Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович (книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Трибуни гриміли:
— Гу-сєв, Гу-сєв!
Розчервонілий батько Гусєва кричав:
— Бий, Макаре! Молодчина! Знай Гусєвих!
Один лише Електроник спокійно спостерігав тріумф силача. Коли Макар, женучись на великій швидкості, звалив ворота хіміків і зробив пролом у дерев’яному бар’єрі, Електроник промовив:
— Отак загинуло місто Помпеї.
Батько чемпіона мовчки дивився, як піднімають Макара й виводять на п’ять хвилин з поля. Хокеїст навіть не кульгав, прямуючи до лави штрафників. Болільники аплодували героєві. До закінчення матчу залишалася хвилина й двадцять секунд. Доля “Кришталевої шайби” була вирішена.
— Що ти сказав про місто Помпеї? — запитаз Гусєв-старший, переконавшись, що син не постраждав.
— Це сталося в сімдесят дев’ятому році нашої ери, — пояснив Електроник. — Жителі Помпеї були заядлі болільники. Вони готувалися до битви гладіаторів школи Юліїв і школи Клавдіїв і не звертали ніякої уваги на димлячий Везувій та на підземні поштовхи… Місто, як відомо, було раптово залито лавою і засипано попелом.
— Ти, я бачу, спокійний болільник, — зазначив з усмішкою Гусєв. — Дивись, хіміки зняли воротаря, пішли в атаку. Ех, немає Макара.
Вони так і не дізналися, чим закінчилася атака хіміків. У сусідній кімнаті пролунав гучний тріск і плач Нюрки. Гусєв з Електроником поспішили на допомогу.
Нюрка ревіла біля бочки. Перед нею, химерно перекосившись, стояв стіл із зламаною ніжкою. Зі столу впали Макарові зошити, розлилося чорнило.
— Що це ти, дочко, накоїла? — суворо запитав батько.
Дівчинка простягнула йому поморщену пластмасову ляльку:
— Он яке страхіття.
Електроник відразу помітив, що камера надсили працює.
Саме вона й зіпсувала ляльку. Він вимкнув бочку.
Нюрка завередувала:
— Не хочу такої ляльки! — і гнівно стукнула кулаком по шафі.
Шафа задеренчала й раптом розвалилася. Посипалися дошки, вішалки, білизна.
Нюрка ледве встигла відскочити.
— Що ти робиш? — закричав Гусєв і кинувся до дочки.
Схопив її, охнув від могутнього поштовху, сів на підлогу.
Нюрка стояла, наче богатир.
— Обережніше! — крикнув Гусєву Електроник і залізною рукою взяв силачку. — Ти любиш казки? — запитав він дівчинку.
— Люблю, кивнула Нюрка.
— Ходімо, я розповім тобі про прекрасну ляльку й хороброго робота, — обіцяв Електроник, підхоплюючи дівчинку. — Де твоє ліжко?..
Поклавши надсильне маля спати, Електроник повернувся. Гусєв сяк-так навів у кімнаті порядок.
— Що з нею було? — стривожено запитав він. — Ударила мене, як справжній боксер.
Електроник мовчки вказав на бочку.
— Це мине?
— Вранці устане з нормальною силою.
— Добре, що матері вдома немає, — зітхнув Гусєв і знову пішов до телевізора. — Ну, я тобі покажу, герою!
— Ви зробите помилку, — попередив Електроник. — Він сьогодні надсильна людина. Я поясню йому, як поводитися з камерою.
— Правильно, переможців не судять, — погодився батько силача.
Мабуть, найуважнішим глядачем матчу був Електроник. Він запам’ятав найдрібніші рухи хокеїста під номером тринадцять, зробив про себе розрахунки надсили і в черговій розмові з Рессі передав йому дані. Рессі зацікавився системою Гусєва й зажадав подробиць. Ні, він не був запеклим хокейним болільником, тим більше що плавав в океані незнайомої планети. Просто Рессі теж мав біоелектронну систему в деяких механізмах, й оскільки він іноді відставав від спритного кита Юпітера, то шукав різних способів збільшити свою швидкість. В кінці, як завжди, Рессі передав:
“КИТЮП МОВЧИТЬ”.
Китюпом він, заощаджуючи час та енергію, називав тепер кита Юпітера.
Сьоме квітня.
КОРОВА З КАСТРУЛІ
— Сироїго, це я, Смирнов. Можеш заглянути до мене? Треба порадитися.
— А що в тебе сталося?
— Розумієш, по телефону всього не поясниш. З моєю коровою можуть трапитися неприємності.
