Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗
Здавалося б, усе просто: ось вона — чорна діра — світиться на екранах у формі диска. Це сонячний вітер летить безперервно в діру й гасне, утворюючи сріблястий ореол. Так поглинаються всі найближчі зірки.
Але куди все зникає через чорну діру? Куди вливається довколишня матерія? В яку майстерню Всесвіту ведуть ці таємничі тунелі природи? Що це — смерть гігантської зірки чи народження нового світу?
Машина відповідала: “Ні… ні… ні…” Машина відмовилася відповідати: розв’язувати такі складні литання їй було не під силу.
— А якщо полетіти в діру? — припустив Вегов-молодший.
— Ви думаєте сісти на зірку-карлика? — уточнив Вегов-сьогоднішній і нагадав: — її поверхня рідка.
— Але ж ніхто ніколи не проникав усередину чорної діри! — вигукнув другий капітан. — Розумієте?
— Звичайно, спокусливо, — Вегов-старший усміхнувся. — Вікно у невідомий світ перед нами… Але ми будемо розчавлені… І не встигнемо нічого передати звідти…
— Пригадую, — сказав його двійник, — що падіння з висоти в один сантиметр на зірці-карлику в земних умовах дорівнює падінню з вершин Джомолунгми…
— Отже, коли нам пощастить пролетіти повз діру навіть на висоті кілька кілометрів, ми залишимося живі, — підсумував капітан “Вікторії”.
У цю мить помічники капітанів доповіли по гучнозв’язку, що корабель “Альфа” вслід за ними робить кидок до чорної діри. Їм довелося надати своїй Кулі Шляху такої самої форми, яку мала Куля “Вікторії”.
— Я не мав сумніву в цьому, — сказав Вегов двійникові.
— Батьки є батьки, — погодився той. — А ви як зробили б?..
Школярі одразу з’ясували, хто з них я — вчорашній, а хто я — сьогоднішній, і не дуже здивувалися цій зустрічі. Адже вони з астрономії знали про далекі світи й були готові до будь-яких несподіванок.
Ясна річ, коли ти на вулиці, в натовпі пішоходів, зненацька зустрінеш незнайомого, який когось тобі дуже нагадує, і раптом упізнаєш в ньому самого себе, — це незвичайно й дивно. Серед зірок, у космічній порожнечі, все сприймаєш інакше. Петля часу— навіть не дзеркальне відображення навколишньої обстановки. Все на перший погляд простіше, і все значно складніше. Неначе зникає невидима межа, що розділяє звичну добу, і раптом входиш у вчорашній день, як до сусідньої кімнати, і бачиш людину, від якої тобі нічого приховувати.
— Карене, ти вчинив погано. Корабель збився з шляху, — сказав Карен-молодший.
— Я знаю, що погано. Мені соромно, Карене. Я не можу придумати, як ми повернемося.
— Звичайно, і я винен. Я знав про Кулю Шляху. Думав про неї цілу ніч. Певно, і я не втримався б, узяв на хвилину… Хто міг подумати, що втрутиться спершу король, а потім — пацюк…
— Ти не правий, Карене. Я трішки старший за тебе і знаю: винен тільки я. Я взяв Кулю, щоб запустити “Вікторію” на край Всесвіту. А вийшло… Що буде тепер з дітьми, з батьками, взагалі з Батьківським Днем?
— Олегу, ти чув, що Батьківський День відміняється? Ми залетіли випадково в якусь діру.
— Шкода, що ти не покажеш мамі свої нові малюнки. Таких зірок я ніколи-ніколи раніше не бачив.
— Уперше намалював зовсім нове і не зможу показати мамі. Досі я посилав їй малюнки нашого будинку. Ти знаєш, Олегу… Авжеж, ти знаєш, скільки я намалював різних будинків!
— Мільйон мільйонів будинків — для мами! І все даремно: Батьківський День зірвався… Може, ми ніколи не побачимо тепер маму?.. Будемо блукати серед зірок…
— Я не боюся зірок!
— І я не боюся… А в усьому винен Карен…
— Ось не кажи так! І я, і ти, і він — усі ми винні, адже ми товариші…
…— Чого ти найбільше хотіла б, Алько?
— Я? Не знаю… Ні, знаю! Я беру ножиці і йду назустріч чорній дірі… Розумієш, Алько?
