Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (читать книги без регистрации TXT) 📗
— Я хотів би сказати дещо про цю справу, — промовив Адам, усміхаючись до Ліпки.
— Я знаю, хто підкинув у шухляду того пацюка.
— Хто? Зараз же кажи! Звідки ти знаєш?
— Мабуть, він жартує!
— Він будь-що хоче вигородити Ліпку!
— Тихо, хай каже!
Збуджені вигуки перекочуються через клас грізною лавиною.
— Ну, Гаєвський, кажи, — заохочує Адама Бродзіцька. — Тільки пам’ятай: звинувачення без доказів — теж злочин.
— Я знаю. В мене є докази. Пацюка підкинув Антоній Випих з 2-Б.
Адам нетерпляче чекав на повернення батька. Гаєвський ще вдосвіта поїхав до Любліна в службових справах. І ось уже вечоріє… Все, що Адам приготував попоїсти, геть вистигло. З чайником клопоту не буде — вода в чайнику весь час гаряча, але деруни! Деруни, що їх він насмажив, до крові поранивши руки гострою тертушкою і обпікши пальці гарячим жиром, зовсім втратили апетитний вигляд. Зараз вони схожі на старі підметки.
Хтось біжить по сходах. Адам відчиняє двері й чекає на порозі. Хвилину радісного напруження змінює раптове розчарування. Замість батька він бачить Ліпку.
— Це я…— повідомляє Богдан і, бачачи не вельми радісний вираз на Адамовому обличчі, додає: — Я лише на кілька хвилин.
— Заходь… Я дуже радий. Оце тільки за батька непокоюсь. Він уже давно мав би повернутися.
Богдан заходить до кімнати, чекає, поки Адам зачинить двері Виймає з кишені чудовий складаний ножик. Колись виміняв його в якогось філателіста-фанатика за три серії аргентінських марок.
— Хочу тобі віддати. Ти глянь, який ніж! А ось тут написано по-німецьки, що не ржавіє. Три леза, штопор, шило дірки проколювати.
Міг би й не вихваляти, адже Адам кілька разів уже бачив цей ніж. Він мріяв про такий ножик, але мрії ці були, ясна річ, нереальні…
— Візьми, я хочу зробити тобі подарунок.
— Не можу, Богдане. Справді не можу.
— Я маю право зробити з цим ножиком усе, що мені заманеться. Це ж моя власність. Колись я думав, що він придасться мені в моїй подорожі до Америки. Подорож не відбудеться, все пропало, але ти врятував мою честь. Та навіть і не про цей рятунок ідеться… Я не дуже боявся кари, слово честі. Адже вони тільки підозрювали мене… Тож річ не в карі, а в тому, що ти тоді мені повірив. Я сказав: Адаме, це справді не моя робота, ти мені віриш? Ти нічого не відповів, а думав так, як треба. Як не візьмеш ножика, до самої смерті буду на тебе гніватись. Я ж знаю — він тобі подобаються. Скажи, хіба не гарний?
— Дуже гарний. Але…
— Ніяких «але», це «подарунок від товариша. Можеш завжди на мене розраховувати.
Адама так зворушив подарунок, що на якусь мить він навіть забув про батька. Зате згадав про деруни. Він поставив їх на стіл, притрусив цукром, підсунув тарілку до Богдана.
— Покуштуй, це я сам насмажив. Натер картоплі, всипав борошна, навіть яйце вбив.
— Страх як люблю деруни! — усміхається Богдан і починає наминати вечерю, приготовану для Гаєвського-старшого.
На сходах чути тупіт табуна диких коней. Тупіт, якесь іржання й голосне сапання. Стіни будинку протестують щораз відчутнішим тремтінням. Якщо коні не стишать свого шаленого бігу, ветха кам’яничка, в минулому розхитана вибухами бомб, може швидко розвалитися. Богдан і Адам — чудові знавці таких чвалів, по ударах копит вони безпомилково розрізняють породу коней.
— Наші хлопці йдуть…— каже Богдан.
Заскавучали від болю двері. Їм завторував вигнутий від старості та хвороби струхлявілий одвірок.
— Привіт, Адаме! О, і Богдан з’явився… А ми були в тебе…
Всі прибігли сюди. Навіть Казик Врубель, який о цій порі не дуже охоче покидає рідну домівку. Усміхнені, веселі й водночас ніби трохи урочисті. В школі Адам розповів їм, як йому стало відомо ім’я того паршивця з 2-Б; знали вони також, що капітан Антось надумав не тільки скомпрометувати Богдана, а й помститися всьому класові, в якому Справедливі мали дуже великий вплив. Свій диявольський задум капітан Антось виплекав одразу ж після програної над річкою битви. Біжучи від кладки, він по дорозі знайшов дохлого пацюка. Саме тоді і сяйнув у нього в голові жорстокий план помсти.
