілого поля. У такий порожній казан може запросто заховатися доросла людина, та коли вершиться чаклунство приготування каш, ніхто не думає, як осоружно мити й драїти цю чавунну печеру пізно ввечері. Та що там, зрештою, драїти — аби тільки кашу з’їли!

Перед сніданком настає відповідальний момент: шеф-кухар бере пробу. Шеф повніший за інших кухарів. З кожного казана, з кожної сковороди — а їх немало — йому дають на окремій тарілці, в окремій чашці маленькі порції. З ранку шеф прикидає розміри свого сніданку й бурчить: “Куди стільки? За день так накуштуєшся… Очманієш!..” Він поглинає сніданок зосереджено і вдумливо, як старанний школяр. Струшує з вусів, згортає серветку.