— Я не ветеринар. Я астрофізик — ти маєш знати, Вікторе. І до того ж зайнятий: розмірковую про потойбічні світи.
— Кинь ти ці дурниці. Тут складніше питання…
— Земні справи в даний момент мене не цікавлять.
— Ага, отак! Ну, прощавай.
— Прощавай…
Віктор Смирнов знизав плечима: ну й задавака цей астрофізик. Ніби ніхто не знає, що він пише вірші. “Потойбічні світи” — теж мені наукова проблема!..
Віктор набрав номер Вовки Королькова й почув, що той компонує надзвичайно важливий твір.
— Професоре, — переконував Смирнов, — твоє геніальне творіння не втече, а тут жива істота…
— Як не втече? Я можу забути алгоритм, — боронився Професор. — Зараз моделюю третю частину симфонії. Ось послухай…
— Оригінально, хоч і погано чути. Як називається?
— “Концерт для вертольота з оркестром”.
— Щось я не розумію тебе, творець вертольота…
— Сам ти творець корів! — образився композитор.
— Так, я — творець саме корів, — з гідністю відповідав Віктор. — Вважай, Професоре, що ти не маєш ніякого відношення до розгадки походження життя на Землі…
— І не треба! Це може зробити будь-яка електронна машина, якщо їй дати точну програму… — І Корольков кинув трубку.
Незворушний Віктор Смирнов відчув, що він хвилюється. “Що сталося? Невже їм якісь там твори дорожчі за товариша?” Був ще Макар Гусєв. Він, звичайно, не науковий консультант, але сильна й відверта людина.
— Макаре, мені терміново потрібна твоя сила!
— Моя сила всім потрібна, — прогудів Макар у трубку.
— Річ у тім, що сам я не справлюсь із своєю коровою, — повідомив його Віктор. — Вона дуже велика.
— Ти хочеш, щоб я підняв її за роги? — серйозно сказав Макар.
— Досить жартувати, Гусєв. Приходь. Ти дуже потрібний.
— Як я до тебе прийду, коли я лежу в камері?! Ну, подумай сам! У мене сьогодні відповідальне змагання, я не можу марнувати жодної хвилини. Бери свою каструлю і йди з нею до мене.
— Несерйозна людина ти, Гусєв!
— Ось-що, Вітько, я цього не чув, а ти не потрапляй мені на очі! Зрозумів?..
Винахідник розгубився. “Ну й генії! Ну й науковий колектив! Просто егоїсти — кожний працює для себе. А ще — “Космічний корабель “Земля”! Хіба такий проект розв’яжеш самотужки?..” Він набрав на телефонному диску три одиниці, сказав нерівним від хвилювання голосом:
— Електронику, це Віктор Смирнов. Ти терміново потрібен!
— Зараз прийду, — спокійно відповів Електроник.
Віктор Смирнов передчував, що його дослід з коровою закінчиться скандалом. Річ у тім, що батько Смирнова, інженер за фахом, чудово розумівся на найскладніших верстатах і механізмах, але не любив тварин. З дитинства Віктор чув, що коти й собаки небезпечні, поширюють усілякі інфекції, їх не можна гладити, а якщо подряпають чи — ще гірше — вкусять, доведеться робити уколи. Тварини, на батькову думку, були безпечні тільки на малюнках.
У першому класі Віктор попросив цуценя. Йому сказали, що це безглузда вигадка, бо цуценя ні з ким буде залишати дома. Він обіцяв виховати цуценя сам. Гаразд, сказали йому, коли станеш самостійним, будеш у четвертому класі, тоді побачимо… У четвертому класі батьки зажадали, щоб Віктор добре вчився й ідеально поводився. У щоденнику Віктора зарясніли п’ятірки. Але цуценя в домі так і не з’явилося…
У восьмому класі Віктор вивів Штучну Тварину.
В унікальному досліді йому допомагав Електроник. Живильне середовище надіслав з планети Юпітер Рессі. Корова, як казав сам автор, виявилась наполовину земна, наполовину неземна.
Коли корова була дуже маленькою, Віктор сушив собі голову, чим годувати тварину. Він підкладав хлібні крихти, листя, капусту, моркву, пропонував молоко, воду, суп, компот — корова не реагувала на жоден земний продукт.
Біолог засмутився.
Та якось він помітив, що корова жує. Це було світове відкриття: мікрокорова задоволено їла примітивні кукурудзяні пластівці!
Віктор збігав у крамницю й приніс коробку з пластівцями. Він ліг на диван, поставив перед собою каструлю і час від часу підсипав у неї з коробки. За годину коробка була порожня, а корова немовби трохи поправилась.
