Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗

— Чому ж так сталося?

— Я не знаю, — простодушно мовив хлопчик з блакитним обличчям.

— Нехай це таємниця, — гарячкував Максим. — Але її все одно хтось та мусить знати. І тоді можна щось зробити.

— Краще не питати, — втішав його приятель. — Давай веселитися.

— Я догадався!… — вигукнув Максим.

— Максиме!.. — обірвав його Гум-гам.

— Я догадався! Треба спитати Автука…

— Мовчи! — закричав Гум-гам.

Але було вже пізно. Білий бант-пропелер легко зіскочив з Максимового волосся, і хлопчик каменем полетів униз, до зарослої диким лісом землі, до страшних звірів, яких ніхто ніколи не бачив.

Гум-гам зірвав з голови бант і пірнув услід за падаючим другом. Він устиг вхопити його за сорочку, проскочивши зустрічну хмару, вхопив дуже міцно однією рукою, а другою став намацувати кишеню. Ще кілька секунд — і Гум-гам вихопив синій камінь подорожувань, кинув його вниз до землі, що швидко наближалася…

Максима різко перевернуло в повітрі, й одразу настала темрява. Потім темрява розсіялася, і, неначе з туману, випливли обличчя друзів — Мишка, Сергія, Зайчика. Хтось міцно тримав його за плечі. То був Гум-гам. Він відпустив Максима тільки зараз, коли побачив, що вони пробилися крізь космос і опинилися в знайомій альтанці — віч-на-віч з трьома приятелями.

— Дякую, Гум-гаме, — стомлено проказав Максим і зітхнув: — Який же я важкий! — Після несподіваного падіння в нього підгиналися ноги. Він примостився на лаві, мружачись від яскравого сонячного світла. — Ну чого ви вп’ялися? — сказав він товаришам. — Ми подорожували…

— Гралися в нову гру, в квачика, — уточнив Гум-гам і пильно глянув на Мишка, Сергія й Зайчика. — Чого ви так на мене дивитесь? Що-небудь сталося?

— Сталося! — хором відповіли троє друзів і, перебиваючи один одного, закричали: — Вовка Коробков розпатякав усій школі!.. В нього є місяцит! Тебе шукає учителька, Гум-гаме! Що тепер буде?..

— А хто такий Вовка Коробков? — тривожно запитав Гум-гам.

— Він із п’ятого “А”.

Гум-гам забігав по альтанці.

— От капосні розумники! — бурмотів він. — Ці школярі втручаються в нашу гру! Хочуть усе зіпсувати! Треба щось робити!

— Покарати Коробкова, — сказав Максим і насварився кулаком. — Ми з тобою ще зустрінемося.

Ніхто із друзів, навіть Гум-гам, не догадався, що Максим погрожував кулаком невидимому ворогові, який зірвав з нього летючий бант і мало не розбив об землю.

Неприємності в житті Вовки Коробкова почалися з того, що він проспав два уроки. Учора ввечері Вовка підслухав розмову маленької сестрички Оленки з подружкою: вони гомоніли про якогось Гум-гама, про його чудеса й про те, що вночі буде свято для дітей. Вовка також не ліг спати, стояв у темній кімнаті коло вікна й дивився в двір, а коли грюкнули двері й Оленка вибігла з під’їзду, Вовка метнувся вслід. Вовка був маленький на зріст, ніхто навіть не подумав, що він вчиться в п’ятому класі, а на синій галявині він тримався якомога далі від Оленки. Отож нема нічого дивного, що вранці Коробков проспав і запізнився на заняття.

Він прийшов до школи, коли була перерва. До нього підбігли товариші:

— Ти що, Вовко, захворів? Ганна Семенівна вже питала, а ніхто не знає.

— Хлопці, — пошепки сказав Вовка, — я можу тепер не вчити уроків. Я все вмію. — І він розповів приятелям про нічне свято й показав місяцит з таємничими словами: “Я ВСЕ ВМІЮ”.

Задзеленчав дзвінок, і Вовка сів за парту. Він зіщулився й увібрав голову в плечі, коли до класу зайшла вчителька. Проте вона зразу його помітила.

— Вово Коробков, — промовила Ганна Семенівна, — ти чого сьогодні запізнився?

Коробков підвівся. Тридцять голів повернулися до нього — чекали, що він скаже. Вовка дивився на білу стіну, а бачив круглий місяцит з обламаним краєм.

— Я був на дні народження в товариша, — поволі мовив Вова, — і проспав. — Він полегшено зітхнув, бо наполовину сказав правду.