— Розумію тебе… Тільки йди обережно. Намагайся підійти до мертвої зірки якомога ближче. Карлик не повинен відчути леза ножиць!..
— Ось я підступаю, затамувавши подих… Я знаю: карлик висить на невидимій нитці… Раз — і перерізана! Ура!.. Зла зірка летить у нескінченність! А ми — вільні! І разом з мамою летимо до ближньої галактики…
— До нашої галактики? Яку відкрив батько?
— До нашої, Фроловської…
…— Карене, я гадаю, треба сказати правду. Інакше — нечесно!
— Я згоден з тобою, Карене. Ходімо до капітана!
До каюти вбігли два однакових штурмани. Вигляд у них був такий заклопотаний і сердитий, що всі мимохіть притихли, і в тиші повисло грізне запитання:
— Хто?
— Я!
Два однакових Карени завмерли перед вихователями. Але відразу ж один із них заступив двійника:
— Він ні при чому. Кулю взяв я.
— Я причому, — заперечив другий п’ятикласник. — Ідея була моя.
Хлопчаки стояли біля вихователів. А коли один із шмурманів заговорив, то учням здалося, що їх одділила від учителів дистанція в кілька віків.
Справді, з якого часу взялися вони, щоб отак просто, мимохідь привласнити собі найцінніше на кораблі? Нехай на п’ять хвилин, на півгодини — все одно!.. У давнину за такі вчинки винуватого прирікали на самостійність. А як бути тепер, коли корабель опинився в незнайомій частині Всесвіту, перед самісінькою чорною дірою? Подумали вони про те, як “Вікторія” повернеться на рідну планету?
Бувають у житті такі важливі хвилини, коли людина несподівано дорослішає. Хоч як важко було п’ятикласникам чути звинувачення, ніхто з них не відвів погляду вбік. Уперше відчули вони відповідальність за пасажирів, за корабель, за батьків, зрозуміли, що значить бути справжніми землянами.
— Ми знайдемо Кулю! — промовив Карен-старший.
— Не гайте часу, — відповів скуйовджений Пап. — Ми обнишпорили геть увесь корабель!
— Я маю поговорити з капітаном, — заявив Карен.
Мишук Передостанній вигравав у свого суперника партію в шахи. Він був певен, що залишиться власником Тутика, тож йому було приємно вигравати у самого себе.
— Де ви навчилися, ваша перед… передостанність, так гарно грати в шахи? — благодушно спитав справжній Мишук.
Мишук передпередостанній розповів, що шахи з давніх-давен було заборонено в його королівстві, їх вважали за гру, що підбурювала підлеглих, бо на дошці йшло полювання на короля. Одначе саме він, Мишук, зробив вирішальний крок — скасував застарілий указ.
Після того на Тутику відбувся чемпіонат світу з шахів. Король був там за почесного гостя.
— Здається, на вашу честь встановили жартівливий приз для найнещасливішого гравця? — сказав, хитро всміхаючись, справжній Мишук і зробив підступний хід.
— А ви звідки знаєте? — стрепенувся двійник і замислився.
Мишук передостанній з цікавістю спостерігав за двійником. Що за самовпевнена людина перед ним! Невже він серйозно вважає себе за короля? Він, справжній Мишук, усе розуміє так, як воно є насправді. Очевидно, космос дуже оздоровлює…
— До речі, ваша перед… передостанність, — мурчав по-дружньому Мишук, — ви були коли-небудь щасливі?
— Був. — Мишук-вчорашній на мить одірвався від дошки, зніяковів. — Рівно сорок років тому. У мене народився син… Але яке це має відношення до предмета суперечки?
— Найбезпосередніше. Бо рівно сорок років тому в мене народився син. Спадкоємець Тутика.
— Дозвольте, спадкоємець Тутика — мій син. До речі, він тут, зовсім поряд — серед зірок.
— Цікавий збіг, — усміхнувся Мишук. — Мій син досліджує Кінцевий космос. А ваш чим займається?
— Ви сунете вуса не в свої справи!..
— Пробачте, ви програли. Тутик — мій.
— А я піду скаржитися капітану. Рахунок нічийний: один-один.
Король, великодушно всміхаючись, простяг руку згоди:
— Я дарую вам Тутик, тільки перестаньте скаржитися. Невже ви не здогадалися, що в нас один син і він летить назустріч?..
Платон Овсійович Вегов нарешті відчув на плечах свою голову.