Справедливі знають про вчинок Антося Випиха, бо він сам признався. Директор припер його до стіни, і капітан здався в процесі слідства. Але Справедливі не знають усіх подробиць операції, так винахідливо проведеної Адамом. А це ж найважливіше, це так чудово, що вони повинні дізнатися про кожну деталь. У них навіть виникли серйозні сумніви, чи зміг би славетний Шерлок Холмс за такий короткий час знайти винуватця. До того, Холмс завжди мав помічника — кмітливого й досвідченого Ватсона. Адам же діяв сам один. Без Ватсона і навіть без Казика Врубеля… Хлопці посідали, де хто міг, і зразу ж посипалися запитання.
— Як ти до цього додумався? Як тобі спало на гадку, що це хтось із 2-Б? Ти застосував силу, чи взяв їх хитрістю? І невже ми їм подаруємо цю образу?
— Пригощайтеся дерунами, — не квапився з відповіддю Адам. — Здається, Богдан там іще щось залишив…
Хто їде зайцем?
Ловіть злодія!
Де Богдан?
У Красноставі поїзд стоїть дуже мало — три хвилини. Хлопцям пощастило знайти вільне купе. Щоправда, сидів у ньому якийсь літній чоловік у формі залізничника, та тільки-но з’явилася галаслива ватага, яку вів патлатий Качур, залізничник нервово схопив свою сумку і мерщій подався до іншого купе.
Паровоз свистить, оголошуючи про свою готовність рушати, і хлопці висуваються у вікно, махають руками, гукають щось до рідних, які стоять на пероні. В цьому прощальному галасі важко вловити бодай одну зрозумілу фразу.
Вагони шарпнуло, повільно застукотіли колеса, пролунав ще один протяжний прощальний гудок, і вже никне віддалік гурт родичів, никнуть білі хусточки, перон, одноповерхові будиночки і похмурий барак — халупа з блощицями, яка в офіційній мові дістала назву залізничної станції міста Красностава.
Хлопці їдуть у свою велику подорож, вони нетямляться від щастя і трохи навіть приголомшені. Довго готувалися до цієї подорожі, але одне діло готування, і геть інше — сам урочистий від’їзд. Останню ніч вони майже не спали, ще і ще раз перевіряли рюкзаки, наново згортали ковдри, а згодом, уже лежачи в ліжках, вимріювали мальовничі картини мандрівки до Варшави.
Ягелло донесхочу намилувався краєвидами за вікнами поїзда і зразу ж відчув голод. Не довго думаючи, він знімає з полиці рюкзак, дістає з нього ще теплий, спечений матір’ю в дорогу пиріг. Пиріг пухкий, пахне яблуками, так і проситься в рот. Та не встиг Ягелло вкусити, як Адам згадав про Богдана Ліпку, і враз усім стало сумно. А ненажера Ягелло — річ неймовірна! — скривився і… заховав непочатий пиріг назад у рюкзак.
— Навіть попрощатися з нами не захотів, — скрушно і співчутливо сказав Адам.
— Якби він тільки шепнув, я б зразу відмовився від цієї поїздки й лишився б разом з ним, — заявив Ластатий з явним запізненням. Бо ж зараз його великодушні слова аж ніяк не могли бути втілені в життя.
— Він що, і справді сховався від нас? — спитав учитель Минула.
— Хтозна, чи сховався, чи ні, — відповів Казик, — в кожнім разі, знайти ми його не могли.
А було все так: за кілька годин до відходу поїзда вони гуртом вибрались до Богдана додому. Несли йому кілька найкращих, які тільки могли добути, книжок, навіть «Тарзана серед мавп» і «Мисливця за головами». Домовились між собою, як має проходити ця сумна церемонія. Йшлося, зрештою, саме про те, щоб суму було якнайменше. Зустріла їх Богданова мати. Вона здивувалася й занепокоїлась:
— Хіба Богдан не до вас пішов? Дуже дивно: як виходив уранці з дому, то сказав, що йде допомогти вам у приготуваннях і попрощатися з вами. Навіть на обід не повертався.
Настала їхня черга дивуватись. Того дня вони Богдана і в вічі не бачили. Залишили книжки і, не гаючи часу, розпочали пошуки. Місць, де Ліпка найчастіше перебував, було кілька: «Мавпячий гай» неподалік від лікарні, луг біля старого млина і маленької річки Кавенки, майданчик при загальноосвітній школі, дерев’яний міст на шосе, що веде в Замостя.
