ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА - Смолич Юрий Корнеевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗

Юрій СМОЛИЧ

ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА

Ні сер Джордж Дембі, тридцять років незмінний президент Королівського медичного товариства, ні його найстарший архіваріус, пристаркуватий Олівер Локк, що пам’ятає ще Установчі збори товариства, ні самі стіни великого залу ветхого Іст-Малійського абатства, мовчазні свідки всієї нової історії старого англійського королівства, не пригадують скандалу, що стався нині, на третій день сорок сьомого річного з’їзду Королівського медичного товариства, під час доповіді цього старого дивака Нен-Сагора — особи, проте, взагалі одіозної і в медичному товаристві, і в цілому науковому світі.

Сер Джордж Дембі вже котрий раз хапався за срібного молоточка. Вже котрий раз він зводився на цілий свій чималий зріст “чистокровного сакса” й урочисто здіймав угору свою викохану прозору руку — жест цілком достатній для того, щоб закликати до порядку нехай і тисячний натовп “щирих англійців” і джентльменів — шановні збори, на свою ганьбу, не зважали на це, а гули, як звичайна собі роздратована комашниця чи “низьке збіговисько мерзенних простолюдів”. Сорок сьомі річні збори Королівського медичного товариства були більш схожі на засідання східної палати парламенту, ніж на сесію високошановної, солідної і шляхетної староанглійської організації, якою, безперечно, було, є і буде в старій Англії Королівське медичне товариство.

- Єретик! — несамовито гукали старі всім Сполученим королівством і навіть деякою частиною його населення поважані наукові уми, генії і джентльмени.

Гукали так голосно й запально, наче були вони продавцями вечірніх газет чи хлопцями-агентами рекламного бюро синдикату цирків та мюзик-холів, а ніяк не сорок сім років дійсними членами найповажнішої громадської інституції в королівстві. Вони наважувалися навіть вставати з своїх місць в перших лавах партеру — з м’яких крісел чи власних на пневматичному ходу й пружному шасі інвалідських колясок — і потрясати своїми палицями, милицями та стеками.

— Нахаба! — гули за ними молодші, не більш двадцяти п’яти років дійсні члени, сиві та висушені професійними хворобами на сороковому році своєї наукової діяльності й на шістдесятому свого життя. — Нахаба! Невіра!!! Єретик!!! — Вони давно вже повставали з своїх місць і намагалися навіть підступити до кафедри, де тихо згорбилася постать невдахи доповідача.

Клерки-сержанти з великим зусиллям стримували їх біля їхніх місць, безперестанку подаючи їм холодний лимонад та зельтерську.

— Ганьба!!! — гув цілий зал: чотириста двадцять дійсних членів, чотириста двадцять кандидатів з правом дорадчого голосу, сто двадцять почесних гостей і сорок представників преси.

Сер Джордж Дембі, либонь, ушосте підніс свою праву руку і вдванадцяте застукотів срібним молоточком. Але це було марно: шановні збори не заспокоювалися. Сер Джордж Дембі, спустошений, сів у своє президентське крісло і знесилено відхилився на його спинку. Перший раз за своє сімдесятилітнє життя сер Джордж Дембі розгубився. Він безпорадно поглядав на шістьох своїх секретарів і старшого архіваріуса.

Але сама доля прийшла на поміч серу Джорджу Дембі. Величезний абатський годинник-гордість старозвісного майстра годинників Вільяма Ітла і самого абатства — в цей час підвів свою коротшу стрілку до римської цифри сім на жовтому, слонової кістки, циферблаті. Він мав ударити, як і слід, сім разів. Але майстер Вільям Ітл був гарячий патріот королівства і вірний син свого короля: він вправив у годинник подвійний механізм. Коли основний механізм обертав стрілки годинника, другий у цей час накручував пружину мюзик-вала. Рівно за одну секунду до кожної години мюзик-вал розкручувавсь, і урочиста мелодія сповнювала тихий і суворий зал Малійського абатства. Годинник славнозвісного майстра Вільяма Ітла заграв:

“God Save the King…” [1]

Тієї ж хвилини розбурканий зал Іст-Малійського абатства здобув свою одвічну тишу й суворість, його шановні гості як один змовкли і урочисто й натхненно звелися на рівні ноги. Запанувала глибока, найглибша в Англії тиша: старі джентльмени слухали гімн Сполученого королівства.

Старозвісний майстер Вільям Ітл ще раз урятував Англію.

Доктор Нен-Сагор випростував свої похилені плечі і з пошаною слухав гімн метрополії.

Коли доктор Нен-Сагор випростав свої плечі й рівно став на кафедрі, всі представники преси нарешті змогли побачити всю його постать. І вони гірко пожалкували, що слухання високого гімну не дозволяє їм негайно ж пустити в хід свої дзеркалки. [2] Тільки Джералд Вейс, представник соціалістичного листка, не порахувався з старими забобонами й дозволив собі порушити староанглійські традиції, пожертвувавши ними задля своєї професії: він тихо, щоб ніхто не побачив і його не вивели із залу, клацнув своїм фотоапаратом. Постать доктора Нен-Сагора була увічнена. Ів — п’ятнадцятилітній підручний Джералда Вейса — на найкращому таксомоторі вже віз її.в редакцію, разом із стенограмою першої половини засідання, для екстреного вечірнього випуску…

Але що ж стало причиною цього бурхливого скандалу в стінах високого Іст-Малійського абатства, на сорок сьомих річних зборах високоповажаного Королівського медичного товариства?

Причиною, як відомо, став давнознаний у Англії індійський ескулап, старий лікар Нен-Сагор.

Лікар Нен-Сагор був давно відомий у метрополії і старій Англії як видатна наукова сила. Лікареві Нен-Сагорові було вісімдесят три роки. З них шістдесят віддав лікар Нен-Сагор своєму улюбленому фахові — експериментальний профілактиці. П’ять разів — у. дев’ять років раз — робів лікар Нен-Сагор свої доповіді на річних зборах Королівського медичного товариства. І щоразу цілі томи відгуків, відзивів, рецензій на його доповідь та референцій з цієї доповіді друкувалися в офіційних і неофіційних виданнях медичного товариства: праці лікаря Нен-Сагора завжди мали непослабну увагу від наукового світу і навіть простих смертних. І після кожної чергової доповіді наукова й громадська преса зичили світові великі блага від наукової і експериментальної діяльності лікаря Нен-Сагора, гордощів і надії цивілізації, його наукова лабораторія на півночі Західної Індії, в диких згір’ях Сватських гір, в маєтку Нурі, завжди писалася в усіх довідниках з великої літери. Ім’я лікаря Нен-Сагора завжди вимовлялося з глибокою пошаною і шанобливим схиленням голови, — так робили всі, від самого президента академії до носильника, що підносив лікареві Нен-Сагорові чемодан у час його приїздів на острів. Майбутньому профілактики жартома, а то й серйозно віщували “нурійське” щастя — від назви лабораторії лікаря Нен-Сагора “Нурі”. Цей термін, навіть без лапок, уживався в усіх медичних журналах, крім офіційного “Вісника королівської медицини”.

Кожні дев’ять років, на кожній черговій доповіді в товаристві лікар Нен-Сагор демонстрував якесь нове, велетенської ваги відкриття: розгортав нову сторінку з своєї теорії “молодої медицини”, як він звав свій фах, — профілактику. Він провадив довголітні спостереження й експерименти над новими методами профілактики, застосовуваними на цілому поколінні кола людей, і кожні дев’ять літ вражав новими, геніальними здобутками. І кожні дев’ять років ближче й ближче був лікар Нен-Сагор до завершення своїх експериментів і публікацій своїх остаточних результатів. Науковий світ і громадськість нетерпляче чекали того дня, коли лікар Нен-Сагор доведе до кінця свої геніальні роботи.

Сьогодні, в черговій доповіді, лікар Нен-Сагор віддав на суд компетентних і високих зборів своїх колег плоди всієї шістдесятилітньої діяльності. Він опублікував результат своїх робіт і свої висновки.

Сер Джордж Дембі поспішно підвів руку. Він підвів її ще до того, як під високим склепінням Іст-Малійського абатства завмерла остання нота урочистої мелодії. Він справедливо побоювався, що тільки вщухне спів — буря обурення вибухне знову. Сер Джордж Дембі добре знав англійського джентльмена.