Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
До того ж Вовка був абсолютно, ну абсолютно переконаний, що його не викличуть. Адже Марія Василівна зовсім недавно викликала. І поставила трійку з плюсом. З плюсом! Цілком гарна оцінка… Спокійнісінько можна було сьогодні його не чіпати. Але ж ні – викликала! На зло викликала!.. Ну як до неї можна ставитися після цього?…
І що це взагалі за вчителька?!
Якась старорежимська смішнячка. Не в сучасній школі їй місце, а в пансіоні для… для шляхетних дівиць. Факт!
А оцінки які вона ставить! Це ж комедія, а не оцінки! Це ж для фейлетону в газету!.. У жодного вчителя в світі немає таких оцінок. І вигадала ж! Одиниця «з обманом» (одиниця, обведена буквою «О», – це коли одразу не признаєшся, що не вивчив уроку). Двійка – майже трійка» (2->3) – це коли старався, готував урок, але нічого не вийшло. А плюси та мінуси!.. Трійка з двома мінусами. Четвірка з трьома мінусами. П'ятірка з плюсом.
Просто плюс без усякої оцінки (коли добре відповів на незначне усне питання).
Якісь допотопні оцінки. І куди тільки директор дивиться!..
А це незмінне на початку кожного уроку:
– По-опруо-осимо-оти-ишу-у!
Вимовляє вона цю фразу, розтягуючи слова і смішно складаючи свої зморшкуваті старечі губи дудочкою. Ну що це за вчителька, скажіть, будь ласка! Карикатура! Сміхота!..
… На столі в Марії Василівни лежить портфель. Старий потертий шкіряний портфель, на кришці якого біліє схожа на паралелограм металева пластинка – монограма, теж стерта й подряпана, так що слів уже не видно й напис розібрати неможливо. Цьому портфелю дуже багато років, мабуть, удвоє більше, ніж Вовці. А вона досі його носить. Такий мотлох! Не може купити нового. Просто гидко дивитися.
Вовці чомусь згадалося, як він одного разу влітку випадково зустрів Марію Василівну в Ботанічному саду. Вона сиділа на лавці з маленькою білявою дівчинкою років п'ятьох.
Дівчинка вередувала, кривила губки й не хотіла їсти хліб із маслом.
– Настусю, ну з'їж хоч трішечки. Я тебе прошу, – лагідно вмовляла її Марія Василівна.
Настуся одверталася й махала своєю пухкенькою ручкою:
– Ай! Відчепись, ба! Перестань! Сказала, не буду, і все. Відчепись! Не приставай.
Загалом Марія Василівна нічим не відрізнялась від тих численних бабусь, котрі цілісінькими днями гуляють зі своїми онуками в Ботанічному саду, – хто з шитвом, хто зі старою зачитаною книжкою, і кожна з неодмінним кошиком, з якого вистромлюється пляшка молока та загорнуті в папір бутерброди.
І, як усяка капризна внучка, білява Настуся мала над Марією Василівною необмежену владу. Важко було повірити, що це та сама Марія Василівна, котра безжально виводила в класному журналі одиниці «з обманом» та інші страхолюдні оцінки.
При згадці про це сьогоднішня одиниця здалася Вовці ще більш образливою і принизливою.
Як не любив Вовка Марію Василівну!.. Понад усіх на світі!
… У змаганнях Вовка Онищенко участі не брав. Сергій Петрович виявився справді залізною людиною. І хоча Вовка, втративши будь-яку гордість, намагався виправдатися, доводив, що це випадково, що він не винен, і навіть, мало не плачучи, присягався: «Я більше не буду», – нічого не допомогло.
Мало того! Коли у класі дізналися, що Вовку не допустили до змагань, всі з обуренням накинулися на нього.
– Ти що – здурів?! – кричала Макароніна. – Схопити одиницю перед самісінькими змаганнями!.. Це ж треба вміти!.. – Не міг розв'язати якоїсь нещасної задачі! – підтакувала Надя Трав'янко.
– Ти ж не тільки себе підвів! Ти ж підвів усю команду! – захлинався Валера Галушкинський.
– Ми на тебе так надіялись! – мало не плакала Таня Верба. – Думали, в нас у класі буде чемпіон. А ти…
– Пігмей! – різав йому в очі Ігор Дмитруха. – Ти ж Сергія Петровича, знаєш, як підвів!.. У кишеню до нього, можна сказати, заліз. Він же на тобі, може б, заслуженого тренера одержав. А це ж і гроші, і персональна пенсія на старість. Пігмей! – Ігор Дмитруха був визнаним авторитетом у спортивних справах.
Як гірко Вовці було слухати усі ці докори! І через оті докори, і через те що всі його приниження і просьби виявилися марними, Вовчине серце краялося на шматки – він був дуже самолюбний. А самолюбні люди в своєму приниженні намагаються звинуватити будь-кого, тільки не себе. Вовка звинувачував Марію Василівну. «Все вона, все через неї!» – з безсилим відчаєм думав він.
І Вовка вирішив помститися.
Він старанно готував уроки й чекав. Чекав, що Марія Василівна от-от викличе його, він блискуче відповість, одержить п'ятірку з двома плюсами і скаже: «А знаєте, я ж і тоді все відмінно знав. Тільки в мене дуже боліла голова, і я не міг відповісти. А ви навіть не спитали мене, в чому справа. А відразу поставили одиницю «з обманом». І я промовчав – із принципу. Ви ж бачите, що я все знаю. А ви… Ех ви!.. Ви зіпсували життя не тільки мені, а й моєму тренерові Сергію Петровичу. Через вас йому не присвоїли звання заслуженого тренера і він не одержить персональної пенсії. Можете радіти!..» – гордо підвівши голову, він вийде з класу. І Марія Василівна нарешті усвідомить, яка вона була несправедлива й жорстока. Але пізно.
Таку благородну й красиву помсту придумав Вовка.
Але Марія Василівна усе чомусь забувала викликати Вовку. До того ж цього року вона чогось стала хворіти, і її уроків часто не було. І невисловлені благородні слова Вовчині самітно звучали в його душі – нікому не чутні й даремні.
Настав березень. Усюди ще лежав сніг, ночами мороз частенько розмальовував вікна химерними візерунками, але в повітрі вже пахло не по-зимовому свіжо й задьористо – прілий запах торішнього листя і голих набрунькованих гілок розливався з садів і парків по київських вулицях. А коли випадали погожі безхмарні дні, під сонцем на пагорках із-під снігу проступали чорні лисини вологої землі. Лисини парували – немов дихали березневим повітрям.
І от надійшло Восьме березня – Міжнародний жіночий день. Як стало вже традицією, жінок вітали напередодні – сьомого. Вовка цілий місяць майстрував мамі подарунок – валізку-аптечку з безліччю відділень та ящичків для ліків (Вовчина мама працювала лікарем швидкої допомоги). Але вручити її сьогодні вранці не зміг – мама спала після нічного чергування.
Тому Вовці просто не сиділося на уроках, йому кортіло побігти додому й урочисто піднести мамі подарунок. Він боявся: а що як мама, прокинувшись, подумає, що він взагалі нічого їй не подарує в цей день?
Як довго тягнуться сьогодні уроки! І мов на глум, останнім був урок Марії Василівни. Цей урок здався Вовці просто нестерпним.
Вовка вже не думав про те, щоб Марія Василівна викликала його, йому було не до цього сьогодні.
Що вона там тягне? Кому це потрібно сьогодні? Могла б урешті-решт навіть трохи раніше відпустити. Усе-таки свято. Та й сама жінка все-таки. Хай би йшла святкувати.
Проте Марія Василівна, мабуть, цього не розуміла. Вона дотягла пояснення уроку до самісінького дзвоника. І коли пролунав дзвоник, вона саме кінчила пояснювати. Учні одразу заметушилися, дістаючи портфелі. Але з місць уставати не наважувались – Марія Василівна все ще стояла біля столу.
Було незрозуміло, чого вона бариться, – раніше вона ніколи не затримувалася в класі після дзвоника.
Марія Василівна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах і усміхнулася якоюсь дивною тремтливою усмішкою. Потім тихо, але так, що весь клас почув, сказала ніби сама до себе:– От і закінчився мій останній урок… На все добре, діти…
Нарешті!.. Вовка рвонувся з місця й вискочив з класу.
І лише в коридорі раптом зупинився. Що таке? З класу, крім нього, ніхто не вийшов. Певно, Марія Василівна ще щось говорила. На мить Вовка завагався, – якось негаразд вийшло. Але махнув рукою: «Ет! Мабуть, каже, щоб ми своїх матерів привітали зі святом. Самі знаємо! Не вертатися ж через це назад» – і побіг додому.
Мама дуже зраділа Вовчиному подарунку. Вона була така розчулена, що навіть сльози з'явилися в неї на очах. І все тому, що Вовка сам, власноруч змайстрував його. І хоча татків подарунок – костюм – був значно багатший і дорожчий, він дуже програвав поряд з Вовчиним. Відчувалося, що татко заздрить Вовці. І торжествуючому Вовці навіть стало шкода татка. Він виявив благородство й почав хвалити татків подарунок, але мама сказала, що його, Вовчин, усе одно кращий.
