Конрад, або Дитина з бляшанки - Нёстлингер Кристине (книги онлайн полностью TXT) 📗
І він постукав у двері.
— Прошу! — почувся зсередини жіночий голос.
Пан Егон відчинив двері й зайшов до кабінету директорки. Конрад і пані Бартолотті рушили за ним. Конрад ухопився за її руку.
— Ви до мене? — запитала досить стара й досить огрядна жінка.
Вона не сиділа за столом, а стояла перед ними, тримаючи в руках купу зошитів.
— Ми хотіли б записати до школи свого сина, — відповів пан Егон.
Досить стара й досить огрядна жінка поклала зошити на стіл.
— Записати? Тепер? Як це? До першого класу? Треба було записувати на початку року. Тепер діти вже вчаться! А крім того, за хвилину восьма. Моя колега, пані Штайнц, захворіла, і я повинна замінити її в третьому «А» класі, зараз буде дзвінок!
— Він іде не в перший клас, а в другий, — пояснив пан Егон.
— У третій! — вигукнула пані Бартолотті, благально дивлячись на аптекаря. — У третій! До другого він уже ходив. — Вона глянула на аптекаря ще благальніше. — В Кайре, в Кайре! В Кайре він ходив до другого класу!
Хоч пан Егон не второпав, що пані Бартолотті мала на думці, але второпав, що йому треба мовчати.
Почувся дзвінок. Пані директорка вдала, що вона просто в розпачі.
— Ну що мені з вами робити? — мовила вона. — Третього «А» самого не можна залишати надовго, бо то жахливий клас. Я мушу йти на урок!
Пані Бартолотті зауважила, що записати хлопця до третього класу — не така забарна справа. Пані директорка сказала, що треба заповнити безліч бланків, а проте сіла до столу й попросила в пані Бартолотті папери, медичну довідку, метрику й свідоцтво за попередній клас. Пан Егон заворожено дивився на свідоцтво «німецької школи в Кайре». Пані директорка теж заворожено дивилася на нього. Вона дуже зраділа, що матиме такого доброго учня і з такої далекої школи, тому заявила:
— Справді, це не така забарна справа. Бо ви маєте з собою всі необхідні папери. А то було б багато мороки.
Потім пані директорка повела Конрада до третього «А», навіть позичила йому зошита, кулькову ручку й олівця, бо Конрад не мав нічого.
Пані Бартолотті й пан Егон дивилися вслід Конрадові, поки він підіймався з директоркою на третій поверх. У пані Бартолотті, яка боялася, що хлопця не так легко буде записати до школи, полегшало на серці. Але пан Егон тихенько постогнував. У нього болів великий палець на лівій нозі, бо пані Бартолотті в кабінеті директорки тричі наступала на нього. Наступала навмисне, тоді, коли пані директорка назвала його «шановним паном Бартолотті», а пан Егон хотів на це сказати: «Вибачте, моє прізвище не Бартолотті». Після слів: «Вибачте, моє…» — пані Бартолотті й наступила йому на палець, і пан Егон стулив рота.
— Як ти смієш відтоптувати мені пальці! Це нечуване зухвальство! — обурено сказав пан Егон, коли вони спускалися сходами.
— Шкода, що довелося відтоптувати їх, але іншої ради не було, — мовила пані Бартолотті.
Насправді, їй зовсім не було шкода. Вона б залюбки ще раз наступила на пальці панові Егону, бо вважала, що він занадто втручається в її і Конрадове життя. Пан Егон був ображений і пошкутильгав до аптеки.
«Може, він такий ображений, що сьогодні більше не з’явиться», — сердито подумала пані Бартолотті. Та вона помилилася.
Опівдні, о дванадцятій годині, пані Бартолотті прийшла до школи по Конрада.
Перед брамою стояв пан Егон. Усе ще ображений, він пояснив пані Бартолотті, що не знав, прийде вона по хлопця чи ні.
— Ти ж бо ніколи не буваєш точна, — сказав він.
Пані Бартолотті просто осатаніла. Бо вона завжди була точна. Коли йшлося про щось важливе, завжди була точна.
— Такі люди, як ти, — закричала вона,’ все звертають на інших! Тільки тому, що я не маю чоловіка, тчу килими й густо малюю обличчя, ти заявляєш, що я неточна! Це нечуване нахабство!
— Не кричи, прошу тебе, не кричи, на нас уже дивляться! — мовив аптекар. Тоді витяг з кишені кілька асигнацій і додав: — Ось решта аліментів. Першого числа наступного місяця ти знов отримаєш від мене гроші.
Пані Бартолотті сховала гроші й спробувала всміхнутися. Хоч їй не так легко було всміхнутися. В школі пролунав дзвінок.
— Зараз він вийде, — сказав пан Егон.
— Хоч би йому там сподобалося, — мовила пані Бартолотті.
— Він напевне першого ж дня отримав п’ятірку, — сказав пан Егон.
— Мені до його оцінок байдуже, — мовила пані Бартолотті.
Зі школи спершу сипнув гурт хлопців, потім гурт дівчат, далі гурт хлопців і дівчат, і аж тоді з’явився Конрад.
Він побачив пані Бартолотті та пана Егона й рушив до них. Услід йому хтось гукнув:
— Бартолотті у болоті, Бартолотті у болоті!
Конрад не оглянувся.
— Добре тобі було в школі? — запитала пані Бартолотті.
— Ти отримав п’ятірку? — й собі запитав пан Егон.
Конрад похитав головою.
— Ні? Чому? — розчаровано запитав пан Егон. — Може, ти краще підеш до другого класу?
— Нє, предку, — відповів Конрад. — Нє, справді, нє. Та каламуть, якої тут навчають, однаково й там, і там нудна до безтями. Я не отримав п’ятірки, бо ще не розтуляв писка.
— Конраде, як ти говориш?
Пан Егон був такий вражений, що на лобі в нього проступило сім зморщок.
— Говорю по-дитячому, — відповів хлопчик. — Так само, як інші діти. — Він обернувся до пані Бартолотті. — Мені здається, я зрозумів, що ви мали на думці, коли вранці казали про мою дорослу мову, і здається, що я вже трохи навчився говорити по-дитячому. — Конрад знов обернувся до пана Егона. — Я тому сьогодні нічого не відповідав на уроках, що хотів спершу засвоїти правильну вимову. Завтра… — хлопчик усміхнувся панові Егонові, — завтра я вже відповідатиму й напевне отримаю п’ятірку. Якщо вона вас так тішить!
Конрад ішов головною вулицею між пані Бартолотті й паном Егоном.
— Мені ще дуже важко розрізняти, що означає говорити по-дитячому, а що означає говорити нечемно. Мені ще треба добре вивчити цю різницю.
Коли вони повернули на вуличку, Де мешкала пані Бартолотті, то помітили, що за ними біжить Кіті Рузіка й махає рукою. Пані Бартолотті зупинилася.
— Це, бува, не та нечемна дівчинка, що мешкає під тобою? — запитав пан Егон, а коли пані Бартолотті кивнула головою, додав: — Я не хочу, щоб Конрад спілкувався з нею. Ця дівчинка не раз показувала мені язика!
Кіті Рузіка відразу здалася пані Бартолотті ще приємнішою.
— Мій син спілкуватиметься з цією дівчинкою скільки захоче! — вигукнула вона.
— А мій ні! — вигукнув пан Егон. Кіті була вже зовсім близько, тому Конрад запитав:
— То що мені тепер робити? Спілкуватися з нею чи ні?
— Ти повинен… — почав пан Егон, тоді крикнув: «Ой!» — бо пані Бартолотті знов наступила йому на пальці.
— Чуєш, що каже батько? Ти повинен спілкуватися з нею, — посміхнувшись, мовила пані Бартолотті.
Кіті саме підійшла до них.
— Добрий день, пані Бартолотті, — мовила вона. Панові Егону дівчинка тільки вклонилася, а Конрадові всміхнулась. — Сьогодні мій день народження, — повела вона далі, — і в мене зберуться діти. Я була б дуже рада, коли б і ти прийшов. Ми збираємось о третій! Бувай! До третьої!
Кіті побігла далі. Мабуть, вона тому так поспішала, що до третьої години ще мала багато справ. А Конрад із батьками йшов поволі.
— Я проти, — заявив пан Егон. — Вона невихована дитина!
— Не плещи дурниць! — розсердилась пані Бартолотті. — Вона цілком нормальна дівчинка. Та ще й гарненька!
— Тобі дуже хочеться йти туди? — запитав Конрада пан Егон.
Конрад подумав. Потім сказав, що добре не знає, чи йому дуже хочеться. Але Кіті йому подобається. А крім того, йому здається, що піти до Кіті напевне було б корисно, він міг би там краще навчитися говорити по-дитячому.
Пан Егон зітхнув. І тому, що не хотів нічого забороняти Конрадові, і тому, що боявся за свої пальці. Бо в пані Бартолотті знов з’явився сердитий, грізний вираз на обличчі. Вона сказала:
