Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
Тепер із прірви показалися десятки пазурів. Рухались вони дуже повільно, але вперто, здавалося, ніщо їх не може зупинити — дедалі вище підіймалися вони із безодні, рухаючись до прожектора.
— Я гадаю, — вів далі професор, — що спочатку дракони були головною розвагою для ашиклеків. Вони ходили сюди, в галерею, влаштовану для цього роботами, щоб дивитися, як світло будить драконів і як вони прагнуть угору. А потім, коли астероїд попав у Сонячну систему, або раніше, в якійсь іншій населеній системі, на астероїді з’явилися полонені. Полонених ставало дедалі більше. Годувати їх роботи не хотіли — їжі тільки-тільки вистачає ашиклекам. І от комусь із роботів сяйнула думка — приносити в жертву драконам тих, хто не з своєї волі опинився на кораблі.
— Живих людей? — вигукнула Аліса.
— Отож. Тепер полонених виводять на той майданчик, відтак умикають світло й зменшують силу тяжіння, щоб драконам було легше добиратися до жертв. А люди — це тепло, це енергія. Дракони раніше й не мріяли про таку їжу.
— І ви думаєте, — промовив Посейдон, — що ці тупі кати хочуть відправити сюди Поліну та Юдзо?
— Я переконаний у цьому. Причому зроблять вони це скоро, як тільки ашиклеки наїдяться.
— Так чого ж ми тут стоїмо? — запитала Аліса.
— Професор каже правду, — озвався Посейдон. — Тільки тут ми можемо щось зробити.
— І тільки якщо будемо діяти вкупі, — сказав Комура. — Один я безсилий. Та якщо вони… якщо мій син загине, то я не змажу жити. Адже я винуватець його загибелі.
— Даруйте, професоре, — мовила Аліса, — По-перше, всі ми ще живі. По-друге, в Посейдона не голова, а справжня енциклопедія. Він неодмінно щось придумає.
Посейдон уже придумав.
— Ви знаєте, де пульт керування комп’ютером? — запитав він.
— Я знаю тільки приблизно, — відповів професор. — Мені туди не вдалося проникнути.
— Якби я міг вийти на зв’язок із мозком корабля, може б, я його переконав.
— Навряд, — сказав Комура. — Звичайна логіка на нього не подіє. Якби кібернетичний мозок був цілком нормальний, він би не поводився таким чином.
— Тоді його треба висадити в повітря, — запропонувала Аліса.
— Найпевніше, в такому разі астероїд утратить керування — всі системи його відмовлять. І в результаті загинемо ми всі.
— X все-таки я спробую. Не забувайте, що я робот і логіка машини мені ближча, ніж вам.
Комура підійшов до дверей, відчинив їх, і тут вони почули веселий перегук дзвіночків.
— Пізно, — мовив Комура. — Обід закінчено. Час розважатися.
— Що ж, тоді ми їх відіб’ємо, — сказав Посейдон. — їх де поведуть?
— Наступним коридором. Він веде просто до майданчика над безоднею.
До наступного коридора було зовсім недалеко, але пробитися туди виявилося надто важкою справою: назустріч плив потік ашиклеків. Неможливо було уявити, скільки їх жило на астероїді, напевно, кілька сотень. Посейдон першим пробивався назустріч людському потокові, крізь гомінливу, верескливу юрбу ашиклеків. Рухались вони дуже повільно. і ця затримка виявилася фатальною.
З-за повороту, в проході між коридорами, вони побачили роботів, що вели Поліну та Юдзо. І ні про яку несподіванку й мови бути не могло. Роботи-охоронникипомітили Посейдона здалеку, обернулися до нього, утворюючи суцільну стіну.
Посейдон, оцінивши ситуацію, розвернув голову на сто вісімдесят градусів і, йдучи далі вперед, крикнув:
— Назад, у зал зі скляною стіною! Я пробиватимуся без вас. Ви мені не помічники. Зачиняйтеся і не пускайте туди роботів. Зрозуміли?
— Він має рацію, — сказав професор Алісі. — Тут ми тільки марно загинемо.
Вони побігли назад. Цього разу бігти було легко. Вони обганяли ашиклеків, що запізнилися, і, заскочивши в довгу оглядову кімнату, вже наповнену глядачами, відразу зачинили за собою двері. На щастя, на них був не тільки ззмок, а й важкий засув.
Ашиклеки навіть не помітили, що серед них люди, вони влаштовувалися якнайзручніше.
У двері хтось ударив із того боку.
