Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗
— I знати нiчого не хочу, — вiдрiзала тьотя Клава i пiшла до санаторiю. Дорогою докiнчила: — Але щоб вода була, чуєш?
— Та чую вже, чую, — пробурчав дядя Костя.
Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полiзти в колодязь i подивитися, чи не засмiтилися фiльтри. Проте без напарникiв, котрi б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звiдти, не обiйтися. До того ж треба було лiзти в холодну i глибоку воду, а дядя Костя навiть не вмiв як слiд плавати. Отож вiн би з бiльшим задоволенням полiз в вогненну пiч, анiж в цю непевну, темну глибину.
Вiн присiв на зрубi злощасного колодязя i гiрко засумував.
— Ти що, забув, що потрiбна вода? — гукала з санаторного порога тьотя Клава. — Чого ж ти там розсiвся?
— Вода потрiбна! — i собi вигукували кухарi. — Дiти без обiду залишаться!
Проте дядя Костя лише рукою махав у вiдповiдь i сумував ще бiльше.
За цiєю сценою з великою цiкавiстю спостерiгала трiйка друзiв, котра тiльки-но зiбралася пiд ялиною.
— Пiдемо подивимося, що там трапилося, — запропонував Сергiйко. — Може, зламалося щось?
Вони пiдiйшли до дядi Костi i Вiтько поцiкавився:
— Щось зламалося, еге ж?
— Нiби все гаразд, — сказав дядя Костя. — Напевне, вся справа в фiльтрi. Засмiтився, мабуть.
Дядя Костя був настiльки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика анi найменшої уваги. А, може, вiн дещо чув про спектакль i, як iншi, думав, нiби Бухтик — переодягнений хлопчик.
— Бач, всiм вода потрiбна, — невесело жалiвся вiн хлопцям. — Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи нi — це нiкого не цiкавить.
Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. I зненацька, нiби його хтось пiдштовхнув, зник в темному отворi. Через мить в глибинi колодязя пролунав гучний сплеск.
Дядя Костя пiдстрибнув, немовби його ошпарили.
— Що? Га? Упав? — вiн кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повiтрi, i загукав: — Хлопчику, чуєш? Ти живий?
Йому нiхто не вiдповiв. Лише далеко внизу дрiбненькими брижами хвилювалася темна вода.
I тодi дядько Костя вирiшив, що все пропало. Вiн охопив руками голову i стрiмголов кинувся до водокачки.
— А-а! — кричав вiн. — Це через мене хлопчик упав! Рятуйте!
I невiдомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю.
На крик слюсаря вже спiшила перелякана тьотя Клава.
Коли дядько Костя знову з'явився на порозi водокачки з великим мотком вiрьовки в руках, Бухтик сидiв на зрубi i простягав Сергiйковi мокру, зiжмакану пiжаму, рушник i жмуток водоростей.
— Я ж не знав, що там є фiльтр, — засоромлено пояснював вiн, — Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве вiдiдрав…
— Тепер зрозумiло, чому не працював насос, — сказав Сергiйко i квапливо, аби нiхто не побачив, закинув пiжаму i рушника подалi в кущi.
— Потiм заберемо, — пошепки сказав вiн друговi.
Дядько Костя з радощiв накинувся на Бухтика, мов шулiка на курчатко, i стис його в мiцних слюсарських обiймах.
— Яке щастя! — схвильовано бубонiв вiн. — Ти живий, живий! I яким лихом тебе занесло туди?
I знову так стиснув Бухтика, що в того аж кiсточки затрiщали.
— Сергiйко, рятуй! — простогнав Бухтик. — Ой, рятуй же мене!
Сергiйко хоробро кинувся на допомогу друговi. Проте вийшло ще гiрше — дядя Костя заодно прихопив i його.
— Та пустiть же нас! — з усiх сил боронився Сергiйко. — Ви краще насос включiть!
При згадцi про насос дядя Костя одразу ж вгамувався.
— Я вже сто разiв його включав, — сумно сказав вiн. — Все одно не працює.
— А ви спробуйте ще раз, — порадив Сергiйко. — Один-однiсiнький!
Дядя Костя стенув плечима. Все ж пiшов до водокачки i натис на кнопку.
Насос одразу запрацював потужно i рiвно. Дядя Костя остовпiв.
— Хто… хто це зробив? — хрипко запитав вiн.
