В забутій країні - Санкритьяян Рахул (читаем книги онлайн .TXT) 📗

Я попросив товаришів надіти маски, взяти з собою револьвери та якнайбільше патронів і вийти з храму.

І досі до найменших подробиць пам’ятаю все, що сталося того раннього ранку.

Сама цариця вийшла до солдатів, щоб сказати їм кілька напутніх слів.

Місяць уже спускався до обрію, але зірки ще не погасли. Безмовні лави завмерлих на місці солдатів було добре видно. Я ніколи не бачив стільки високих і дужих лицарів. Жодному з них я не дістав би головою до плеча. Коли б вони простягнули вперед руки, то, мабуть, я вільно пройшов би під ними, не зачепивши їх, хоч я маю сто шістдесят сантиметрів зросту.

Цариця говорила схвильовано, натхненно. Коли вона закінчила, повітря розітнув гучний войовничий поклик. Солдати високо піднесли свої списи, показуючи цим, що готові йти на бій.

І тоді у передсвітанковій імлі я побачив три постаті. Вони спускалися сходами до майдану. Для мене то були люди, але для всіх присутніх — боги, що творили в стародавньому Єгипті чудеса.

— Будьте мужні, брати! — пролунав голос Бакні. — Я веду вас до храму бога сонця Ра, над яким полководець Нохрі підніс прапор заколоту. Дивіться: боги Нільської долини, що створили світ і смертних, прийшли сьогодні в Мітні-Хапі! Женіть від себе страх! Ми переможемо! Хто зможе опиратися Тоту, Анубісу і великому Гору? Хто знайде в собі силу боротися проти богів?

Солдати з войовничим покликом вийшли з брами палацу і попрямували вниз до річки. Біля берега стояло багато човнів, в них легко помістились усі воїни. Бакні звелів не розмовляти в дорозі і гребти тихо.

Дужі раби сіли на весла, і наша флотилія рушила вниз за течією, на південь. За двадцять хвилин ми були вже біля підніжжя гори, на якій височів храм бога Ра.

Я сидів в одному човні з богами. Дхірендра тихо сказав мені, що — він у цьому впевнений — ми переможемо. Голос у нього був такий спокійний, неначе ми виїхали на прогулянку, а не на страшний, смертний бій. Чан мовчав, а Дхандас лиш один раз озвався до мене. Я зрозумів, що навіть зараз він думав тільки про скарби.

У сутінку “сокіл” Гор нахилився до мене і спитав пошепки:

— Скажіть, будь ласка, скільки можуть коштувати Серафісові скарби?

— На це не легко відповісти. У скринях повно діамантів, рубінів, сапфірів, смарагдів, топазів, перлів та інших самоцвітів. Я не думаю, щоб навіть Національний банк Індії зміг їх купити, — відповів я.

Дхандас ухопив мене за руку і сказав, важко дихаючи:

— Професоре, я не зможу покинути цю країну, поки не візьму свою пайку скарбів.

— Про загарбання коштовностей із Серафісової гробниці годі й говорити: ми не грабіжники, а чесні, порядні люди.

— Чесні, порядні люди! — злісно вигукнув Дхандас. — А навіщо серафійцям такі величезні багатства? Хіба ці скарби не лежали марно, заховані під землею, протягом тисячоліть? Коли б ми взяли хоч однісіньку скриньку, то вже стали б найбагатші люди в світі!

Саме цієї хвилини наш човен підійшов до берега, і Дхандас замовк. Перед нами був храм бога сонця Ра. його вже захопили солдати Нохрі.

Ми нечутно повиходили з човнів. Місяця вже не було видно, а зірки одна по одній гасли. От по небу розлилася криваво-червона вранішня заграва, на сході спалахнув перший промінь сонця і освітив башти, покрівлі та мури Мітні-Хапі.

Бакні вишикував солдатів у три ряди. Я з товаришами був у центрі першого ряду. Скажу вам щиро: коли пролунав наказ іти вперед, в мене аж у грудях похололо.

Я зовсім не поділяв поглядів Дхандаса. Коли б у мене в руках опинилась навіть тисячна частка Серафісових скарбів і хто-небудь сказав мені, щоб я їхав з таким багатством до Індії, я б охоче віддав усі коштовності, аби тільки лишитися тут. Події захопили мене, і я почував себе сухою билинкою, яку несе нестримний потік.

Я йшов між Дхірендрою та Чаном і розглядав молодих бородатих солдатів у нашій шерензі. їхні сміливі, вольові обличчя, мускулясті руки, що міцно тримали щити і списи, справляли на мене велике враження. Сам я був серед них, наче стара баба серед юнаків, чи боягуз серед героїв. Проте я набрався відваги і твердо вирішив не відставати од товаришів і на власні очі побачити бій, хоч би за це мені довелося накласти головою.

Раптом Бакні голосно скомандував іти в атаку. Як морська хвиля, ми ринули вперед і зайняли майдан перед храмом.

Розділ XXI

БІЙ У ХРАМІ БОГА СОНЦЯ РА

Серед солдатів Нохрі зчинилася паніка: гвардійці застукали їх зненацька. Заколотники не встигли підготуватися до відсічі і вишикуватися бойовими лавами, коли вже розпочався бій.

Про мене краще й не питайте. Звичайно, я нізащо в світі не наважився б іти вперед на ворога, але тільки-но я трохи відстав од товаришів, щоб підшукати безпечніше місце, як потік людей підхопив мене і виніс у самісіньку гущу бою. Враз мене поранило списом у стегно — щоправда, легко. Мабуть, на моє щастя, списа кинуто здалеку. Розмовляючи з Бакні в палаці, я спитав його, чи далеко можна кинути списа. Він сказав, що взагалі воїни кидають списа на сто п’ятдесят — сто вісімдесят метрів, але далі як за тридцять метрів він уже точно не влучає. Сказати правду, я зрадів, що мене поранено, бо тепер міг послатися на біль і залишити лави бійців.

Відійшовши вбік, я сів між передніми лапами величезного сфінкса і сяк-так перев’язав свою рану. До мене долинали войовничі вигуки, брязкіт зброї, стогін поранених і переможний поклик гвардійців-вони насідали на противника.

Я підвівся, щоб повернутися до товаришів, але вони вже пройшли далеко вперед. Нога в мене стала наче чужа, а рана так боліла, що важко було поворухнутися. Я роздивився навколо і побачив вузенькі кам’яні сходи, що вели на сфінксову спину. Мені так хотілося глянути на бій, що я обережно, тамуючи біль, зійшов нагору, сів там і став спостерігати.

Противник ще й досі не отямився після несподіваного удару, не зміг відновити в себе лад і повільно, крок за кроком, відступав під натиском воїнів Бакні. В передніх рядах бився Нохрі в золотому обладунку, а проти нього — мої друзі.

У всьому царстві, крім Псаро, жодна людина не знала про вогнепальну зброю. Тому майже всі серафійці вбачали в револьверах, з яких так влучно стріляли Дхірендра і Дхандас, чарівну зброю. Солдатам Нохрі було нелегко: їм довелося битися з богами, а цих богів шанували ще їхні предки.

Висока Дхандасова постать з’являлася щоразу там, де точився найзапекліший бій. В поведінці Тота виявилась уся стриманість пана Чана. Бог Тот стріляв мало, але жодної кулі не випускав даремно: після його пострілів раз у раз хто-небудь із заколотників падав мертвий. Капітан Дхірендра здавався справжнім богом смерті Анубісом. Він з’являвся то тут, то там — я навіть не встигав стежити за ним. Він кидався в саму гущу ворогів і залишав за собою їхні мертві тіла.

Легко можна було передбачити, хто переможе. Але тут сталося зовсім несподіване. За півтора кілометра від храму у великому таборі — ми про це дізналися згодом — Псаро зібрав кількасот солдатів.

Псаро, як уже відомо, був дуже хитрий. Крім того, за своїм розвитком він стояв значно вище від інших серафійців. І саме Псаро добре розумів, які боги прийшли до Мітні-Хапі. Він догадався, що Гор і Анубіс — то Дхандас і капітан Дхірендра. От тільки про Чана він не знав нічого.

Почувши про напад на храм, Псаро зразу ж зібрав солдатів і поговорив з ними. Він умовляв їх нічого не боятися, бо троє богів — не справжні, а їхню зброю зроблено звичайними людськими руками, і нічого чудесного в ній немає.

Потім Псаро, щоб допомогти Нохрі, поділив своє військо на дві нерівні частини і повів до храму. Меншу групу він послав на допомогу заколотникам, а з другою рушив в обхід, щоб зайти загонові Бакні в спину, з того боку, де був головний вхід до храму.