Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (читать книги без регистрации TXT) 📗

Pишард Лісковацький

Вождь справедливих

Кашель злочинця.

Чорний день Богдана.

До Америки…

З самого ранку пахло дощем. Вітер гнав хмари, збивав їх докупи, й пополудні неба вже не було видно. Посутеніло майже як увечері. Тільки вряди-годи раптові спалахи блискавок освітлювали місто, що потонуло в сірій млі. Але дощ усе не йшов, усе не наважувався сипонути.

На горищі було так душно, що Адам відчував — по спині в нього спливають струминки поту. Він скинув сорочку і ретельно, немов щойно виліз з річки, витерся нею.

Він прийшов сюди півгодини тому. Навмисне прийшов перший, щоб спокійно пригадати всі ті, досить давні вже справи, які народилися саме на цьому горищі. Він чудово все пам’ятає… Чекаючи Казика, дивився вниз, на вулицю. Зірвався вітер, а за хвилину по бляшаному даху вдарили великі краплі дощу.

Невдовзі безлюдні вулички вилискували від потоків води, мовби маленькі річки. В цю мить Адам побачив Казика, що біг, скулений, незграбно перестрибуючи через калюжі. Казик Врубель… Худорлявий хлопчина, найбільший розтелепа в школі. Адже все почалося з нього. Якби не було Казика, хтозна, чи й виникла б Спілка Справедливих. Створити що Спілку Адамові спало на думку саме тоді, коли він уперше став на захист Врубеля — помірявся силою з Богданом, плечі в якого були наче у вантажника, а кулаки мов буханці хліба. Після бійки він домовився у Казиком зустрітися тут на горищі. Дощ лив наче з відра, небо краяли блискавиці, а вони сиділи, притулившись один до одного, на товстій балці, й творили Великий Статут Спілки Справедливих.

Понад два роки минуло від тієї історичної хвилини, проте Адамові здавалося, що все відбувалось кілька день тому. Він розгледівся по горищу. Нічого тут не змінилося. Великий старий комод, стіл без ніжки, два поламаних і нікому не потрібних стільці стояли на тих самих місцях, терпляче доживаючи свого віку.

Чому він домовився з хлопцями зустрітися сьогодні саме тут? Адже була в них своя чудова комірчина в підвалі, що скидалася на літеру «Г». Вони прибрали її, побілили, повісили на стінах картини, поставили ослони. Є в них і власний ключ, тож вони можуть до свого храму заходити відкрито о будь-якій порі дня чи ночі. А на горище дістатися — багато складніше. Треба обережно минути двері сторожа, який вправно орудує своєю великою мітлою не тільки тоді, коли замітає. Ця грізна зброя вже походила по їхніх спинах… Треба до того з котячою спритністю видиратися по старій драбині, що аж тріщать під ногами, а потім треба остерігатись, щоб голосною розмовою не привернути увагу до горища в мешканців будинку. Бо в цих дорослих фантазії ні на гріш. Як поясниш, чого вони, хлопці, збираються на горищі? Дорослі будуть підозріло дивитися й іронічно усміхатися — мовляв, знову вас сюди принесло… Краще б до книжок узялися, лобурі. Вам тільки дурниці в голові. Знову якусь банду збираєте… Що з вас виросте?

Саме так сварив колись хлопців сторож, вимітаючи їх з горища своєю здоровенною мітлою. Він ніколи з нею не розлучався. Мабуть, і спати лягав із нею…

Тож навіщо Адам призначив зустріч у цьому, не надто гостинному місці? Може, набридла йому затишна комірчина, може, занудьгував за конспірацією, за несподіванками, що їх можна було чекати кожної хвилини, сидячи на горищі, за спогадами, що причаїлися тут по всіх заспованих павутинням кутках?

Адам підійшов до віконця. Знову блискавка розтинає небо, знову стіни будинку стрясаються від потужного гуркоту. І майже водночас рясний дощ заливає землю. З віконця нічого не видно. Стіни будинків наче розпливаються в потоках води і в сутінках, що висять низько над землею.

Найрізноманітніші звуки відлунюють на горищі. Лопотіння дощу, шум вітру, гуркіт грому, скрегіт надірваної бляхи… Цей дикий концерт трохи пригнічує Адама. Він ходить майже навпомацки, спотикаючись об розкидані речі, і дедалі слабше опирається власним думкам, які схиляють його до втечі. Адже він міг би піти до своєї тітки. Вона б, напевне, почастувала його духмяним медом або смачним пирогом… Все одно хлопці не прийдуть. У такий дощ? Навіть собаки поховались у підворіттях. Над містом висять сірі, наче олово, хмари. Так швидко негода не скінчиться. Справді, сидіти й чекати тут — просто безглуздя.