— Бухтик, — вiдказав Сергiйко i показав на товариша. — Це його робота.
— Ти? — вражено скрикнув дядя Костя i знову широко розкрив свої обiйми. — Рятiвнику мiй рiдний, йди-но сюди! Розкажи, як тобi це вдалося?
Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись вiд подяки, вiн щодуху мчав до затону.
Спектакль
— Не хочеться менi iти на цей спектакль, — сказала Оля. — Шкода Бухтика.
Сергiйко замислився. I справдi, не дуже вдячна роль випала бiдолашному Бухтиковi. Весь час вiн мусив потрапляти в скрутне становище.
— Нiчого не поробиш, так вже написана казка, — нерiшуче вiдповiв Сергiйко.
— Все це правильно, — згодилася Оля. — I все ж таки шкода Бухтика.
— Гаразд, — сказав Сергiйко. — Я йому передам, аби вiн не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.
Оля повеселiшала i почала збиратися до клубу.
Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторiй знав про те, що роль бiсеняти у казцi виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким iменем Бухтик.
— Ну просто тобi викапаний бiсик! — гаряче доводила своїй сусiдцi бiлява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостiйно мандрувати по дахах i деревах. — А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо вiдчайдушний! Ти чула, як вiн смiливо стрибнув у колодязь?
— Чула, — вiдказувала сусiдка i не зводила погляду з завiси.
Прийшли не лише дiти. Чимало було i дорослих. Бiля входу примостився дядя Костя. Неподалiк вiд сцени сидiли Микола Володимирович i тьотя Клава. Вони посунулися, звiльнюючи мiсце для Олi.
— А ти? — запитала Оля. — Де ти сядеш?
— Я до Бухтика зайду, — вiдказав Сергiйко. — Менi потрiбно дещо йому сказати.
Оля розумiюче кивнула головою, i Сергiйко подався до дверей, що вели за сцену.
Нарештi розсунулася завiса. Глядачi побачили намальоване озеро iз справжнiм затоном. Затоном слугувала звичайнiсiнька ванна, проте нiхто не звернув увагу на таку дрiбницю. Куди цiкавiше було те, що в тiй ваннi, здається, хтось поселився.
Час вiд часу над краєм затончика-ванни з'являлася чорна кошлата спина i хтось голосно пирхав.
А на iншому боцi сцени пiп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Пiп поважно прогулювався перед глядачами, i в залi пiшли першi смiшки: одразу було видно, що поповi i в голову не приходило, чим має закiнчитися для нього казка.
Як i належало за нею, Вiтько-Балда виторгував собi право на три щиглi. Пiсля цього вiн швидко впорався по господарству, а потiм пiдiйшов до затончика-ванни i уривком мотузки заходився каламутити воду.
Одразу ж iз затончика вистрибнула на сцену мокра iстота з маленькими рiжками.
— Це вiн! — захоплено запищала Наталя Гаврилюк i з усiєї сили заплескала в долонi. — Ой, який славний!
Бухтик обтрусився вiд води так енергiйно, що Вiтько одразу став мокрий мов хлющ. Пiсля того Бухтик пiдiйшов до краю сцени i двiчi уклонився: спочатку всiм, потому — персонально Наталi Гаврилюк.
— Потiм кланятимешся! — нетерпляче зашепотiв Вiтько-Балда. — А зараз грати треба, чуєш?
I вони почали грати.
О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторiї згадують до цього часу.
Спочатку Вiтько-Балда принiс iз-за лаштункiв маленьке зайченятко i запропонував Бухтиковi побiгти з ним наввипередки навколо озера. Той засмiявся i вiдповiв зовсiм не так, як того вимагала казка:
— З ним? Наввипередки? I не подумаю!
— Чому? — запитав Балда.
Вiн настiльки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казцi.
Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа.
— А тому, що ти шахруєш, — сказав вiн. — Це ж кролик, а не заєць. А кролики бiгати не вмiють. Розучилися.
Вiтько безпомiчно подивився в залу.
— Де ж я тобi дiстану того зайця? — ледь не плачучи, запитав вiн.
— Га, коли захвилювався! — вигукнув Бухтик. — Зараз про це пiзно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось i з кроликом. Вони, кролi, хоча й лiнивi, проте на диво метикуватi. Правильно я кажу? — звернувся вiн до кролика.
