Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗
долетiло до слухачiв, що розсiлися у глибинi затону.
I всi мимоволi уявили собi цей дуб. На самiсiнькому краю непрохiдної лiсової гущавини, куди навiть ворон не залiтає, стоїть вiн, могутнiй i незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезнiй кронi… А десь, зовсiм поруч, грiзно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.
— Точнiсiнько як у нас, — захоплено прошепотiла Чара. — Русалки — це ми, а лiсовик — то Даваня…
Барбула застережливо приклав пальця до вуст, i маленька русалка слухняно замовкла.
А Оля читала далi:
I знову у всiх перед очима постала гущавина дрiмучого пралiсу. Пролунав скрегiт рiнi пiд важкими, розмiреними кроками морських витязiв, що з'явилися iз смарагдових хвиль… Прозвучав у настороженiй тишi безтямний регiт пугача. Цей регiт нiби сповiщав про те, що незабаром над пралiсом пролетить ступа з бабою-ягою, i горе тому, хто трапиться їй на дорозi…
Вiдбринiв над затоном схвильований голос Олi.
Вже давно дiти пiшли до санаторiю, а пiдводнi мешканцi все ще сидiли в глибокому зацiпенiннi.
Нарештi Барбула пiдвiвся з каменю, оглянув усiх строгим поглядом i врочисто почав:
— Вiднинi я, господар усiх навколишнiх мiсць, наказую цей затон надалi iменувати Лукомор'ям. А вiльху, пiд якою сидiла Оля, iменувати дубом зеленим…
— Але ж не може вiльха бути дубом, — нагадав Бухтик.
— Прошу замовкнути! — владно прогримiв голос господаря затону. — Як я наказав, так тому й бути, ясно тобi?
— Ясно, — знiтився Бухтик. Таким свого батька вiн ще нiколи не бачив.
— То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дiзнайся у свого товариша Сергiйка адресу ватага морського i напиши йому вiд мого iменi листа. Так, мовляв, i так, добридень тобi, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вiтання вiд ватага рiчкового Барбули! Ну, i так далi… — I, дивлячись синовi в очi, строго закiнчив: — Тiльки щоб менi без перекладiв було, зрозумiв?
— Зрозумiв, — виструнчився Бухтик.
Коли пiдводнi мешканцi почали розпливатися по своїх домiвках, до брата наблизилася Омаша.
— Ти не змiг би запросити на свято Повного Мiсяця своїх товаришiв? — скрадливим голосом попрохала вона. — Ну, хоча б одного Сергiйка.
— Це можна, — вiдказав Бухтик. — Менi неважко i весь санаторiй запросити.
— Це вже зайве. Достатньо одного Сергiйка. Обiцяєш?
— Обiцяю, — запевнив Бухтик.
О, коли б то вiн хоч трохи замислився над дивною пропозицiєю старшої сестри! Тодi б вiн, безперечно, вiдвiв би небезпеку, котра загрожувала його товаришевi.
Та цього разу думати Бухтиковi не хотiлося. Вiн ледве дочекався, коли заздрiсна Омаша вiдпливе подалi. Тодi вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергiйкiв подарунок i почав розглядати пiжаму.
— Гарна рiч, — врештi зауважив вiн. — Дуже гарна. Шкода таку пiдкладати пiд себе. Нi, я спочатку хоч трохи походжу в нiй. А там буде видно.
Квiти для Олi
Нiхто не знає, був тiєї ночi Бухтик видимим чи нi. Все одно в густому нiчному мороцi його обличчя нiхто не розгледiв би. Могло здаватися лише, що вiд лiсової рiчки до санаторiю сама собою пливе свiтла пiжама. Пiжама зупинилася пiд Олиним вiкном, i на пiдвiконня лiг величезний оберемок квiтiв.
Цi квiти прохала передати Чара.
— Нехай вони будуть подякою за чудовi вiршi, — сказала вона при цьому. — I за вербу, i за все-все…
Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олi щось iз своїх коштовностей.
— Можеш навiть дзеркало їй вiднести, — сказав вiн. — Для Олi менi тепер нiчого не шкода.
Бухтик на те лише рукою махнув.
— Це для неї не подарунок. Я ж тобi казав, що в санаторiї цього добра бiльше, нiж треба.
— Але, розумiєш… в мене бiльше нiчого такого немає. Хiба що чобiт…
— То й не треба, коли немає. У них бiльше цiнуються не подарунки, а всiлякi добрi слова.
— Слова? — здивувався Барбула. — Якi слова?
— Ну… «дякую», наприклад.
— I всього? Тодi передай вiд мене Олi хоч цiлий лантух «дякую», — сказав Барбула. Потiм трохи подумав i розщедрився остаточно: — Або навiть два лантухи. Не забудеш?
— Звичайно, не забуду.
— А не важко буде нести?
— Нiчого. Якось впораюся.
Розмова ця вiдбулася кiлька хвилин тому…
Свiтла пiжама трохи постояла пiд вiкном Олиної палати, потiм рушила у бiк рiчки.
Все ж до рiчки вона так i не дiсталася. Порiвнявшись з колодязем, пiжама нерiшуче загойдалася i голос Бухтика в задумi проказав:
— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справдi, чому б не спробувати?
Ляда вiдсунулася трохи вбiк, свiтла пiжама перехилилася через бетонований зруб i щезла в глибинi.
На днi колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навiть у вухах дзвенiло.
Бухтик лiг на рушник, який так i забув повернути Сергiйковi, укрився курточкою i вдоволено зiтхнув.
Високо над ним тремтiла самiтна зоря.
«Напевно, вiд холоду тремтить, — вирiшив Бухтик. — чи вiд того, що нiкого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечiнь…»
А от вiн, Бухтик, нi в яку далечiнь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергiйко, Олинi вiршi — чого ще бажати водянику? В нього навiть два будиночки тепер є! Один в затонi, iнший ось тут, в колодязi.
— Нi, все-таки життя — добра рiч, — мрiйно промовив Бухтик. — Прекрасна рiч!
Пiсля цих слiв вiн повернувся обличчям до стiни i через якусь мить заснув.
«Рятiвнику мiй рiдний!»
Зранку першими заметушилися кухарi.
— Щось дуже погано почала йти вода, — повiдомили вони дядю Костю. — А нам треба посуд вимити пiсля снiданку. Та й до обiду час готуватися.
— Зараз дiзнаємося, в чому рiч, — вiдказав дядя Костя i зник за дверима водокачки.
Тут його розшукала тьотя Клава.
— Вмиватися нiчим, — повiдомила вона з порога. — А дiти вже прокидаються.
Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було нiколи. Вiн гарячково порався бiля насоса.
— Так ти менi скажи: буде вода чи нi? — не дочекавшись вiдповiдi, запитала тьотя Клава.
— Та буде, буде, — запевнив її дядя Костя. — От тiльки невiдомо, коли саме…
— Як це — невiдомо? — наповнюючись гнiвом, перепитала тьотя Клава. — Для чого ж тебе тодi тут поставили?
— А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить!
Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудiв, задеренчав, неначебто автомобiль, котрий долав високу гiрку.
Дядя Костя квапливо вимкнув його.
— От бачиш — з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фiльтри засмiтилися. Треба б негайно туди навiдатися, ось що. А хто це зробить — ти, чи що?
— Що ж, коли треба, то й полiзу, — рiшуче вимовила тьотя Клава i подалася до колодязя.
Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помiтно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не пiдходила. До того ж колодязь видався їй таким темним i глибоким, що вона мимоволi вiдсахнулася.
— Не знаю, хто сюди полiзе, але щоб вода менi була негайно! — сказала вона. — Який же ти знавець, коли через тебе дiти ходитимуть замурзаними?!
Дядя Костя образився не на жарт.
— При чому тут я? — вигукнув вiн. — Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нiчого.
