Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗
Потім “швидка” завернула в провулок. Мотоцикл різко зменшив швидкість, повернув за нею.
Це була глуха вулиця. Звичайний, дуже короткий провулок упирався в широкий будинок. Мотоцикл урочисто прострекотів до самісіньких воріт будинку. Ворота були зачинені. “Швидкої допомоги” в провулку не було.
Міліціонери, осадивши мотоцикла, пильно роздивлялися довкола. На тротуарі стояла дитяча коляска. Поруч з коляскою — хлопчина в білому халаті: певно, школяр, який утік з двору. І все. Більше ніяких машин, ніякого транспорту.
Мотоцикл тричі об’їхав безлюдний завулок і, розгублено стрекочучи, викотив на вулицю…
Та й набрався ж страху Гум-гам! Він був зовсім не радий, що встряв у цю гру зі сміхом. Насилу втік від міліцейського мотоцикла! Навіть не встиг зняти білого халата.
— Не вмію я гратися з дорослими! — пробурмотів Гум-гам.
Гум-гам залишив на тротуарі дитячу коляску, що кілька хвилин тому правила йому за бистрохідну “швидку допомогу”, і почимчикував до знайомого двору. Раптом він здивовано підвів голову: вітер ніс йому назустріч синю фольгу. Гум-гам посміхнувся: хтось жував зараз місяцит і викинув обгортку з вікна.
…Блакитна фольга “Я ВСЕ ВМІЮ” вкрила тротуари, садові доріжки, сходи.
“Я ВСЕ ВМІЮ” — підмітали двірники з ранку до вечора.
“Я ВСЕ ВМІЮ” — розносив вітер по місту.
— Я найбезталанніший у світі, — жалівся Гум-гам другові. — Нічого в мене не виходить. Мої маски нікому не подобаються. Міліція чогось за мною ганяється… Та ще й ота дурнувата зелена цибуля!
— Що за цибуля? — спитав Максим.
Гум-гам розповів, чим закінчилася його гра в маски та сміх, і не хотів навіть згадувати безглузду історію з цибулею, але ненароком обмовився. Він був у білому халаті, надітому поверх скафандра, — веселий лікар ще годину тому, а тепер — нещасний ігрун.
Виявилося, що Гум-гам побачив ненароком, як Максим покарав трьох забіяк, і сказав собі: ну, тепер я можу пожартувати з будь-якого грубіяна. За ворітьми він побачив жахливого, як йому здалося, грубіяна. Біля овочевої ятки чоловік у сірому капелюсі сердито вичитував продавщиці: “Ну хіба ж це зелена цибуля? Це торішнє сіно, а не цибуля!” Покупець розмахував якимось брудно-жовтим пучком, і черга за його спиною грізно гула. Нараз покупець схопився за голову, і всі ахнули: з капелюха, нового сірого капелюха сердитого чоловіка пробивалося соковите пір’я чудової зеленої цибулі. Тут зчинився такий галас, що Гум-гам аж перелякався й вирішив: ні, йому нізащо не перемогти грубіяна! І він непомітно зник…
— А чому ти вирішив, що він грубіян? — спитав Максим, міркуючи про цю дивовижну історію.
— Він вжив грубе слово “цибуля”! — упевнено промовив Гум-гам. — І дуже грубим голосом.
Максим засміявся. Вони сиділи в альтанці, сховані від усього світу зеленою виткою стіною. Там, за цією надійною стіною, ходили з магазину до магазину покупці, стежила за автомобільним порядком міліція і любитель свіжої цибулі обурено зривав із свого капелюха соковите пір’я.
— Ти образив того чоловіка, — серйозно мовив Максим. — Коли хтось говорить “цибуля”, “морква” чи “ріпа”, він просто хоче цибулі, моркви або ріпи. Але якщо хтось каже “собака”, а поряд ніякого собаки немає, значить та людина лається. Розумієш?
Гум-гам важко зітхнув:
— Не розумію… Раніше я завжди тільки вигравав, і от, будь ласка: щось зі мною скоїлось… Нічого я не розумію… Може, я порушив заборону? Може, на мене гнівається Автук?
І зразу ж для Максима пропав увесь звичний світ за зеленою стіною альтанки і виник інший — світ спокійного блакитного простору з мандрівними кулями будинків, з самотнім дідусем на хмарині, яка летить невідомо куди, з вічним вранішнім сонцем.
— У вас ще не настало “завтра”? — спитав Максим.
— Ні, не настало. — Гум-гам похитав головою. — Я гадаю, воно ніколи не настане.
— Не настане, — замислено повторив Максим.