Адам уже біля дверей. Досить простягти руку, натиснути на клямку…

— Ні, не втечу, — каже він голосно, намагаючись підбадьорити себе, — почекаю ще кілька хвилин. Зрештою, вони можуть і спізнитися в такий дощ. Прибіжать, змоклі до рубця, шукатимуть мене на горищі. Адже це я оголосив сьогодні збір, то й мушу чекати, навіть якщо в горище вдарятиме сто громів на годину.

Раптом зарипіли двері, і, перш ніж Адам устиг сховатися за комод, почувся писклявий Казиків голос:

— Чи є тут хтось?

— Є, є. Залазь і не кричи так голосно, бо зараз увесь дім збіжиться сюди.

— Це ти, Адаме?

— Та вже ж не дух святий. Оглух ти, чи що?

— Може, й оглух. У вухах повно води, і взагалі, наче на дні річки побував. Просто потоп якийсь.

Казик гучно чхнув, ніби на підтвердження того, що ця прогулянка в дощ таки забрала в нього чимало здоров’я.

— Тихіше чхати не можеш?

— Який мудрий! Сидиш у сухому місці та ще й дорікаєш. А я можу захворіти на запалення легенів. Знаєш, чим кінчається така хвороба? Кладовищем! І моя смерть буде на твоїй совісті.

Казик уже не міг зупинитися. Він збуджено говорив, що тільки божевільні виходять у такий дощ з дому, а звідси висновок: він, Казик Врубель, найбільший безумець у світі. Торочив про якісь уколи, про аспірин і банки — бабуся завжди ставить йому банки. Вона не бачить далі кінчика свого носа, все робить майже навпомацки; якось замість Казикової спини поставила банку на руку матері, що тримала вогонь.

— Як помреш, — захихотів Адам, — Спілка Справедливих збере гроші й купить тобі банку із щирого золота. А я власноруч прилаштую її до твого пам’ятника.

— Вдавися тими золотими банками! — обурено вигукнув Казик і чхнув удруге, мабуть, на знак протесту.

Вони посідали на товстій балці, притулившись спинами до комода.

Похмуре горище раптом здалося Адамові дуже затишним А ще ж хвилину тому він хотів був утекти звідси. Його ліве плече торкалося мокрої Казикової сорочки, він чув швидке, стомлене дихання товариша. Знову почали зринати в пам’яті спогади:

— Пригадуєш, Казику? Ми сиділи на цій самій балці. Ти тримав зошит і олівець, а я диктував тобі Статут Спілки.

— Ні, — заперечив Казик, — ти щось наплутав. Статут ми складали разом. Я чудово пам’ятаю, що кілька цікавих пунктів придумав саме я. Май совість, не спотворюй історії.

Хтось шарпнув двері. Хлопці принишкли. Зачекають кілька хвилин, а потім схопляться й вискочать з-за комода, мов злі духи. Від такої несподіванки навіть у сміливця Богдана мороз сипоне поза шкірою.

На горищі було темно. Дощ уже майже вщух, але небо ще закривали темні хмари.

— Хто це? — шепнув Казик, смикнувши Адама за рукав.

Адам обережно висунувся зі схованки, з чимраз більшим нетерпінням придивляючись до прибульця, що нерухомо стояв біля дверей. Від хлопців його відділяло метрів хіба з десять, але і з цієї відстані було видно тільки невиразний силует, схожий на стовп.

— Ну і що? — нагадав про себе Казик. — Хто це? Болек? Чи Качур?

Не дочекавшись відповіді, Врубель і собі вирішив пограти в спостерігача.

Віп став біля Адама, витяг тонку довгу шию, і раптом… прибулець шморгнув носом, закашлявся, тихенько вилаявся і. важко ступаючи, почвалав у куток горища.

Стало ясно: це не Богдан і не Качур. Хтось чужий. Зрештою, боятися їм нема чого: адже перебування на горищі — не злочин. Проте почували вони себе так, ніби хтось спіймав їх на недозволеному вчинку, зненацька розкривши їхню велику таємницю. І тільки за хвилину, мов грім серед ясного неба, сяйнула думка — адже вони без дозволу втручаються в чиїсь справи!..

Незнайомець, сопучи, паче зморений ведмідь, став навколішки й заходився мацати руками по підлозі. Він тернув сірника, але в короткому спалаху слабенького світла хлопці побачили небагато. Зігнута спина, сірий піджак — оце й усе. Секунда — і на горищі знову темно. Якісь дивні речі діялись тепер у цій темряві. Чоловік і далі стояв навколішках, мацаючи руками по підлозі. Час від часу нахилявся дуже низько, наче бедуїн, що молиться в пустелі. Нарешті підвівся; чути було, як він обтрушує штани, надсадно кашляє. До дверей він ішов швидко і впевнено, мабуть, його очі вже призвичаїлись до темряви. Хряпнули двері, і хлопці лишилися на горищі самі. Якусь хвилину мовчали. Надто несподіваними були ці відвідини…