Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (читать книги без регистрации TXT) 📗

— Слухай, — Ягелло шарпнув Адама за рукав. — А може, він щось ховав?

Хлопці кілька хвилин ішли мовчки. Вони вже навіть трохи забули про ту дивну історію на горищі і зараз глянули на Ягелла здивовано, не дуже розуміючи, про що він каже.

— Авжеж! — запально вигукнув Ягелло й почав підскакувати, ніби тротуар пік йому в п’яти. — Я вже й так і сяк міркував, і виходить — той чмур має на горищі спеціальну схованку. А те, що шукає він її навколішках, означає: схованка в підлозі. Все дуже просто… А ви хіба іншої думки?

Вони були іншої думки. Навіть Адам, який ще недавно малював у своїй уяві найрізноманітніші картини, намагаючись розгадати таємницю, тепер здався. І навіть сказав уїдливо, що одно діло книжка, а зовсім інше — життя, і коли весь час вигадувати якісь неймовірні історії, то можна зрештою з глузду з’їхати.

— От бачиш! — зрадів Богдан, поплескавши Адама по спині. — Про те, що можна без клепки лишитися, я тобі вже казав і теж застерігав від цього. Тепер іще треба було б і «письменника» з хмар на землю спустити.

«Письменник», проте, почував себе в хмарах чудово і не збирався чекати, поки Богдан почне втілювати в життя свої погрози. Демонстративно крутнувшись на п’яті, він з гордо піднятою головою попростував у синю далечінь.

Богдан, настроєний сьогодні цинічно, сприйняв цей учинок з крижаною байдужістю. Він вирішив провести Адама додому, але рішення це було не зовсім безкорисливе.

А втім, хто посмів би звинуватити Богдана Ліпку в тому, що він опустився до безкорисливості?

Богдан відчуває — сьогодні він у прекрасній формі і здатен виголосити полум’яну промову. Не можна втрачати пагоди. Коли народ у цю мить не усвідомлює, якої величезної насолоди він безповоротно позбувається, то нехай хоч Адам, заступаючи народ, зазнає цієї насолоди.

— Чхати мені на всі ваші дитинячі пригоди! — вигукнув Богдан і справді чхнув. — У мене в голові рояться геніальні думки, і я не дозволю, щоб ці думки заглушив кашель якогось там злодія чи сторожа. І взагалі, хіба кашель — така вже дивовижна подія? Якби навіть цей горезвісний віртуоз мітли, яка, до речі, рано чи пізно спровадить його на ешафот, кашляв на чотири голоси — все одно цей концерт був би дуже нудний. А ще Наполеон сказав: усе нудне стає причиною національних катастроф. Я цілком довіряю Наполеонові, хоч мені й не пощастило познайомитись з ним особисто. В кожному разі я віддаю перевагу Наполеонові, а не цьому кахикалу-сторожу. Геть сторожа, геть письменників, котрі, як легко зробити висновок, знаючи шаленого Ягелла, воліли б не хлібом годувати народ, а своїми страхітливими творами, своїми химерами, де повно трупів, бандитів, міліціонерів…

Хлопці попроіцалися холодно, рук, в усякому разі, один одному не подали.

Проте наступний день уже не був такий щасливий для Богдана. Все почалося з уроку польської мови. Вчительці Бродзіцькій чомусь заманулося перевірити зошити не за алфавітом. Вже багато місяців вона застосовувала саме таку систему, а сьогодні щось у неї, певно, переплуталось. Почала із середини. Першим подав їй зошита Лясковський. Особливого захоплення в класі цей учень не викликав. Уроки вчив систематично, на запитання відповідав правильно, зошити мав зразково чисті. Нудний тип. Годі було чекати від нього якихось несподіванок. Богдап розумів, що на Лясковського немає чого розраховувати, що Бродзіцька впорається з ним дуже швидко… Він став неспокійно розглядатися по класу. Ждав чуда. Може, зайде директор і виголосить якусь довгу промову на тему громадянського виховання? Може, на спину Лясковського впаде класна дошка? Може, Бродзіцька пригадає раптом, що забула замкнути двері в квартирі?.. Невже на світі не буває чудес?

Перебираючи в пам’яті неповторний набір чудес, які могли б увільнити його від розмови з учителькою, Богдан раптом почув своє прізвище.

— Ліпко, візьми зошит і йди сюди…

Витягши з ранця товстий зошит, Богдан рушив назустріч лихій долі.

— Що ти мені даєш? Це ж зошит з математики…

Хлопець здивовано знизав плечима.

— Справді, з математики. Мабуть, я помилився.

Неквапом повернувся до парти. Зрештою, поспішати не було чого. Клас уже відчував — щось назріває. Чудовий хлопець цей Ліпка, не те що Лясковський. Завжди втне якусь штуку. А як скаже щось часом, то зо сміху боки можна порвати.

— Ну, знайшов зошит?

— Був, а зараз нема. Ще ж на перерві я тримав його в руках, Казик може підтвердити, я йому показував, бо все переписав начисто, і зошит був як лялечка.

— Врубелю, що сталося з зошитом Ліпки?

Казик устав, мило вклонився і, не змигнувши оком, мовив:

— Ніякого зошита він мені не показував. Він щось переплутав… може, то був хтось інший?

«Мститься за горище, за ті двері, — спокійно подумав Богдан. — От люди, ніякої тобі кмітливості… навіть збрехати до пуття не можуть».

— Я показував йому, але він весь час якийсь замислений, ніби хворий. Я ще тоді сказав йому, що в нього дуже поганий вигляд, що йому треба піти до лікаря. Пам’ятаєш, Врубелю, я тобі так казав?

Вчителька нетерпляче махнула рукою. Вона на мить заплющила очі, і Богдан зрозумів — катування тільки починається. Коли Бродзіцька заплющувала очі, це означало, що вона зараз поставить дуже підступне запитання.

— Що ти можеш сказати про «Фрашки» Кохановського? [1]

— Вибачте, будь ласка, про що?

Бродзіцька підійшла до дошки й написала великими літерами: «Фрашки» Яна Кохановського.

— Прочитав?

— Прочитав…

— Я слухаю.

Якийсь час у класі панує цілковита тиша. Потім то тут, то там чується шепотіння, хтось хихикає. Богдан намагається використати цей гомін, що дедалі наростає. Копнувши Ягелла в ногу, він цідить крізь зуби:

— Чуєш? «Фрашки»… Кохановський, скажи щось, скажи! Отакий із тебе письменник?!

На хвильку Ягелло залишив клас. Принаймні так учинив його дух. І то не просто так. Як приємно витати в піднебессі і з безпечної високості спостерігати за жалюгідним Богданом! Вчора той хотів стягти «письменника» з надхмарних висот, а сьогодні «письменник» приглядається до цього незграбного створіння, яке скривилося, ніби стоїть перед катом.

— Я слухаю. — Бродзіцька нагадує, що спектакль іще не скінчився. Тож Богдан починає грати.

— Кохановський писав фрашки…

— Ти певен?

«Дурне запитання, — заперечує подумки Богдан, — зроду нічого певного не бувало. Часом здається, ніби так, а потім бачиш дулю з маком».

— Він писав… різне писав… про попа і про Балду.

— Ти не зміг би це якось докладніше схарактеризувати?

— І ще він написав «Свєнтоянські пісні…»

— Це ж не фрашки…

— Ні? — Богдан щиро засмучений. — Хоч це й не фрашки, але вони мені щиро сподобалися…

— Ти читав?

— Здається, читав, але, мабуть, дуже давно…

Бродзіцька знімає окуляри, хустинкою протирає скельця. Вона дивиться на Богдана трохи сльозавими очима, ніби починає плакати, але в її голосі бринить якась весела нотка.

— Ти, мабуть, думаєш, що я поставлю тобі двійку?

— Правду кажучи, пані вчителько, я саме так і подумав, — зітхає Богдан.

— Але я не поставлю тобі двійки… отримуй двійку з мінусом.

Класом прокочується ярмарковий гомін. Бродзіцька ляскає лінійкою по столу; коли гомін трохи вщухає, незворушним голосом озивається Лясковський:

— Така відповідь — це не фрашка, це справжня липка!..

І з цієї миті Богдан перестав думати про Кохановського, про Бродзіцьку, про двійку з мінусом і про всі інші двійки, що їх отримав останнім часом. Зникли всі проблеми, відсунулися в тінь усі постаті, крім однієї — Лясковського. Богдан заплющив очі і зразу побачив пречудові картини. Лясковський — мураха. Ця мураха біжить по парті, хутенько перебирає тонесенькими ніжками, забивається в якусь шпарину, а Богдан підганяє її паличкою, перевертає на спину… ніжки безпорадно мелють повітря…

Лясковський — муха. Богдан тримає її в жмені. Муха вмирає з переляку. Але це — надто розкішна смерть. Богдан вкидає муху в пляшку, затикає пляшку корком. Чути благальне дзижчання: «Випусти мене, Ліпко, будь милосердний… втопи мене краще в маслянці, тільки не дай сконати з голоду».