Та Аліса й професор не звернули на це уваги. Вони теж дивилися на скляну стіну, чекаючи, коли на майданчику над прірвою з’являться люди. Але дверцята в прірву чомусь не відчинялися. Щось сталося в коридорі, затримавши страту. Професор і Аліса були у відчаї. Ніякого зв’язку, повна невідомість. Може, там гине в битві Посейдон? А вони тут, одрізані від друзів…
14
Біля дверей до безодні в ці секунди ніякого бою не було. Посейдон, не в змозі подолати опору десятка роботів, зупинився, і в цей момент почувся сухий скрипучий голос:
— Пропустіть його. Я хочу з ним говорити.
Роботи розступилися. Пом’ятий у сутичці, із смугами подряпин на пластику оболонки, і без того за довгі роки роботи розмальованої шрамами, — Посейдон був зроблений із надміцних матеріалів, але скільки разів у житті виявлялося, що існують матеріали далеко міцніші, ніж тіло старого робота, — він пройшов крізь стрій ворогів до великого чорного робота.
— Стій, — сказав Хазяїн.
Посейдон зупинився. Він був масивніший за Хазяїна, але нижчий від нього.
— Людський роботе, — почав Хазяїн. — Я бачу, що ти прагнеш до своїх панів, що твій обов’язок кличе тебе з’єднатися з ними. Я тобі не заважатиму. Але спершу хочу зробити тобі пропозицію.
— Говори, кузене, — відповів Посейдон.
— Я не знаю такого слова.
— Це давнє слово, його придумали французи. Воно означає — двоюрідний брат.
— Чому ти вважаєш мене двоюрідним братом?
— Тому що всі роботи брати, але ти мені брат тільки через те, що нас обох зробили люди. У всьому іншому між нами нема нічого спільного.
— Ти можеш стати мені справжнім братом, — сказав Хазяїн. — Ти для мене зручний. Тебе не треба годувати й одягати, про тебе не треба піклуватися. Залишайся зі мною, забудь про своїх панів. Я поділюся з тобою владою на кораблі й у всіх світах, які ми підкоримо. Ти мене зрозумів?
— Я тебе зрозумів. І зроблю все, що в моїх силах, аби врятувати людей, яких ти хочеш загубити. На щастя, в мене немає панів і я нікому не слуга. У тебе в полоні мої друзі, і вони до мене ставляться, як до друга. Тобі цього не зрозуміти. Я не можу стати зрадником.
— Чи не забагато філософії для простої залізної бляшанки? — промовив Хазяїн. — Ти робот, і тобі по дорозі тільки з роботами. Сьогодні ти потрібен людям, завтра вони розберуть тебе і пустять на переплавку. В них нема вдячності.
— Нема вдячності в тих, хто живе поряд із тобою, на цьому астероїді. Й ти один із винуватців того, що вони перестали бути справжніми людьми, а перетворилися у тварин. А щодо смерті, то смерть чекає всіх. І нічого її боятися.
Посейдон говорив не кваплячись, він тягнув час. Він не міг би пояснити, чому він так робить, — він уже зрозумів, що переконати Хазяїна йому не вдасться, Та все одно лишалася надія. І в цьому Посейдон був людиною. Хоч би що він казав Поліні про логіку й тверезий розрахунок, він усе одно від довгого спілкування з людьми навчився того, що надії не можна втрачати, навіть якщо нема ніякої надії.
— Дурень, — сказав Хазяїн. — Іди до своїх друзів.
Двері на майданчик, які вели до прірви, розчинилися. Посейдон побачив, що там стоять Поліна і Юдзо. Поліна тримала хлопчика за руку. Промінь прожектора поблискував на металевих деталях скафандрів.
Посейдон не дивився більше на роботів. Він сам, рішуче і спокійно, пішов до дверей. Він вийшов на майданчик. Двері позаду зачинилися.
Поліна обернулась.
— Добре, що ти прийшов, Посейдоне, — мовила вона. — Дякую. Вкупі нам буде легше.
— Авжеж, — згодився Посейдон. — Іще не вечір. Ми ще погуляємо з тобою по Плутону.
— Ви бачили мого батька, Посейдоне-сан? — запитав Юдзо.
— Твій батько в безпеці, — відповів робот. — Він зараз бачить нас. Бачиш оте скляне вікно, за яким безліч голів ашиклеків? Там твій батько. Там Аліса. Ми з ними домовилися — поки ми будемо з тобою боротися проти драконів, вони організують наш рятунок.
Юдзо обернувся до скляної стіни й підняв руку, сподіваючись, що батько його бачить. У відповідь піднялась професорова рука.
