Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
— Ви передбачаєте погоду?
— Це колись передбачали погоду. А тепер ми її робимо. Бачиш, скільки нас?
І Коля побачив, що по всьому небу пузирі тягнуть хмари — може, сто пузирів, може, більше.
— У Рязані дощу просять. Ми обіцяли надвечір зробити невеликий. Хочеш із нами злітати?
— Дякую, я на космодром поспішаю.
— Щось невидно. Я раджу, переведи фліп на автоматику, а то напевно твої маневри в центральному пульті помітили. Зроби сам, поки за тебе не зробили. А то соромно. Все-таки ми дорослі люди.
Коля хотів послухатись поради, але не встиг. Ураз важілець без його допомоги перемкнувся на автоматику, і на весь пульт загорівся напис:
“ПРИМУСОВА АВТОМАТИКА”
Пузир швидко пішов униз, і через три хвилини він уже мчав у потоці інших пузирів над самою землею, прямуючи далі, до космодрому.
Розділ X
ПАСАЖИР ДО БУДЬ-ЯКОЇ ПЛАНЕТИ
Коля виліз із пузиря на стоянці біля космодрому. Тут зібралося багато порожніх пузирів, і, мабуть, із диспетчерської їх відкликали, щоб марно не займали стоянку, — раптом водночас сотні зо дві кульок злинули в повітря, перетворилися на грона винограду або жаб’ячої ікри й помчали роєм назад до міста.
Сам космодром, треба сказати, був скромний. Довга, напевно не менш як кілометр, коралова будівля була заввишки поверхів у три, не більше. Коля сподівався, що зразу побачить носи космічних кораблів, які стоять, наче списи. Та кораблів не було видно.
Крім того, серед людей, що виходили з пузирів, гуляли або стояли біля будівлі, виходили з-під землі й спускалися згори, не було чи, точніше, майже не було космонавтів у формі, людей у скафандрах, інопланетних прихідців, роботів і так далі — тобто всіх тих, кому належить бути на космодромі. Коля підійшов до одного із входів у будівлю. Над ним був напис:
“МОСКОВСЬКИЙ КОСМОДРОМ-1”
“ПЛАНЕТАРНІ ПОВІДОМЛЕННЯ”
Ясно, подумав Коля. На зірки звідси не літають. І зрозуміло, великі кораблі складають на орбітах або біля зовнішніх планет. Це він читав у фантастичній літературі. Взагалі кажучи, фантастична література іноді Колі здогадуватися допомагала, що він побачить, або пояснити, що він бачить, а іноді й заважала. Ці фантасти краще б з’їздили разок сюди, тоді б не помилялися. А то теж мені література про майбутнє: пишуть, а не знають, про що пишуть!
Усередині космодром виявився куди більший, аніж зокола. Якось минулого року, тобто сто з гаком тому, Коля літав із бабусею в Сухумі. Так от, Внуковський аеровокзал чимось нагадував космодром. Там зал і тут зали. Там люди кудись поспішають, запізнюються, або, навпаки, зовсім не поспішають, бо до їхнього рейсу залишилося ще дві години, а вони поквапилися приїхати, злякалися запізнитись. Або рейс відклали через негоду. Цікаво, чи відкладають космічні рейси через негоду?
Коля поволі йшов уздовж безкінечного ряду стойок, де пасажири відмічали квитки чи здавали багаж, і читав назви рейсів, поводився, як транзитник, котрий застряв у аеропорту і вбиває вільний час. Деякі рейси Колі сподобалися. Наприклад: № 234 “Меркурій-2”, № 45-6 “Ганімед”, № 7-67 “Кратер Ціолковського”.
Коля підійшов до екрана довідкової й спитав:
— Квитки на найближчий рейс до Місяця лишилися?
— Останній до Місяця пішов п’ятнадцять хвилин тому, — відповіла довідкова.
— А куди є квитки? — спитав Коля.
— Даруйте, запитання не зовсім зрозуміле, — сказала довідкова. — Вам куди треба?
— На Уран, — відповів Коля, хоч на Уран раніше не збирався.
— З якою метою туди вирушаєте? — спитала довідкова.
“Добре ще, що автомат, а не жива людина, — подумав Коля. — Зараз придивилася б до мене…” Тому він не став відповідати на таке нетактовне запитання й пішов далі, так, щоб з’ясувати, де вихід на злітне поле.
Але виходи, хоч і були, не підходили для самостійного мандрівника. Над одним було написано “Медичний контроль”, біля других стояли контролери, біля третіх треба було опускати жетон, щоб фотоелемент тебе пропустив. “Що ж виходить, — нервував Коля. — Ти приїхав на космодром і, не те щоб полетіти на яку-небудь планету, навіть подивитися, як інші відлітають, не можеш!”
