Сто років тому вперед - Булычев Кир (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗

От так ускочив! Поки вони не вилізуть, йому теж не вилізти. І звісна річ — вони теж “зайці” й теж хочуть полетіти на Марс непомітно. Та коли так чинить людина, якій дванадцять років, це ще можна пояснити, особливо якщо вона з іншого часу. А от коли в “зайці” йдуть дорослі, це пояснити важче. Крім того, Коля боявся цих людей — вони йому не подобалися.

Згори пролунав голос:

— Робот-візок-сорок-чотири-вантаж-доставлено-сюди-помилково-ваза-призначена-для-подарунку-на-аль дебаран-поверніть-вантаж-на-головний-склад-як-зрозумів-прийом.

— Зрозумів-добре, — відповів візок. — Вантаж-змінився-мінус-сто-дев’яносто-три-кілограми-шістсот-вісімдесят-два-грами-можлива-втрата-в-до розі-прошу-перевірити.

Коля уявив собі, як візок ялозить мацаками по підлозі й шукає, чи не впало що-небудь, а довкола нього порожньо. Сто дев’яносто три кілограми важили “зайці”.

— Вас-зрозумів, — відповів голос згори. — Доповім-диспетчеру-не-рушайте-з-місця.

Зовсім поряд із Колею у темряві заворушилися його сусіди. Вони шепталися якоюсь незрозумілою мовою, що складалася з самих лише приголосних. Виходило приблизно так:

— Кх-мшшш-фрк-пш-крр, — шепотів один голос, високий і тонкий.

— Шшшпш-впрррр-кттттт-цц, — відповідав інший, глибокий.

“Ага, — подумав Коля, — заметушилися, лебедики! Зараз вас і спіймають”. Він зовсім забув про себе, йому чомусь дуже хотілося, щоб тим, іншим, не дали полетіти на Марс.

Зокола почулися швидкі численні кроки, ніби до складу вбіг цілий загін карликів. “Ага, наші”, — подумав Коля. Товстун і худенький примовкли, зачаїлися.

Кроки розбіглися по всьому складу, і раптом простір поміж ящиками яскраво освітився. Коля обережно виглянув У щілину між верхнім і нижнім ящиками й побачив, як у нішу, де ховалися “зайці”, вбігли маленькі багатоногі та багаторукі роботи. “Зайці” сахнулися аж до стіни, і товстий намагався навіть утиснутися в ту щілину, де ховався Коля, та йому це не вдалося. Коли Коля знову визирнув, він побачив, що його-сусіди відчайдушно б’ються, намагаючись струсити роботів, але ті міцно вчепилися в них і тягнуть на відкрите місце. Через хвилину пролунав механічний голос візка:

— Знайдено-два-чоловіки-ховалися-між-контейнера-ми-не-хотіли-виходити.

Голос згори сказав:

— Зважте-тих-хто-ховався-повідомте-мені.

І тут Коля побачив, як маленькі роботи підняли людей у повітря.

Один голос сказав:

— Вага-моєї-людини-сорок-три-кілограми-шістсот-вісімдесят-два-грами.

Другий голос сказав:

— Вага-моєї-людини-сто-п’ятдесят-кілограмів-рівно.

Третій голос сказав:

— Сума-ваги-сто-дев’яносто-три-кілограми-шістсот-вісімдесят-два-грами-рівно.

Голос візка сказав:

— Вага-відповідає-втраті.

Голос згори сказав:

— Затримайте-людей-до-приходу-вахтового.

На Колю ніхто й уваги не звертав. Він на візках не їздив. Дрібні роботи й далі тримали товстуна та худенького над підлогою, як Геркулес Атласа, того грецького героя, що підпирав небо. “Зайці” обурювалися й перегукувались своєю мовою: “Кхрр! Пшшпвш!”

До приміщення зайшов вахтовий. Він був у синьому комбінезоні з кометою, вишитою на рукаві якраз над зірочкою, такою ж, як була в Колі.

— Відпустіть людей, — сказав він.

Товстун сів на підлогу, але худенький утримався на ногах.

— Це неподобство! — заверещав товстун. — Це навіть знущання! Яке ви мали право напустити на нас цих виродків?

— Краще вже я вас запитаю, що ви робили у вантажному складі, — відповів вахтовий. — І як ви сюди потрапили?

— Ми зайшли, — озвався худенький, — помилуватися на корабель.

“Він бреше!” — мало не крикнув Коля, але стримався. Сам-то він хороший, попав у компанію!

— І яким конкретно чином? — спитав вахтовий.

— Просто зайшли, — відповів худенький.

— Я думаю, що ви приїхали сюди у вазі, — мовив вахтовий.

— Ну, й що в цьому такого? — обурився товстун. — Кожен їздить, у чому хоче.

— І куди ви прямуєте?

— Дозвольте вам усе пояснити, — вихопився худенький, — щоб не було непорозумінь. У мого друга на Плутоні живе старенька мама. Ну підтвердь же!

Товстун відразу обм’як, схлипнув і простогнав:

— Так, мене на Плутоні чекає старенька мама. У неї день народження. Їй виповнюється дев’яносто років. Мама прислала мені виклик на Плутон, бо немислимо справити день народження без улюбленого сина.

— От бачите, — сказав худенький, — як він переживає!

— Говоріть далі, — мовив вахтовий. “Невже він їм вірить?” — здивувався Коля.

— От ми й сіли у вазу, — буркнув товстун. — Бо на вашому кораблі немає місця.

— І куди, ви гадаєте, йде наш корабель?

— На Плутон.

— Ви помилилися. Це поштовий корабель на Марс.

— О горе! — вигукнув товстун. — Невже такі помилки ще можливі на Землі? Нас хотіли відправити на Марс!

— Ми нікуди не хотіли вас відправити, — сказав вахтовий. — А поки що ви взагалі залишитеся на Землі Не дивно, якби на корабель залізла яка-небудь дитина, але, коли дорослі люди утинають такі жарти, це принаймні незро зуміло. До речі, що робить на Плутоні ваша старенька мама? Плутон — наукова станція, а не санаторій.

— Його мама, — сказав худенький, — ніякий не пенсіонер. Вона фахівець з одержання води із вакууму.

— Ну, якщо ви помилилися кораблем, я зараз попрошу роботів провести вас до диспетчера космопорту, і він допоможе вам купити квиток на справжній корабель і простежить, аби ви більше нікого не обманювали. До побачення. І вважайте, що вам поталанило: під час польоту цей склад зачиняється герметично, і тут усі три дні стоїть температура нуль градусів.

— Ой, як ми вам вдячні за порятунок! — вигукнули хором “зайці”. — Ми довіку не забудемо вашої доброти. І не турбуйте роботів, їм треба трудитись. Ми самі повернемося до вокзалу.

— Ні, що ви! — засміявся вахтовий. — З роботами ви не заблукаєте. І я буду спокійний.

Коля зі своєї схованки бачив, як вахтовий провів товстуна й худенького до виходу і зупинився там, спостерігаючи, як вони спускаються сходами.

— Що там сталося? — почув Коля другий голос.

До вахтового підходив високий космонавт, той самий капітан Полосков, котрий подарував Колі зірочку.

— Дивна історія, капітане, — відповів вахтовий. — Бачите, як поспішають через поле два чоловіки?

— Он ті?

— Ці люди пробралися на корабель, сховавшись у вазу, яка помилково опинилася у нас на борту.

— Помилково?

— Авжеж. Її мали вантажити на Плутон. Для Клубу відпочинку вчених. І вони теж збиралися на Плутон. Кажуть, що в одного з них там живе старенька мати, якій виповнюється дев’яносто років.

— Дурниця якась! — сказав капітан Полосков.

— І я так гадаю.

— Щось мені в них здається знайомим. Ніби я їх бачив. Але не можу згадати де. До речі, чи не опинився у нас ще який-небудь “заєць”? Ти перевіряв трюми?

— Не турбуйтесь, капітане. Перед відльотом я пройду по всіх трюмах із біошукачем, і жодна миша від мене не сховається.

— Ну гаразд, — мовив капітан. — Тоді ходімо на капітанський місток і повідомимо про все диспетчеру.

Космонавти пішли, і Коля зрозумів, що більше йому лишатися на кораблі не можна ні хвилини. І взагалі пора додому.

Він обережно вибрався зі своєї схованки і збіг сходами. Зачаївшись неподалік під тінню диска, Коля дочекався робота-візка і, ховаючись за ним, як за щитом, швидко дістався до вокзалу.

Йому знову пощастило. На полі біля вокзалу стояв великий натовп людей, які когось зустрічали. Грав оркестр, і над натовпом маяли плакати:

“Ласкаво просимо, Милено Митіна!”

З боку великого голубого диска підлетів пузир, і з нього вийшла вродлива, кирпатенька жінка, і всі закричали:

— Ура! Ласкаво просимо!

Коля теж кричав “ура”, щоб не виділятися.

Жінка підійшла до натовпу й почала вітатися з усіма, хто зустрічав. Так вона дійшла до Колі й простягла руку.

На Милені Митіній була довга, як грецька туніка, сукня, що трохи іскрилася.

— Хай живе наша велика співачка! — вигукнув хтось у натовпі.