На каравелі «Улюбленець Нептуна» - Росін Веніамін Юхимович (бесплатные серии книг .txt) 📗
— Ось вона розплата!.. Все життя я брехав! Само провидіння карає мене. Я не доктор… Я всього тільки бакалавр…
Алхіміку пощастило. Його вимушеної сповіді не чули ні Педро, ні Альфонсо. Гуркіт повалених ящиків, скрипіння й тріск корабельної обшивки заглушили слабкий голос Гуго.
Охаючи й потираючи забитий бік, Педро підвівся й, помітивши Альфонсо, тривожно запитав:
— Ти сам тут?
— Так… Щойно спустився. Кривий боїться, що каравела не витримає… — обізвався Альфонсо.
— Старенька поки що ціла. Зроблена, хвалити бога, на совість, я вже все оглянув, — заспокоїв його Педро і, втупившись у матроса важким поглядом, хрипко спитав: — Крім нас із тобою, тут нікого нема?
— Нікого, — не в жарт налякався Альфонсо.
— Тоді ходімо нагору.
Кинувши напризволяще свого спільника, Педро услід за Альфонсо поліз по трапу на палубу,
…Хлопчики вчасно сховалися в каюті. Феді вперше доводилось бачити таку жахливу бурю. Могутні пориви вітру жбурляли каравелу то в один, то в другий бік. У повітрі стояв страшенний гуркіт, і здавалося, що судно ось-ось розсиплеться на друзки, як картковий будиночок.
Хвилею розбило вікно, і в каюту набігло повно води. Плавали, погойдуючись, перевернуті крісла, капітанів капелюх, якісь ганчірки, старий камзол, черевики, ящики… Після довгих зусиль хлопчикам пощастило заткнути парусиною вікно. Забравшись на ліжко, вони щільно пригорнулися один до одного і з острахом прислухалися до реву урагану.
Несподівано каравела різко нахилилася. З грюкотом розчинилися двері, і водою з каюти понесло капелюх, ящики, камзол, черевики, подушки, ковдру.
Бурхливий пінявий потік потяг до виходу і хлоп’ят. Їх затримало крісло, що, перевернувшись догори ніжками, застряло у дверях. Федю відкинуло до дзеркала, Ніанга — у протилежний куток.
З незвички Кудряша нудило, паморочилась голова, боліло в спині.
Федя глянув на Ніанга. В того текла кров із розбитої брови. Кудряш спробував допомогти товаришеві — змастити йодом і перев’язати рану. Але аптечка була в рюкзаку за великою скринею. Пройти ж відстань від дзеркала до скрині було не так просто. Каравелу, як і раніше, терзав океан. Вона то лягала на бік, то знову виправлялась, а іноді, мов дикий необ’їжджений кінь, ставала дибки…
Кудряш відчайдушно хапався то за стіл, то за стіни і, балансуючи, повільно просувався вперед. Хлопчикові вже здавалося, що він ніколи не добереться до скрині. Та раптом буря вщухла так само несподівано, як і почалася. Небо зняло з себе сіру пелену хмар, визирнуло сонечко. І тільки гострі гребені хвиль нагадували про те, що зовсім недавно над океаном пронісся ураган.
Розділ двадцять другий
Капітан прощає Гуго
Рюкзак, на щастя, виявився цілим. Щільний брезент уберіг його від води. Діставши з польової аптечки йод і згорток бинта, Федя перев’язав Ніанга. Скінчивши, він глянув на негра і весело зареготав.
— Чого смієшся? — ображено спитав Ніанг.
— Якби ти тільки бачив себе! Ха-ха-ха! Турок! Справжнісінький турок!.. Ось подивися в дзеркало!
Вони підійшли до люстра в багатій бронзовій оправі. Поряд з Ніангом Кудряш побачив незнайомого хлопчину з сумовитими сірими очима. Вицвілий на сонці непокірний чуб незнайомця куйовдився в різні боки… Ніс, поцяткований дрібним ластовинням, підборіддя з невеличкою ямочкою “посередині… Лице сухорляве, вилицювате, на тонкій шиї кілька дряпин.
“Невже це я? — відсахнувся Федя. — Як же я змінився, сам себе не впізнаю! Зарослий, брудний, штани порвані, ґудзиків на сорочці немає… Оце так мандрівник!.. Коли б мама зараз побачила, мабуть, заплакала б… — Кудряш, згадавши домівку, друзів, школу, тяжко зітхнув. — Нелегко тобі, Федю, живеться на каравелі. І це тоді, коли капітан надав тобі повну свободу. Живеш у його каюті, снідаєш і обідаєш за одним столом… Певно, всі тобі заздрять… А як же тим нетягам, що гіркою працею заробляють собі на хліб? Дієго найняв матросів за копійки, годує, як собак, тухлятиною, знущається з них, як хоче… Багато матросів хворіють. Адже я сам бачив, як Алонсо кашляв кров’ю. Проте хазяїн не зважив на це і все таки поставив його відкачувати воду… Та хіба тільки Алонсо? А Тірсо? На нього страшно глянути… Жовтий, як віск, очі позападали. Не людина, а тінь, ходить по кораблю — самі кістки та шкіра. Дієго знає, що в Тірсо тропічна лихоманка, та йому байдуже до цього… А з яким сумом згадують моряки про своїх діток, яких вони залишили вдома…”
— Федю, ходімо просушимо одяг, — мовив Ніанг.
