Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗
Як старомодно обладнані кораблі!..
Як смішно плавали в каютах речі, посуд і незакріплені предмети, коли кораблі робили стрибки до Землі!..
Все це нагадувало фантастичний фільм минулого.
Платон Вегов, відомий в історії космонавтики капітан, не думав у ту мить про тих, хто їх зустрічав. Він готував своїх пасажирів до посадки на планету Земля. І планета, привітно всміхаючись, слухала капітана.
— У кожної людини буває змарнований день, що збігає просто так, зникає непомітно з пам’яті і з життя, — говорив Вегов. — Нам усім космічно пощастило! Тільки один день — день шкільних канікул, а ми ніби прожили мільйон яскравих днів, побачили минуле і майбутнє людства і завтра, о сімнадцятій п’ятнадцять за корабельним і земним годинником, наближаємося до Землі.
Капітан показав на ілюмінатор, і супутники побачили картину, що здивувала їх: блакитна планета в оточенні трьох Сонць.
“Звідкіля вони взялися? Як жити під трьома Сонцями? Який тепер клімат? Чи є на Землі день і ніч?” — думали мандрівники.
— Що ми знали досі про час? — провадив далі капітан. — Не набагато більше за стародавніх філософів, які уявляли час швидкоплинною рікою. Скажу відверто: я, старий звіздар, відчув себе просто школярем, коли Всесвіт дав нам свій зоряний урок. Ви бачили загадкові явища природи, про які розповісте людям. Ви були мужніми й терпеливими учнями Всесвіту. І тут, на Землі, вчитиметеся того, чого не знаєте…
Насувалася Земля. Вона відкривала знайомі континенти й океани. Всі полегшено зітхнули…
Що чекає там, унизу, на оновленій планеті, куди їх виніс океан Всесвіту? Чи зможуть вони звично продовжувати своє життя в часі, що збільшився на тисячі років?
А капітан вів далі:
— Це радість, це людське щастя — вчитися все життя. — Він обернувся до пасажирів, усміхнувся до дівчинки з кісками: — Ось поспитайте Альку. Кілька годин тому вона вивела формулу щастя. І стерла її одним порухом руки… Алька вирішила мудро: наступної миті щастя буде зовсім, зовсім інше… Легкої посадки на Землі!
Алька зашарілася й радісно глянула на екран, у материні очі. Та посміхнулася, кивнула мовчки: залишилося кілька хвилин до щасливої миті, коли вони пригорнуть одна одну…
І земляни одразу ж уподобали дівчинку, яка гладила кішку, що дрімала в неї на колінах, і стиха наспівувала:
Добридень,
це — я!
Добридень,
Земле моя!
Добридень,
мамо моя!
Пасажир на ім’я Мишук був, як здалося землянам, переляканий. Напевне, він уперше бачив Землю такою великою.
Мишук зажмурився, він навіть не намагався знайти в синяві океанів свій острів.
Капітан підійшов до нього, поклав руку на плече.
— Кріпіться, королю, — звернувся він за давньою звичкою до Мишука. — Вас із нетерпінням чекають нащадки.
— Ви так гадаєте? — спитав Мишук, розплющивши одне око.
— Певен. Ви мусите розповісти їм про те, чого вони ніколи не бачили: про стародавні звичаї острова Тутика, про гризунів, які здатні були змінити курс корабля, але давно стали викопними… Адже у вашій клітці — живий експонат!..
— Я згоден! — аж заяснів Мишук. — Я буду хранителем музею, екскурсоводом, сторожем — ким завгодно!..
— От і гаразд.
Сирена сповістила про посадку. Кораблі увійшли в хмари, які обмили свіжим дощем потьмянілий метал.
Готуючись вступити у свій новий дім, кожен думав про те, що сказав капітан.
“Що ми знаємо про час? Що тут, на Землі, минув мільйон і один день… Що ми пам’ятаємо про щастя, знайдене Алькою?.. А завтра шукатимемо нове щастя…”
Відкрився люк.
З корабля першим вийшов сонячно-рудий чоловік.
Він побачив зелену траву.
По траві назустріч йому бігла золотокоса дівчина.
Пап упізнав її: він думав у космосі про своє майбутнє.
ГУМ-ГАМ
Ця історія розпочалася тоді, коли Максим побачив на вулиці коня. А точніше, удосвіта, коли прокинувся кіт Рич і заходився тихо й настирливо нявчати біля зачинених дверей.
А найточніше — о п’ятій годині тридцять хвилин сонячного недільного ранку, коли Максим підвів голову з подушки і глянув на будильника.
Максим хутко вдягнувся, відчинив двері, разом з Ричем спустився у двір.
Кіт шмигнув у кущі, а Максим побіг через двір на вулицю чатувати на білого коня.
Учора він пройшов повз Максима, високий, вузькомордий, сильний, і його білий хвіст, що розгойдувався у такт ході, мало не хльоснув хлопчака по обличчю. Максим цього не помітив. Він дивився, як міліціонер, поважно сидячи на коні, міцно натягував вуздечку, начебто кінь міг поскакати аж під хмари. Тож коли вони від’їхали далеченько і дорога повернула до річки, Максимові на хвилину здалося, що білий кінь стрибнув з кручі й пливе в чистому повітрі. То був не просто кінь, то був скакун, якого не часто зустрінеш у великому місті.
Лягаючи спати, Максим вирішив прокинутися разом із сонцем, коли вершник на білому коні їде на чергування. Певно, через те йому й снилося, як він скаче високо над дахами, над деревами, над річкою, — снилося доти, доки не розбудив його кіт Рич.
Максим біг через газони, повз клумби та кущі, але так і не добіг до білого коня. Повернувши за ріг, він почув слова, які змусили б зупинитися будь-якого хлопця.
— Ти хочеш зі мною погратися?
“Погратися?”
Максим озирнувся: хто це запитує? Але нікого не побачив.
— Хочеш зі мною погратися? — повторив той самий голос звідкись ізгори.
Балкони порожні, вікна зовсім тихі — будинок ще не прокинувся. Але там, поряд із дахом, Максим розгледів таке, від чого закляк на місці з піднятою головою.
Там, біля даху, висіла коротка драбина, а по ній ліз чоловік у червоному костюмі й касці. Побачивши його, Максим зрадів: пожежник! І здивувався: куди він лізе — ні вогню, ні диму! Та й драбина якась чудна, зовсім не пожежна. Драбина висіла просто так, ні за що не тримаючись, висіла чи стояла в повітрі. А чоловік у касці сміливо ліз угору і промовляв ті самі слова: “Ти хочеш зі мною погратися?” Не до Максима, ні, а до когось іще — напевно, до голуба, що сидів на карнизі.
А ще вище, над голубом, над дахом і драбиною, заплутався в дротах паперовий змій, і до нього, звичайно, підіймався червоний верхолаз. Ось він добрався до кінця драбини, простягнув руку до змія, але не дістав. Тоді він нахилився і спритно перевернув драбину так, що верхній щабель, на якому він стояв, став нижнім, а нижній — верхнім. І знову поліз.
Розплутавши нитки, верхолаз засміявся й помахав змієм. Голуб злякано зірвався з карниза і, тріпочучи крильми, полетів.
— Дурненький птах! Не розуміє, — весело промовив верхолаз, спускаючись по щаблях.
Він легко перевертав у повітрі драбину, яка ні за що не трималася. Зіскочив на траву біля Максима і, помітивши його, простяг змія:
— Що це за хвостатий літун?
— Як що? Змій, — трохи розгублено відповів Максим, розглядаючи незнайомого.
— Змій, — промовив той урочисто і всміхнувся: — Цей змій повинен цікаво зміїтися.
Максим побачив, що перед ним хлопчик. Якийсь дивакуватий хлопчик. Він був вищий і старший за Максима. Не набагато вищий, не набагато, мабуть, і старший. Але на вигляд був майже дорослий. Очевидно, через свій костюм. Тугий червоний костюм нагадував космічний скафандр. На голові в так незвично вдягненого хлопчика був шолом, що виблискував на сонці.
Максима здивувало обличчя незнайомого: блакитне, мовби нафарбоване, воно здавалося дуже сумним, навіть коли той всміхався.
Хлопчик у шоломі вхопив змія за хвіст, покрутив над головою і вигукнув:
