Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (книги бесплатно полные версии .txt) 📗
— А чоловіка у вас нема?
— Є, але він належить іншому господареві, його пан дуже недобрий до нього й не хоче, щоб ми зустрічалися. Він усе дужче злоститься на нас і погрожує продати мого чоловіка на пониззя. Мабуть, я вже ніколи його й не побачу!
Вона промовила ці слова досить спокійним тоном, і неуважний спостерігач міг би подумати, що їй до того байдуже. Та вираз глибокої туги в її великих темних очах свідчив про інше.
— А куди ж ви думаєте йти, голубонько? — спитала місіс Берд.
— До Канади, якщо тільки знайду туди дорогу. Вона дуже далеко, та Канада? — мовила жінка, простодушно й довірливо дивлячись на господиню.
— Бідолашна! — несамохіть вигукнула місіс Берд.
— Що, так далеко? — серйозно запитала жінка.
— Куди далі, ніж ви собі уявляєте, сердешна дитино! — відказала місіс Берд. — Але ми спробуємо вам допомогти. Ти, Діно, постели їй у своїй комірчині біля кухні, а вранці ми щось придумаємо. А тим часом, голубонько, лягайте спати й нічого не бійтеся;
Місіс Берд і її чоловік знову повернулися до вітальні. Вона сіла в своє крісло-гойдалку перед каміном і, злегенька погойдуючись, про щось замислилася. Містер Берд походжав по кімнаті й бурмотів сам до себе:
— Хм-хм! Страшенно неприємна історія!.. Нарешті він рішуче підступив до дружини і сказав:
— Ну ось що, жінко. Треба, щоб вона ще до ранку зникла звідси. Завтра, тільки-но розвидніє, той торговець пуститься в погоню. Якби вона була сама, то могла б перечекати тихенько, доки все минеться. Але ж дитину ніякою силою не змусиш сидіти тихо, це безперечно. Чи то іона вистромить голову за двері, чи то визирне у вікно — і тоді все пропало. Ото матиму я халепу, якщо їх застукають тут! Ні, треба забрати їх звідси цієї ж таки ночі.
— Цієї ночі! Яким чином? І куди?
— Ну, куди — це я добре знаю, — відказав сенатор, беручись за чоботи.
Та, натягши до половини один чобіт, він обхопив руками коліно і про щось глибоко замислився.
— Страшенно неприємна й паскудна історія! — мовив він зрештою і знову потяг до себе вушка чобота. — Атож!..
Узувши один чобіт, сенатор узяв другий і замислено втупив очі у візерунчастий килим.
— І все ж, хоч-не-хоч, а їхати треба, хай йому грець! — докінчив він і, швидко натягши другий чобіт, виглянув у вікно.
Маленька місіс Берд була стримана жінка; вона ніколи в житті не казала чоловікові: «Бач! Таки на моє вийшло!» — отож і тепер, напевне догадуючись, про що він думає, розважливо не озивалась ані словом і тихенько сиділа собі в кріслі, дожидаючи, поки її володар визнає за потрібне поділитися з нею своїми намірами.
— Розумієш, — мовив він нарешті, — один мій давній клієнт із Кентуккі, ван Тромп, відпустив на волю всіх рабів і переїхав сюди. Він купив собі садибу десь миль за сім од нас, у верхів’ї притоки Огайо, серед лісових хащів, куди ніхто не потикається без потреби. Та й знайти його дім не так-то легко. Там вона буде в цілковитій безпеці. Ото тільки лихо, що ніхто, крім мене, поночі туди не проїде.
— Чому? Куджо дуже добрий візник.
— Та воно так, але річ у тому, що там треба двічі переїжджати бродом через притоку, і другий переїзд досить небезпечний, коли не знати його так, як я. Бо я їздив там верхи безліч разів і добре знаю, де треба повертати. Отож, як бачиш, іншої ради нема. Нехай Куджо десь над північ потихеньку запряже коней, і я повезу її сам. А потім, щоб сховати кінці у воду, Куджо відвезе мене до найближчого заїзду, і я сяду в диліжанс до Колумбуса, що проходить там між третьою і четвертою. Тож усе й виглядатиме так, наче я саме до диліжанса і поїхав каретою. А вранці я вже засідатиму в сенаті. От тільки, мабуть, подуватиму я себе там досить кепсько після всього, що ми тут сьогодні говорили й робили. Та біс із ним, нікуди не дінешся!
— Серцем ти добріший, аніж розумом, Джоне, — сказала місіс Берд, поклавши свою маленьку білу руку чоловікові на плече. — Та чи могла б я тебе покохати, якби не знала тебе краще, ніж сам ти себе знаєш!
На очах маленької жінки зблиснули сльози, і така була вона гарна в ту мить, що сенатор мимоволі подумав: певно, він і справді неабиякий розумник, коли вже зумів полонити серце цієї чарівної істоти Тепер йому лишалося одне: піти подивитись, чи запрягають там коней. Одначе біля дверей він спинився і, обернувшись до дружини, нерішуче мовив:
— Мері, не знаю, як ти… але там в нас повна шухляда речей… нашого бідного маленького Генрі…
З цими словами він рвучко крутнувся на підборах, і двері за ним зачинились.
