Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн полностью txt) 📗
— Ти чого тут, а не в класі?
Від несподіванки здригнувся. Авжеж, це вона, Олена, Олена Григорівна, худорлява, жвава, швидка. Кучеряве волосся скуйовджено, ніс стирчить цікавим гачком, а очі, мов два палючі сонця, мов дві чорні діри в невідомий, тривожно-радісний Всесвіт.
— Гайда в клас! — сказала Олена, бачачи мене наскрізь. — А це хто?
— Мої двоюрідні… — пробелькотів я. — Ні з ким залишити…
— Гаразд. Ходімо зі мною.
Клас схопився, грюкнувши покришками парт, урочисто замовк і знову загудів, коли за вказівкою Олени моя трійця влаштувалася на останній парті, а я зайняв своє місце поряд з Вітькою Махмутовим на передостанній.
— Ви що, відвикли від дамського товариства? — кинула в’їдливо Олена, простеживши, куди звернено всі погляди. — Сестра вашого товариша попрацює разом з нами.
Хтось сіпнув мене за рукав. Олеся мала розгублений вигляд.
— У вас самі хлопці? — напівзапитливо промовила вона.
— Дівчатка в сусідній школі, — відповів я. Зовсім забув пояснити, що в нас роздільне навчання!
Та й збудження однокласників я розумів: вони вперше бачили дівчинку не в спідниці, а в джинсах. Спробуй розберися відразу, що це за інтуристка! Доведеться відповідати на записки…
— Руїх! Тихо! — закликала Олена по-німецькому й по-нашому. — Повторимо “Лорелею”.
І клас почав саркастично посміхатися, зітхати. Як обридла вона нам — ця рейнська русалка Лорелея, що зваблює у прохолодні безодні довірливих рибалок! Ми враз згуртувалися спільним фронтом проти Олени.
А Олена вела наступ, як бойовий маневрений танк на піхоту. Команди так і сипалися на наші голови: читай… продовжуй… виправ наголос… розбери порядок слів… назви суфікси, префікси, відміну, дієвідміну, закінчення. За урюк Олена встигала опитати весь клас, а декого — по кілька разів.
Я відчував, як завмерли за моєю спиною Олеся, Кир і Вітер. Вони вперше бачили такий натиск, шквал, атаку. Раз уже вирішили заглянути до нашого класу, хай знають Олену, цю бабу-ягу у спідниці, що стрімко проноситься вихором поміж рядами.
Я схилився над партою, відповідаючи на записки однакового змісту: “Признайся, що за кадру в майці та штанях ти привів?” Відповідав лаконічно: “Іноземка. Звати Олеся”. І знову запитання: “Чи не закордонний двірник у штанях?” — “Сказано: двоюрідна сестра. Заткни рота!”
Олена вмить помітила й обірвала мою діяльність, підняла мене з місця, звелівши читати “Лорелею” спочатку. Я не міг пригадати жодного рядка, стояв і мовчав, як бовдур. І тут іззаду почувся шепіт-підказування: “їх вайс ніхт, вас золь ес бедойтен…” Рядок, промовлений Олесею, обпалив мене: “Не знаю, що сталось зі мною, душа моя повна журби…” Я зразу ж згадав увесь текст Гейне до кінця.
— Молодець, дівчинко! — голосно похвалила Олена Григорівна. — Ти вивчаєш німецьку?
Олеся підвелася.
— Ні, англійську. Але знаю трохи німецьку, французьку, іспанську…
— Сідай, — посадила її лагідно Олена й звернулася до класу: — Вчіться, неуки, в дами. А ти, — вона опустила помахом долоні й мене, — подякуй за підказку.
— Спасибі, — усміхнувся я Олесі. Тепер ніхто не сумнівався, що вона іноземка. — “Спасибі”, — повторив я про себе, звертаючись уже до вчительки.
Олена ніколи не відкидала підказки, взагалі нічого корисного, що могло стати у пригоді нам у майбутньому. Вона мудро, поступово навчала нас уму-розуму, вчила розбиратися у плині життя, вчила мистецтва жити. Вчила, як треба боротися і здобувати перемоги.
— Сьогодні репетиція “Ревізора”, — просичав мені на вухо сусід по парті Вітьок Махмутов. Досі він сидів, мов істукан, не звертаючи уваги ні на мене, ні на “пришельців” на задній парті. І от отямився. — Роль вивчив?
— Устигну, — відповів я.
— Не підведи! — вирік класний художній керівник.
Я граю Хлестакова, Вітьок — городничого, жіночі ролі дублюють наші однокласники. Згодом, для справжньої вистави, ми запросимо актрис із сусідньої школи.
Вітьок крізь шпарину на парті вивчає текст п’єси. Прочитавши двічі — я знав це — він пам’ятає будь-який текст напам’ять.
Саме на цьому його яг заскочила Олена. Виросла поряд з партою, Махмут ледве встиг засунути книжку в шухляду.
— Махмутов, відповідай!
Вітьок підвівся, засмучено розвів руками, промовив фразу з першої сторінки старого підручника:
— Анна унд Марта баден…
Усі так і зайшлися сміхом… От бовкнув: згадав, як купалися у минулому столітті Анна унд Марта!
— Ну, Махмутов, бути тобі циркачем! — весело провістила Олена. — Пересядь-но на вільну парту далі від спокуси. Пиши в зошиті “Лорелею”…
Вітьок перейшов на інше місце, завмер у класичній позі мислителя, потім зашкріб пером у зошиті.
— Може, йому підказати? — захвилювалася Олеся.
— Не треба. Він знає напам’ять. Устиг прочитати, — відповів я.
Олена не помилилась і цього разу. Після школи Вітьок закінчив циркове училище, деякий час виступав на манежі й подався у міманси театру опери й балету. Ми достоту не уявляли, що робить міманс на сцені, знали тільки, що він не на першому плані. І все-таки Махмутов — визначна особистість: ніхто з нас не став мімансом, а він став.
До мене й далі надходили записки. “Сьогодні в “Соколі “Джордж із Дінки-джазу”. “У “Зорі” — “Винищувачі”, в “Ермітажі” — джаз-оркестр Утьосова… в опереті — “Летюча миша”… Ризикнемо, письменнику?”
Я передав записки друзям на задню парту — для розширення кругозору. Там одразу запалилися, почали мене смикати: “Рвонемо, письменнику?” Я похитав головою. Хіба можна все відразу перетравити? Для цього доведеться застряти в минулому надовго, а це не відповідає правилам гри.
Я придивився до однокласників: Костя, він же Кіт, на прізвище Куликов, Жора Левін, Юля Семенов, Юра Редькін, Льоня Могила… Ми захоплювались усім, що підсовувало нам життя. Поглинали фільми, вистави, книжки, пластинки. Майстрували радіоприймачі, садовили на пустирі картоплю, грали в хокей, бринькали на гітарі. Відроджувався довоєнний час для тих, хто вижив, повернувся з фронту або просто підріс за роки війни, хто міг утішатися тишею ласкавого осіннього вечора, міг у колі друзів співати, танцювати, жартувати, мріяти. Щасливий повоєнний мирний час.
Минуть роки, й Костя будуватиме заводи в Алжірі, а Жора — БАМ, доктор наук Семенов працюватиме над сплавами металів, Юра Редькін стане інженером-залізничником, а Льоня, як відомо, медиком. Та й решта не пастиме задніх: хто подасться на космодром, хто на завод, хто на наукові кафедри. А Вітьок — в міманси. Про це ми дізнаємося, зустрівшись на ювілеї Олени Григорівни. Будуть там і троє шкільних учителів, які дожили до пенсії, і наш найсуворіший директор Микола Семенович…
— Про-о-шу всіх вста-ати! — пролунав раптом у класі гучний артистичний баритон директора, і всі вмить схопилися, грюкнувши покришками, уп’ялися очима у двері.
Двері ані ворухнулися.
— Левін, — суворо промовила Олена, — знову ти чиниш неподобство?
Клас регоче: так, це Жорка Левін, його штучки із звуковою імітацією.
— Іди до дошки, — велить німка, — відмінюй “їх вайс ніхт”.
Дужий парубійко з циганським обличчям незворушно шкребе крейдою по дошці. Колишнього дитбудинківця, який у війну залишився сиротою, прийняли до нашої школи з іспитовим терміном, під відповідальність комсомольського осередку. Жора добре знає про це й дозволяє собі безневинні жарти дуже рідко. Та й через багато років на сімейному святі Олени Григорівни бойовий заступник начальника будівництва БАМу Георгій Маркович Левін, усе такий же невгамовний, лише один раз і гаркнув: “Про-о-шу!” І всі розсміялися, а директор, одвикнувши командувати учнями, розгублено оглянувся, поки не збагнув, що це знову він, Жорка. І насварився на нього пальцем…
Олена, звично керуючи класом, раз у раз кидає допитливий погляд на мене й моїх “родичів”. Очі її спалахують загадковим світлом. Невже про щось здогадується?
Я озирнувся, побачив лукавий вогник Олесиних очей, спрямованих на вчительку. Вони, напевно, вели німий діалог.