— Чому ж тебе не розбудила мама?

Вова ясно побачив, як мама будить його вранці, а він хвицається й кричить: “Сьогодні немає уроків!” От і докричався… Тепер весь клас глузуватиме з нього.

— Вона сама проспала, — сказав він і зашарівся.

Учителька похитала головою:

— Наступного разу, коли йтимеш на день народження, лягай, будь ласка, раніше. Бачиш, що виходить? Ти, мабуть, і уроків не вивчив…

— Вивчив! — зраділо відповів Коробков.

— Гаразд. Прочитай, будь ласка, вірш, — попросила Ганна Семенівна.

Коробков став обличчям до класу, відкашлявся. Що, що, а вірша він знав і тому читатиме голосно. І він почав:

Літо на окружжі,

Всохли квіти всі,

Дивляться байдужо

Трави у росі.

Коробков читав вірша виразно й не збагнув, чому почали усміхатися діти. Почали усміхатися й зашепотіли:

— Осінь… Осінь…

— Ти переплутав. “Осінь на окружжі”, а не літо, — виправила учителька.

— Авжеж, осінь, — згадав Вова. — Я перечитаю, Ганно Семенівно.

Однак, на превеликий подив, Вова знову сказав:

— Літо на окружжі… — і затнувся.

Він повторював у думці: “Осінь… Осінь… на окружжі…” Трохи помовчав, ступив крок уперед:

— Літо на окружжі!..

Клас засміявся.

— Тихо, тихо! — заспокоювала вчителька.

Вова згадав про всемогутній місяцит, одламав у кишені шматочок, поклав до рота. “Я знаю вірша, — повторював собі. — Я прочитаю без літа”.

— Не жуй, Коробков, — повернулася до нього вчителька.

— Я не жую, Ганно Семенівно. Зараз я правильно скажу. Можна останній раз?

Вчителька кивнула, і Коробков кинувся в останній бій:

Осінь на окружжі,

Всохли квіти всі,

І сурмлять байдужо

Голубі слони.

Вова перелякано замовк. Які слони? Він сам не розумів, що говорить.

— Сідай, Коробков, — засмучено мовила вчителька.

Вовка сидів за партою сам не свій. Кущі, літо, осінь, слони — геть усе переплуталося йому в голові. Він навіть не чув дзвінка.

— Ну що, не допоміг твій чарівний місяцит? — спитали друзі, покликавши Коробкова в куток.

— Він не чарівний. Це він мене заплутав!

Вовка розізлився, дістав місяцит, роздавив його підбором, підбіг до вікна й пожбурив униз.

— Все! — він полегшено зітхнув, засунув руку до кишені й дістав цілий місяцит.

Діти зачудовано дивилися. Місяцит був необкусаний, неполаманий. І ті самі слова виблискували на синій фользі: “Я ВСЕ ВМІЮ”.

— Його не позбудешся, — махнув рукою Вовка. — Хочете вірте, хочете ні.

На уроці географії Коробков сказав, що Волга впадає у Тихий океан, і дістав двійку. А коли вчитель диктував домашнє завдання, Вовка помітив, що написав у своєму щоденнику: “Вивчити річки Місяця”. Вовка закреслив слово “Місяця” і хотів був написати “Азії”, як казав учитель, але його рука знову вивела “Місяця”.

І ось тут Вовка востаннє перевірив силу свого місяциту. Він згадав, що коли заплутався у вірші й проковтнув шматочок, то прошепотів зовсім не ті слова. А треба було говорити так: “Я хочу гратись у вірші”.

Вовка сердито зиркнув у щоденник: “Вивчити річки Місяця”, з’їв увесь місяцит і прошепотів:

— Я хочу гратися в географію.

Тільки-но він промовив “р-раз!”, як раптом його парта боком виїхала із загального ряду й рушила до дошки.

— Коробков, ти що? — здивовано запитав учитель.

Вовка мовчав. Він завмер на місці: адже парта сама рухалася. Притихли й діти, уп’явшись очима у Вовку.

— Коробков, зупинися! — грізно попередив учитель і заступив парті шлях.

Але змушений був відступити: Вовка сунув прямо на нього.

Парта з п’ятикласником Коробковим об’їхала навколо столу, а тоді полізла на стіну, де висіла географічна карта. Вона повзла по материках і океанах, і Вовка раптом почав усміхатися: йому здалося, що він видирається на справжні гори, пливе справжніми морями. Парта тихенько сповзла із стіни на підлогу й стала на своє місце.