Народні Думи - Автор неизвестен (книги серии онлайн TXT) 📗

Та й тим ти будеш Діток доглядати,

Мені, молодому челядину,

Порядок то й давати.

Ой то. буду тебе за рідну неньку почитати, Буду тебе до смерті годувати,

Тим ти будеш у мене По свою жизнь проживати»,

То бідна вдова А в чужої-чужанини,

Молодої челядини, проживала Аж тринадцять а три. роки.

На чотирнадцятому році

Та стали хуртовини наступати, '

Та стали вдовиченків побибатиз ^:

Що перва хуртовина Дома попалила,

А друга хуртовина Скотину поморила,

А третя хуртовина У полі й у домі Та хліб побила,

А нічого в полі й у домі Не й остановила.

Як стали вдовичєньки жити-проживати,

Не стали в себе нічого мати,

То стали двори бур’янами заростати;

Не стали люди поважати,

Не стали гості-панове До їх заїжджати,

До себе зазивати;

Не стали куми-побратими навіщати,

Хоч стало тяжко та важко На світі проживати.

Гей, то в святу неділеньку,

То рано-пораненько,

То не в усі то дзвони дзвонять,

А то про вдовиченків Все люди то й говорять.

А в святу то неділеньку,

То рано-пораненько,

То не сизі орли засвистали,

Як ті бідні вдовиченки Од сна вставали,

Біле лице промивали Та божі молитви сотворяли.

Ой що мовлять словами,

Обіллються дрібними то й сльозами.

Ой що старший син то мовить словами, Обіллється дрібними сльозами:

«Ой брате середульший,

І брате мій найменший!

Негарно ми всі втрьох то й зробили,

Що ми свою неньку,

Удову стареньку,

А з свого подвір’я зослали.

Ходім тепер перед богом, перед людьми,

А гріх-страм потерпімо,

свою неньку

Вдову стареньку,

На своє подвір’я й упросімо!

Ой чи не прийде то наша мати До нас проживати,

Бо вже нам тяжко та важко На світі пробувати».

Ой то скоро шапки в руки забрали,

На коліна й упали,

Свою неньку,

Вдову стареньку,

До себе жить закликали:

«Ой іди ж ти, ненько,

До нас проживати!

Будем тепер дітей научати,

Жінок спиняти,

Тебе за рідну неньку почитати».

Ой то бідна вдова А те зачуває,

Словами промовляє,

Сльозами проливає.

Що мовить словами,

Обіллється дрібними то й сльозами:

«Як-то я вас, сини, годувала,

Як камінь глодала,

А чого тепер собі од вас діждала,

Що на чужому подвір’ї проживаю?

Ой не піду я до вас, сини, проживати,

Щоб ваших дітей не оскорбляти,

Жінок не зневажати,

Щоб вам не тяжко та не важко було на мене Своїми очима й оскорбляти».

Ой то бідна вдова добре знала, бо вже виділа Ой на коліна й упадала,

Руки вгору підіймала,

Молитви сотворяла,

А своїх синів то прощала.

Як стала синів прощати,

То став їх господь милувати:

Стали люди поважати,

То стали куми-побратими навіщати;

А бідна вдова на чужому подвір’ї проживала. На чужому подвір’ї проживала І на чужому подвір’ї помирала.

Ой то тільки бідної вдови,

А прийшла то слава, її пам’ять,

Между царями,

Между князями,

Между православними християнами.

Ой то її слава! —

Ой сотвори-то, господи, їй вічну пам’ять, А всім слухающим головам,

Пошли їм, боже,

На многая літа!

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА БАРАБАШ

Як із день-години

Зчиналися великі войни на Україні,

От тогді ж то не могли обібрати,

За віру християнську одностайно стати;

Тільки обібрався Барабаш, да Хмельницький,

Да Клиша білоцерківський.

От тогді вони од своїх рук листи писали,

До кроля Радислава посилали.

Тогді ж то кроль Радислав листи читає,

Назад одсилає,

У городі Черкаськім Барабаша гетьманом настановляє: «Будь ти, Барабаш, у городі Черкаськім гетьманом,

А ти, Клиша, у городі Білій Церкві полковничим,

А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоть

писарем військовим». От тогді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий,

гетьманував,

Тільки півтора года.

Тогді ж Хмельницький добре дбав,

Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,

А ще дорогими напитками його вітав І стиха словами промовляв:

«Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий! Чи не могли б ми з тобою удвох кролевських листів

прочитати,

Козакам козацькі порядки подавати,

За віру християнську одностайно стати?»

От тогді. ж то Барабаш, гетьман молодий,

Стиха словами промовляє:

«Ей, пане-куме, пане Хмельницький,

пане писарю військовий!

Нащо нам з тобою кролевські листи удвох читати,

Нащо нам козакам козацькі порядки давати?

Чи не лучче нам із. ляхами,^:

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-соль по вік вічний уживати?»

От тогді ж то Хмельницький на кума свого Барабаша Велике пересердіє має, :

Ще кращими напитками вітає.

От тогді-то Барабаш, гетьман молодий,

Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь, Дак у його і спать поваливсь.

От тогді-то Хмельницький добре дбав,

Із правої руки, із мезинного пальця щирозлотний перстень

ізняв,

Із лівої кишені ключі виймав,

З-під пояса шовковий платок висмикав,

На слугу свого повірного добре кликав-покликав:

«Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького!

Велю я тобі добре дбати,

На доброго коня сідати,

До города Черкаського, до пані Барабашевої прибувати, Кролевські листи до рук добре приймати».

От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,

Добре дбав,

На доброго коня сідав,

До города Черкаського скорим часом, пильною годиною

прибував,

До пані Барабашевої у двір уїжджав,

У сіни ввійшов — шличок із себе скидав,

У світлицю ввійшов — низький поклон послав,

Тії значки на скам’ї покладав,

А ще стиха словами промовляв:

«Ей, пані,— каже,— ти, пані Барабашева,

гетьманова молодая! Уже ж тепер твій пан Барабаш, гетьман молодий,

На славній Україні з Хмельницьким великі

банкети взчинаЮть, Веліли вони тобі сії значки до рук приймати,

А мені листи кролевські оддати,

Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким Удвох прочитати

І козакам козацькі порядки давати?»

От тогді ж то пані Барабашева, гетьманова,

Удариться об поли руками,.

Обіллється дрібними сльозами,

Промовить стиха словами:

«Ей, не з горя-біди мойому пану Барабашу

Схотілося на славній Україні з кумом своїм Хмельницьким

Великі банкети взчинати!

Нащо б їм кролевські листи удвох читати?

Не лучче б їм із ляхами,

Мостивими панами,

З упокоєм хліб-соль вічнії часи уживати?

А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман молодий, На славній Україні огнів да тернів ізгашати,

Тілом своїм панським комарі годувати —

Од кума свого Хмельницького».

От тогді ж то пані молодая' Барабашевая Стиха словами промовляє:

«Ей, слуго, повірений Хмельницького!

Не могу я тобі листи кролевські до рук подати,

А велю я тобі до воріт отходжати,

Кролевські листи у шкатулі із землі виймати».

От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,

Як сі слова зачував,

Так скорим часом, пильною годиною до воріт отходжав, Шкатулку з землі з кролевськими листами виймав,

Сам на доброго коня сідав,

Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина

прибував,

Свойому пану Хмельницькому Кролевські листи до рук добре оддавав.

От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає, Кролевські листи у кума свого Хмельницького зоглядає, Тогді й напитку дорогого не пропиває,

А тільки з двора тихо з’їжджає

Да на старосту свого Крачевського кличе, добре покликаєі «Ей, старосто,— каже,— ти мій, старосто Крачевський! Коли б ти добре дбав,

Кума мого Хмельницького живцем узяв,

Ляхам, мостивим панам, до рук подав,—