Його дружина перейшла до невеличкої спальні, суміжної з її кімнатою, і поставила свічку на комод. Потім дістала ключ, задумано встромила його в замкову щілину шухляди і раптом завмерла. Обидва хлопчики, що весь час ходили слідом за нею, стояли мовчки, значливо поглядаючи на матір.
Місіс Берд поволі висунула шухляду. Там лежали курточки різних кольорів та фасонів, безліч фартушків, панчішок і навіть пара крихітних черевичків зі збитими носками, дбайливо загорнутих у папір. Було там і декілька іграшок: конячка, візок, дзиґа, м’ячик — сумні пам’ятки, що краяли серце й навертали на очі сльози. Місіс Берд схилилася над ними й, затуливши обличчя руками, гірко заплакала, так що аж сльози її, просочуючись між пальцями, почали капати в шухляду. Потім рвучко підвела голову і взялась хапливо відбирати найпростіші та найнеобхідніші речі й зв’язувати їх у клуночок.
— Мамо, — обізвався один з хлопчиків, — невже ти віддаси ці речі?
— Милі мої діточки, — лагідно й серйозно відказала вона, — якби наш любий маленький Генрі побачив нас зараз, він би щиро зрадів душею. Я нізащо в світі не віддала б їх тому, хто не знає лиха А даю я їх матері, чиє серце ще тяжче вражене, ніж моє.
Повернувшись до своєї кімнати, місіс Берд відчинила шафу й дістала звідти дві прості міцні сукні. Тоді підсіла до робочого столика взяла голку, наперсток та ножиці і заходилась «випускати» ті сукні, як порадив їй чоловік. Заклопотана цим ділом, вона й незчулась, як старий годинник у кутку вибив північ і знадвору долинув стукіт карети.
— Мері, — сказав їй чоловік, заходячи до кімнати з пальтом у руці, — іди буди її, треба їхати.
Місіс Берд швидко поскладала відібрані речі в невелику валізку, замкнула її на ключик і віддала чоловікові, щоб той одніс до карети. Тоді пішла кликати жінку. Незабаром на ганку з’явилась Еліза з хлопчиком на руках, одягнена в плащ, капор та шаль, що належали її благодійниці. Містер Берд поспіхом підсадив її в карету, і місіс Берд підійшла попрощатися. Еліза виглянула з карети і простягла їй руку, таку ж ніжну й гарну, як і та, що потисла її у відповідь. Вона пильно подивилась в обличчя місіс Берд своїми великими темними очима, сповненими безмежної вдячності, і, певне, хотіла щось сказати. Уста її раз чи два беззвучно ворухнулись, але голос зрадив її, і, промовисто звівши оті до неба, вона відкинулась на сидіння й затулила руками лице. Дверцята зачинились, і карета рушила…
Кілька тижнів перед тим ішли дощі. А як відомо, масна, родюча земля Огайо враз перетворюється на грузьке місиво, отож наші подорожні їхали так званим ногайським бруком, спорудженим ще за добрих давніх часів.
— Оце-то брук — здивовано вигукують прибульці зі сходу, для яких це слово означає лише рівну дорогу для швидкої їзди.
То знайте ж, необізнані східні друзі, що в благословенному західному краї, де під час дощів стоїть просто-таки неймовірне, невилазне болото, дороги викладають грубими колодами, а потім прикидають їх зверху землею, дерном або чимось іншим, що трапиться напохваті, а ощасливлені тамтешні люди називають таку дорогу бруком і навіть пробують нею їздити. З часом дощі зовсім розмивають той дерен чи землю, колоди розлазяться й стирчать урізнобіч в мальовничому безладді, а між ними тут і там зяють глибокі чорні баюри.
Отакою дорогою і труситься наш сенатор, занурений у свої невеселі думи, що раз у раз перериваються, коли карету кидає на вибоях чи заносить у баюру: торох!, торох!, а тоді — шелеп!.. Сенатора, жінку і хлопчика раптом кидає вбік, до віконця. Карета застрягає в баюрі, і чути, як кричить Куджо, поганяючи коней. Після кількох марних спроб, коли сенаторові вже уривається терпець, карета раптом вискакує з ями, але її передні колеса провалюються в нову прірву, і сенатор, жінка й хлопчик усі разом падають на переднє сидіння. Капелюх безцеремонно зсувається сенаторові на ніс, закриваючи очі, і він уже думає, що настав його кінець. Хлопчик голосно плаче, а старий Куджо, сидячи на передку, звертається до коней з палкими напутніми словами. Під ударом його батога коні борсаються, спотикаються, шарпають і нарешті зрушують карету з місця, але тут-таки провалюються задні колеса, і подорожні перелітають назад. Сенатор ліктем збиває на жінці капор, а вона обома ногами попадає в його капелюх, що від поштовху звалився додолу. Та ось трясовина лишається позаду, і засапані коні спиняються. Сенатор знаходить свій капелюх, жінка поправляє капор і заспокоює дитину, а тоді вони сідають міцніше, готуючись до нових випробувань.