Гум-гам озирнувся довкола себе, пошепки додав:
— Я дізнався… Я дізнався, хто зупинив час…
— Хто? — Максим від хвилювання аж підскочив.
— Його звали Чомук…
— Чомук, — слідом за другом вимовив Максим.
— Можливо, я неправильно вимовляю. Певно, його звали Чо-мук… Мені розповів Кри-кри, а він старший за мене, він пам’ятає, як це було… Одного разу Чо-мук узяв та й розібрав на частини свого автомата. Я, здається, казав тобі, що на день народження нам усім дарували Автук. І в Чо-мука був свій Автук. Але він хотів знати, що в Автука всередині, отож і поламав його.
— От молодець!.. А що виявилося всередині? — схвильовано запитав Максим.
— Тс-с! — Гум-гам приклав пальця до губів. — Це страшна таємниця…
— Таємниця?
— Страшна таємниця, — повторив Гум-гам. — Бо ніхто цього не бачив.
— А-а, — розчаровано мовив Максим.
— Ти нічого не збагнув, Максиме! — обурився Гум-гам, побачивши похмуре обличчя друга. — Ти не збагнув найголовнішого: чому ця таємниця — страшна.
— Ну! — нетерпляче мовив Максим.
— Слухай! Він, той нещасний Чо-мук, коли розгвинтив свою машину, перестав з нами гратися і не виходив з дому. А згодом він підійшов якось до вікна, побачив Кри-кри і попросив у нього парасоль.
— Навіщо парасоль?
— Він спустився з тим парасолем на землю, щоб полювати на диких звірів.
— На диких звірів? Чудово! Він смілива людина, отой ваш Чо-мук! — впевнено сказав Максим.
— Просто він не міг жити без Автука так, як жив досі, — пояснив Гум-гам. — Адже в нього більше нічого не було. Ніяких речей, навіть харчів.
— І що ж тут страшного?
— Це було вранці… — вів далі Гум-гам. — Звичайно, вранці! Спершу всі діти дуже здивувалися, як безмежно довго тягнеться ранок, і чекали, коли ж нарешті зайде сонце. Але воно все світило, все сліпило нас. І зараз воно на тому самому місці…
— Час? — догадався Максим.
— Атож, час, — зітхнув Гум-гам. — Він зупинився.
— А де твої батьки? Де всі дорослі? — спитав Максим.
— Вони роблять те, що й робили… коли зупинився час. Снідають, читають газету, розмовляють по телефону і ніяк не можуть закінчити свої ранкові справи.
— Треба знайти Чо-мука! — рішуче мовив Максим.
— Авжеж, знайдеш його… — гірко сказав Гум-гам. — Ніхто навіть не знає, де та страшна земля.
— Ти казав, що твій Автук усе знає. Все вміє і все знає.
— Його не можна питати! — нагадав Гум-гам.
— А ти питав його хоч про що-небудь?
— Ні.
— Чого ж ти боїшся? — дорікнув Максим другові. — Ти ж не боягуз.
Гум-гам несподівано поблакитнів, підвівся з лави.
— Я не боягуз! — насупившись, промовив він. — Ти знаєш, як я пробивався крізь космос, щоб знайти тебе. Ти знаєш, що я підхопив тебе, коли ти летів до землі…
— Знаю! — твердо мовив Максим. — Знаю про тебе все, і ти знаєш про мене все… Але, — тут Максим зітхнув, — я ще ніколи не бачив твого Автука… А я так хотів би погратися з Автуком!
— Від друга я нічого не приховую, — трохи здивовано проказав Гум-гам. — Хочеш погратися з Автуком — будь ласка. Тільки за правилами…
— Я нібито ж умію гратися і не програю… — нагадав Максим.
— Так, ти вмієш гратися, — погодився Гум-гам. — Я із задоволенням покажу тобі Автука. Фіть — і ти вдома!..
— Я вже звик подорожувати туди і назад, — весело проказав Максим.
— Ось він! — з гордістю мовив Максим.
У цій кімнаті був тільки Автук — аж до самісіньської стелі, з виблискуючого скла чи з металу, з безліччю кнопок. Максим і подумати не міг, що всемогутній Автук, який лиш один на все повітряне місто, один на всю КРАЇНУ БЕЗ ЧОМУ може відповісти ТОМУ ЩО, — цей мудрий Автук усього-на-всього машина. Хоча й величезна, таємнича, але… машина.
Максим був розгубився. Він, звичайно, схитрував, сказавши, що гратиметься з Автуком. Він вирішив спитати Автука про найважливіше для Гум-гама — про зниклий час. Він був готовий навіть поборотися з Автуком, якщо той на нього нападе. Але боротися з машиною було безглуздо.
