Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
— Але вже й зараз… — почав було Посейдон, та дідусь перебив його:
— Вже через тисячу років ашиклеки перетворяться на амеб і повністю втратять розум. Його й зараз небагато. Це тупий, безглуздий народець, котрий тільки знає, як їсти, спати й розважатися. Праця, як кажуть, перетворила мавпу в людину, так-от, відсутність праці неодмінно перетворює людину в мавпу.
— Ех, хотіла б я привезти сюди одного знайомого хлопчика, — промовила Аліса. — З його вічним бажанням не робити уроків.
— А мені, — сказав понуро Посейдон, — соромно за моїх співбратів. Як можна так хибно і навіть злочинно розуміти свій обов’язок!
— Найсумніше в цьому те, — підсумував дідусь, — що тут немає злочинців і лиходіїв. Є отупілі люди, які не знають, що коять, і примітивні роботи, які хочуть лише одного — щоб ашиклекам добре жилося. Вони їх годують, зігрівають і, на жаль, розважають. А оскільки за межами корабля для них людей не існує, то розважають їх за рахунок інших.
— Скажіте будь ласка, — запитала Аліса, коли дідусь повів їх далі внутрішніми ходами астероїда, — а як вони потрапили сюди? І чому їх не знайшли раніше?
— Вони потрапили до нас недавно, кілька місяців тому. Тяжіння Сонця підхопило їх, і вони зникли в поясі астероїдів непомічені й загубилися серед тисяч подібних тіл. Я не знаю, чому вони не полетіли далі Можливо, в них кінчається пальне, може, вони сподіваються знайти тут якусь здобич. Може, просто вивчають нас, перш ніж вирушити далі. Я не можу заглянути в залізні голови цих роботів. У будь-якому випадку виходити на зв’язок із Землею вони не збираються.
— Ну гаразд, а інші кораблі вони притягують і ловлять у пастку, це для вивчення?
— Ні, для розваги ашиклеків і для грабунку.
— І напевно вони побоюються, що їх виявлять, — сказав Посейдон. — Якщо вони над усе ставлять безпеку ашиклеків, то вони повинні побоюватися.
— Ваша правда, — згодився дідусь. — Та найголовніше — грабунок і розвага. Вони повністю очищають затягнуті кораблі, а екіпажі… Зрозумійте, ашиклеки за рівнем свого розвитку — відсталі діти. Жорстокі, примхливі, дурні. І тоді…
По внутрішніх приміщеннях астероїда, набираючи сили, пронизливо зазвучала сирена.
— Що таке? — спитав Посейдон. — Нас виявили?
— Сигнал на обід, — відповів дідусь. — Святий час для ідіотів.
І стало чути, як по всіх коридорах і переходах корабля лунають дрібненькі швидкі кроки — біжать ашиклеки. Два чоловічки несподівано вискочили з-за рогу і промчали мимо, притискаючи до пузатих животів порожні миски.
— Ну от, кінчилися наші з вами розмови, — сказав дідусь. — Тепер треба поспішати. Розвага, про яку я говорів, почнеться одразу після обіду. І жінці, що прилетіла з вами, загрожує смертельна небезпека.
— Ви бачили Поліну? — спитала Аліса. — Де вона? Ми її загубили.
— Ваша супутниця у в’язниці, звідкіля одан вихід — до крижаної безодні. А що, вона була не одна? Я пробував їй допомогти, але, як розумію, у неї мало шансів.
— Так, вона не одна. Нас було четверо, — сказала Аліса. — З нами був іще Юдзо. Він недавно відстав. Якраз коли на нас навалилися роботи і ви відкрили нам люк.
— Юдзо? — Дідусь насторожився. — Ви сказали, Юдзо? Це ваш друг?
— Ми знайшли його в космосі, зовсім недавно. У нього пропав батько в поясі астероїдів. Так-от, Юдзо викрав учбовий катер, на якому не можна виходити в космос, і вирушив шукати батька. Дивовижна легковажність, притаманна тільки людям, — мовив Посейдон.
— Я зрозумів, — голос дідуся затремтів. — Це мій син!
— Невже ви так змінилися! — вигукнув Посейдон. — Ще сьогодні я уважно розглядав вашу фотографію. Це неймовірно!
— Останні місяці були важкими, — зітхнув дідусь. — Та де ж мій хлопчик? Де ви бачили його востаннє? Він був здоровий? Ви врятували його в космосі?
— У нього скінчилося пальне, — пояснила Аліса.
— Нерозумний хлопчик, він у них у лапах.
— Можливо, нерозумний, — втрутився Посейдон. — Але не всякий хлопчик вирушив би в космос, ризикуючи життям, щоб відшукати батька.
— Ми не встигли вернутися по нього, — сказала сумно Аліса. — Ми просто не встигли.
— Я вас не звинувачую, — мовив дідусь. — Але нам треба поспішати.
Професор Комура, адже саме так звали батька хлопчика Юдзо, першим біг коридорами й переходами астероїда — навіть Посейдон із його пам’яттю заблудився б у цих ходах, якими, наче мурашник, був поритий астероїд. Часом вони пробігали просторі зали, навіть зустріли разів зо два ашиклеків, що запізнилися на обід, раз зіткнулися з роботом-нянькою, але не затримувалися ні на секунду.
— Стійте тут, — зупинив несподівано Комура.
Він одкрив вузький високий люк і спритно заповз у нього.
— Ви скоро повернетесь? — затітав Посейдон. Професор не відповів.
— Мені слід було впізнати його з самого початку, — сказав Посейдон, — мене підводить спостережливість. У далеку розвідку мене б тепер не взяли, ні, не взяли…
— Поліно, — почувся голос професора. Він долинув здалеку. — Ви ще тут?
І вже зовсім здалеку, ніби з іншого кінця галактики долинула відповідь. Голос Юдзо:
— Батько! Це голос батька! Я впізнав його. Він живий; я ж казав, що він живий і допоможе нам!
І все стихло.
— Юдзо вкупі з Поліною, — озвалась Аліса. — Це краще.
— Я не знаю, що тут краще, а що нікуди не годиться, — відповів понуро Посейдон.
Ще через хвилину з отвору показалися ноги професора, а потім із допомогою Посейдона він стрибнув на підлогу.
— Там робот, — повідомив він. — Він стежить за ними. Втекти вони звідти не зможуть. І нам не пробратися у в’язницю. Через те у нас тільки одна рада — перехопити їх біля крижаної безодні.
13
Професор Комура привів своїх супутників у велике слабо освітлене приміщення з довгою скляною стіною. За стіною була непроглядна темрява.
Посейдон підійшов до скляної стіни.
— Там що, прірва? — спитав він.
Світло із залу не могло проникнути далеко вглиб. Видно було тільки круті стіни з чорного каменю із прожилками льоду, а неподалік від залу, над прірвою, був невеликий майданчик, на який вели двері, вирубані у скель Двері були зачинені.
— Зараз ви дещо побачите, — сказав професор, зупиняючись біля невеликого пульта. — Ця прірва — єдина порожнина всередині астероїда. Очевидно, вона мас десь вихід на поверхню. Прірва така велика, що заповнювати її киснем та обігрівати — надто дорога втіха. Простіше було залишити її як є, ізолювавши від житлових приміщень. І зоставивши в ній її мешканців… крижаних драконів.
Спалахнув прожектор, який яскраво освітив майданчик, що навис над безоднею. Аліса й Посейдон підійшли аж до скла, намагаючись, побачити, що за крижані дракони ховаються в глибини
— Можливо, — промовив професор, — коли астероїд пристосовували для польоту, ніяких крижаних драконів там і не було. А були лише їхні спори, які чекали свого часу. Потім температура стін безодні трохи піднялася — може, на кілька градусів, але нього було достатньо, щоб почався розвиток драконів.
— Але ніякі живі істоти не можуть жити у вакуумі, — заперечила Аліса.
— Ми ще дуже мало знаємо про таємниці космосу, — відповів професор. — Життя пристосовується до, здавалося б, неймовірних умов. Є ж бактерії, які процвітають у жерлах вулканів, та черви, що чудово почувають себе в дивовижних глибинах океанів. Відомо, що деякі організми в зародках, у спорах перетинали простір між зірок. Найпевніше, крижані дракони вміють добувати енергію з органічних речовин, які є в породах астероїда, вони одержують її, поглинаючи тепло. Та найсильніше вони реагують на світло. До нього крижані дракони линуть, як метелики… ось, дивіться!
Аліса навіть мимоволі сахнулася від скляної перегородки — з глибини прірви раптом з’явилося щось схоже на товстий, укритий кільцями панцир, трубу із загнутим пазуром на кінці. Відтак ще одна труба…
— Це їхні мацаки, — почувся голос професора. — Завдовжки вони метрів із тридцять. А саме тіло дракона невелике.