Кудряш відвернувся від дзеркала. Хлопчики вийшли на палубу. Недавню красуню каравелу важко було впізнати. Різьблену фігуру Нептуна, яка ще півгодини тому гордовито красувалась на носі корабля, розкололо навпіл. На щоглах висіли уривки вантів. Кормовий ліхтар зірвало в море. Від камбуза не лишилося й згадки. Одну з гармат, закріплену коло правого борту, змило хвилею.
Похмурий, без камзола, в пошматованій сорочці, капітан стояв біля компаса, спираючись на свою незмінну палицю. Біля Дієго крутився Хуан. Золотий галун на правому рукаві його оксамитової куртки теліпався на одній нитці. Лівого галуна взагалі не було. Під оком у боцмана виднівся здоровенний синяк.
— Усі цілі? — хрипко спитав капітан.
— Всі, крім Гуго, — доповів боцман.
— Знаю, мені казав Доменіко… Туди йому й дорога, негідникові.
Помітивши Федю, Дієго гнівно накинувся на хлопчика:
— Ви знали про бурю й не попередили мене! Милуйтеся тепер наслідками. — Капітан обвів круг себе рукою.
Кудряш отетерів від такого нахабства. Як? Дієго в усьому звинувачує його, Федю?!
— Ви ж самі не послухались мене! — гнівно вигукнув хлопчик. — Повірили своєму звіздареві!..
— Не згадуйте мені про того пройдисвіта! Про небіжчиків не варт говорити! Я радий, що позбувся алхі…
Тут капітан раптово замовк, витріщившись на люк, з якого показалася спочатку голова в чорному береті, а потім і вся незграбна постать Гуго. Обличчя Дієго стало землисто-сірим від злості. Здавалося, він зараз, як розлючений ягуар, кинеться на астролога й роздере його на шматки.
Гуго теж угледів хазяїна й хотів було шмигнути назад у трюм, але різкий окрик капітана прикував його до місця. Боячись розправи, алхімік звалився ниць і якось дико, по-вовчому завив; голова його нервово засмикалась.
Бажаючи загладити свою провину перед капітаном, Доменіко волохатими ручиськами схопив за комір онімілого від жаху астролога й поволік, ніби мішок, по палубі. Той не чинив опору і тільки пронизливо верещав, вимолюючи пощаду. Черевики позлітали в алхіміка з ніг, руки теліпалися, мов неживі.
За два кроки від капітана Доменіко кинув Гуго на мокрі дошки. Скрипнувши зубами, Дієго мовчки підняв палицю І вдарив нею алхіміка. Гуго істерично закричав від болю і, повзаючи на колінах, став запевняти, що в усьому винні зірки, що він здобуде золото, якщо дон Дієго його простить.
Капітан гидливо поморщився й пошкутильгав до себе в каюту. Вже біля дверей кинув через плече:
— Доменіко, почепи цього хробака на рею! — Якусь мить капітан постояв, роздумуючи, і додав: — А втім жаль вірьовки на нього. Краще кинь його за борт…
Слова грізного капітана ніби підстьобнули Гуго. На подив присутніх він блискавично схопився й кинувся до Дієго. Астролог упав перед ним на коліна й хрипким від хвилювання голосом благав:
— Ваша милість! Я не встиг доповісти… Я знайшов філософський камінь! У вас будуть гори золота, тільки помилуйте мене! Дайте мені лише тиждень, всього один тиждень! Я знайшов спосіб, як добути золото з морської води! Повісите мене, якщо кажу неправду…
Слово “золото” магічно вплинуло на Дієго. Він завагався, перевів погляд з алхіміка на Кудряша, потім знову на Гуго й, щось подумавши, сказав:
— А ви, герцог, змогли б добути з води золото?
Федя замислився. Колись батько розповідав, що в морській воді, крім кисню й водню, з якого вона складається, є хлористий натрій, магній, гіпс, бром, калій, залізо, мідь, стронцій, золото та інші хімічні елементи. Тато казав і про те, що люди вже навчились добувати з морської води магній, а за допомогою синтетичних смол, подрібнених на невидимі зерна, що звуться іонітами, неважко добути й золото. Правда, в морській воді його дуже мало: всього чотири грами на мільйон тонн… Крім того, потрібне складне обладнання, реактиви, спеціальні знання, яких Федя не мав. Він же не інженер-технолог на хімічному заводі, як його батько, а всього лише школяр — перейшов у восьмий клас… Звичайно, при тому рівні розвитку науки й техніки, який вони мали в шістнадцятому столітті, про добування золота з морської води не могло бути й мови. Зваживши все це, хлопчик спокійно заявив:
