Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
І вони, щоб уберегти своїх пташенят від лихого ока, тицяли Баташії ласощі.
Якось — той день запам’ятався Баташії назавжди — вона гралася крем’яшками біля смітника. Личко її, як звичайно, пломеніло ясним усміхом, і саме такої миті дівчинку й побачила молода вчителька з сусідньої школи, що проходила мимо.
— Смітник — не місце для забав, дитинко, — зауважила вона.
Зразу відчувалося, що вчителька — людина тут нова, бо хто ж би назвав цю бруднулю таким чистим і світлим словом — дитинка І
— Чому ти не ходиш до школи? — запитала вчителька дівчинку.
Та спохмурніла.
— У нас… немає грошей, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Та хіба ж для цього потрібні гроші? Адже в школі вчаться безкоштовно.
— Але в мене немає ні книжки, ні грифельної дошки…
— Приходь завтра до школи, я тобі дам і книжку, і дошку.
Нетямлячись від радості, Баташія пташкою впурхнула до своєї хижки.
— А я завтра піду в школу! — ще з порога гукнула вона.
Мати саме аж кипіла з досади — у неї видався невдалий день: страва, яку вона варила, виявилась пересоленою, і хазяйка люто вилаяла її. Там мати змовчала, але тепер дала волю роздратуванню.
— Ти ба, яка принцеса! Так я тебе й пущу в ту школуї
— А що ж тут поганого? — втрутився батько. — Ти хочеш, щоб і дочка лишилася такою ж темною, як і ти, знала лише горшки та каструлі?
Але мати розійшлася не на жарт:
— Що ж, нехай я затуркана… Зате ти вчений! А що користі?
— Таки справді: як захоче доля покарати чоловіка — то пошле йому сварливу дружину! В такої і чоловік ні на що не здатен.
Суперечка не вщухала, вона розпалювалася дужче й Дужче.
— Що ж, іди! — кричав батько. — Шукай собі нового господаря, тягни його хоч із печі! Мені що? Сьогодні я живий, а завтра аллах зласкавиться — прибере мене…
І так життя було гірке, а тут ще й ці вічні сварки! Коли батьки починають лаятись, Баташії стає незатишно, вона почуває себе самотньою, як ніколи… Зі страху на дівчинку нападає гикавка. Мати зразу в сльози, а батька душить приступ, очі його закочуються під лоба, а руки й ноги зводить судома. Тоді мати падає йому на груди, невтішно ридає і клене свій лютий язик.
Помалу батьків гнів влягається, сварка вщухає. Мати починає вигрівати хворому груди: вкутує його ковдрою, відпоює гарячим чаєм, і батькові стає краще. Від утоми мати теж падає на постіль. Баташія вмощується між ними, й відразу всі злигодні й прикрощі де й діваються, світ знову стає безхмарним, у хижці лунає щасливий сміх. А батько починає розповідати казку.
— Жили собі зозуля… — починає він. — Ти слухаєш, доню?
— Авжеж, — озивається Баташія.
— Отож, значить, жили собі зозуля і горобець…
— А далі що?
— От якось зозуля і каже: «Послухай-но, горобчику, що я тобі скажу». — «А що, сестрице?» — питає горобець. «Щось давненько я не куштувала плову, — каже зозуля. — Чи не приготувати б нам його?» — «Давай приготуємо», — погодився горобець.
— А далі? — нетерпеливиться Баташія.
— Ось зозуля роздобула сочевичне зернятко, горобець приніс рисинку, і зварили вони плов…
Баташія вже відчуває, як смачний плов аж тане в роті, її маленькі ніздрі втягують запашну пару.
— А потім?
Дівчинка не дослухує казки й засинає, а батьки пошепки радяться, що їм робити. Нарешті вирішили: їхня донька піде до школи.
Наступного дня мати пофарбувала доньчин шарфик у рожеве, ретельно залатала й випрала платтячко. А сама Баташія до пізнього вечора не могла вгомонитись: те й робила, що бігала до сусідів дізнатися, котра година.
— Тітусю, а зараз скільки вже? — без упину питала вона, і дізнавшись, що до ранку ще далеко, невимовно смутніла. їй здавалося, що час зупинився зовсім. Якби її воля, вона й не лягала б — а то ще проспить!
Нарешті настав довгожданий ранок. Мати вмила Баташію, вбрала, підвела очі сурмою і заплела їй косу. І ось дівчинка вирушає до школи, сьогодні її перший шкільний день! Задля такої події куплено два пиріжки, мати нагодувала доньку найсмачнішим, що було в хаті, й на мить піднесла руку, благословляючи її. Батько погладив свою улюбленицю по голівці і з порога довго дивився їй услід.
День, коли вперше йшла до школи донька багатого чиновника, став святом для всього кварталу: сусідів пригощали ласощами, муллам дарували капці, щедро годували сиріт. В дорогих гаптованих туфельках, з цяточкою-тікою на чолі й намистом на шиї, в розкішному жовтому автомобілі Шахіна вирушила в школу. З нею їхала і служниця, що везла глек, рукомийник, термос із гарячою водою, пляшку апельсинового соку і ще усяку всячину. Секретар чиновника того дня витратив задля такої події не менше чотирьох тисяч рупій.
Перший шкільний день для Баташії теж не обійшовся без витрат: на покупки пішло аж три пайси — одна на фарбу для шарфа і дві — на пиріжки.
І ось Баташія гордовито й урочисто крокує вулицею.
— Баташіє, а куди це ти? — гукнув до неї продавець оладок Раму.
— До школи, а то куди ж? — відповіла вона так, наче їй не первина ходити до школи.
— Ого! — вихопилось у Раму. — А послухай-но…
— Та нема коли! — суворо відказала дівчинка.
— Ну гаразд, іди… Але стривай-но! Тут у мене в яблука й трохи сочевиці, візьми з собою. На перерві перехопиш. — І Раму простягнув їй пакетик.
— Що ж, давай. — І, щоб не засмучувати доброго Раму, вона взяла гостинець.
— Агов, куди це ти зібралася так рано, Баташіє? Чи не в свекрів дім? — підкусив її рикша Раджу.
— Це ти, мабуть, зібрався до свекра. А я йду до школи.
— Та що ти кажеш! А я саме їду в той бік. Сідай-но в колясочку, шановна. Це ж тобі не жарт — уперше в школу!
Коли коляска під’їхала до школи, там зчинилася метушня: «Це ж хто там прибув?» Та з коляски вийшла Баташія, і розчарування, ніби відром води, загасило зацікавлення, що було спалахнуло.
Донька багатого чиновника аж нетямилася від злості; ще б пак, адже вчителька посадовила новеньку поруч із нею. Та ледве вчителька на хвильку відвернулась, як Шахіна штовхнула Баташію ліктем: мовляв, забирайся, це наш килимок, ми його з дому привезли, а з тебе досить і циновки.
Баташія мовчки вмостилася на циновці. Довкола захихотіли.
Вчителька вгамувала учениць і посадовила Баташію біля себе. І щастить же цій Баташії! А та почувала себе мало не царицею.
Проте навчання Баташії на цьому й скінчилось. Того ж дня Шахіна пожалілася батькам, і дружина чиновника напустилася на куховарку:
— Послухай-но, пані! Та як ти смієш рівняти своє дівчисько з нашою Шахіною! Знай своє місце! Ти ба, виросла на недоїдках, а нахабства без міри. Чужий хліб, певно, смакує. Сьогодні ж пришли її до мене — їй тут знайдеться робота. Півтори рупії на місяць і харч на землі не валяються.
От тобі й навчилася І Розсипався на друзки світ казкових марень Баташії… Із золотистих очей покотилися гіркі сльози й затремтіли на маленьких круглих ніздрях… А в наступні після цього дні Баташія супроводжувала в школу Шахіну, несла за нею фляжку, склянку й кошичок із сніданком. На перерві Баташія годувала свою хазяйку, обмахувала її віялом, подавала воду вмитися, мила посуд і аж тоді могла поїсти сама…
Обурена вчителька тут же подалася до матері Баташії й добряче висварила її.
— Баташія тепер служниця… — пробелькотіла збентежена жінка, не сміючи від сорому підвести очей.
— Служниця? — вражено перепитала вчителька. — Але ж Баташія ще зовсім дитина!.. Пахощі квітів не заховати за грати, а сонця проміння в кайдани не закувати!
Але мати Баташії не зрозуміла слів учительки, і та пішла ні з чим. Однак учителька не звикла так просто складати зброю. Нелегко й нескоро їй удалося влаштувати матір Баташії прибиральницею в школі. Там же знайшлася й комірчина для її родини. І Баташія, якій так хотілося вчитись, нарешті змогла ходити в школу. Згодом батько Баташії трохи оклигав від недуги і йому теж підшукали роботу: він носив дітям сніданки.