Коля навіть спустився на ескалаторі вниз на кілька рівнів, де проходили навантажувальні лінії і людей було зовсім мало, але затримуватися там не став: як би не заблудитися. Коля просто всією шкірою відчував, як минає час, тече, тікає, плине. Стільки його втрачено, що про політ на Місяць і мріяти не доводиться. Хоч би зблизька якийсь корабель подивитись!
Коля вийшов із космодрому й вирішив обійти будівлю. Може, пощастить. Повинна ж вона десь кінчатися. Він ішов уздовж будівлі хвилин десять. Нарешті звернув за ріг, і перед ним відкрилося велетенське, до самісінького обрію, поле.
На полі не було жодного справжнього космічного корабля, тільки стояли диски, схожі на ті, які метають дискоболи. Правда, ці диски були товщі, випукліші і кожен завбільшки як футбольне поле. Це були космічні летючі тарілочки.
Над полем стояла тиша, здалеку долинали людські голоси. Службові машини, що снували до дисків і назад, теж рухалися зовсім безшумно. Пасажирів на полі не було видно. Напевно, вони під’їздили до дисків у закритих автобусах або якими-небудь прихованими ходами.
Аж ось Коля побачив, що один із дисків піднімається. Він піднімався поволі, ніби ніщо його не рухало, а сам він був легший за повітря. Піднявшись метрів на сто, диск почав спроквола нахилятися, немовби ним керувала рука спортсмена. І несподівано він полетів, ніби його метнули, врізаючись у повітря гострим краєм. Коля стежив за ним поглядом, аж поки диск перетворився на цяточку, а потім лише біла смужка в небі вказувала, в який бік він полетів.
Колі дуже захотілося пробратись чимближче до кораблів. Він поволі й обережно пішов уздовж стіни до поля, але не пройшов і двадцяти кроків, як наткнувся на невидиму стінку. Щось тверде й прозоре не пускало далі. Він обмацав перепону руками — вона була гладенька й тяглася вгору, наскільки вистачало рук.
“От хитруни”, — подумав Коля. Але відразу ж вирішив, що ця стінка не може бути безкінечною. Десь крізь неї повинні проходити.
І він знову вийшов на доріжку й пішов далі від вокзалу, до будівель, що виднілися попереду.
Він гадав, що, коли спитають, що він робить, скаже: гуляю і дивлюсь на кораблі. Й нічого в цьому нема лихого. Але ніхто його ні про що не спитав.
Коля дійшов до будівель і зупинився перед тією, найменшою. Звідти долинали голоси.
Коля зазирнув усередину. У великій кімнаті з випуклою стелею стояло кілька хлопчиків та дівчаток, дехто старший від Колі, інші як він. Вони скупчилися навколо низького столу, на якому щось стояло. Якщо ти ніколи річ не бачив і вона незвичної форми, то краще назвати її “щось”, ніколи не помилишся.
Ніхто не помітив, як Коля зайшов і приєднався до дітей. Він стояв і дивився, чи немає звідси виходу на злітне поле. Нарешті він побачив двері й хотів було непомітно пройти до них, як невисокий підліток, дуже кучерявий, ніби завитий, завважив Колю й запитав:
— Ти куди? Там же вакуум.
— А я думав вийти на злітне поле, — сказав Коля.
— А навіщо тобі?
— Просто так. — І, щоб кучерявий не ставив більше запитань, він поцікавився: — А ви що тут робите?
— Хіба не бачиш? — здивувався хлопчик. — Працюємо.
— Зрозуміло, що працюєте. А над чим?
— Над супутником. Хіба не схоже?
— Схоже, — сказав Коля. — Модель?
— Що ми, маленькі, чи що? Звичайний супутник зв’язку, за шкільною програмою. Хіба в вас у школі не роблять?
— Яв Конотопі вчуся, — відповів Коля. — Я історик.
— Дивно, — мовив кучерявий. — Яка у вас однобічна освіта. А скажи, хіба Милена Митіна не з Конотопа?
Але цього разу Коля не розгубився.
— Вона з Костроми, — сказав він.
— Даруй, — вибачився кучерявий. — А тобі наш супутник подобається?
— Так.
— Ми з однією школою в Австралії дружимо. В них сильні натуралісти. Виводимо ягідні культури, щоб могли рости у вакуумі на сонячній енергії. Уявляєш, як це потрібно для астероїдів!
