Збігло літо - Боден Ніна (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
— Я впаду… Саймоне! — злякано крикнула вона, й він одразу підійшов до неї і подав їй руку. Саймон допоміг їй перебратися на той бік і покликав Крішну:
— Іди, не бійся. То тільки дівчата не вміють балансувати.
Вій підморгнув Мері, й вона зрозуміла, що він не насміхається з неї, а тільки хоче підбадьорити Крішну.
Все закінчилося щасливо. Саймон стояв на тому кінці дошки, а Крішна, не відриваючи погляду від його обличчя, йшов просто на нього.
Щасливо діставшись острова, Крішна розплився в усмішці:
— Бачиш, я не боявся, як ти, Мері, йти було зовсім легко.
— Тоді хвалитись нічого, — сказав Саймон. — Якщо було легко, то навіщо хвалитися?
І знову пішов дошкою по сумку. Навіть від самого погляду на нього в Мері запаморочилося в голові. Вона відвернулася і відкрила кошика.
— Поки не випускай його, — сказав Саймон, ставлячи сумку на землю. — Зачекай, поки дістанемося до місця.
— До якого місця?
— Побачиш.
«У Саймона зовсім інший вигляд, — подумала Мері — Стурбованість щезла з лиця, а очі блищать, мов зірки».
— Дивовижне місце, — сказав він. — Потерпи — побачиш.
Саймон був такий збуджений і щасливий, що Мері стало боязко за нього. І поки вони вибиралися нагору, перетинаючи острів, вона мріяла, щоб те місце й справді виявилося таким чудовим, яким він вважав його. Аби не довелося лишень удавати, що воно їй подобається.
Та удавати Мері не довелося. Місце виявилося кращим, ніж вона його собі уявляла. Вони спустилися із порослої мохом кручі й опинилися біля невеличкої бухти, де озеро впадало в печеру. Але яка то була печера! її стіни й стеля були вкриті мільйонами тоненьких кришталевих шипів, які світилися чарівним світлом там, де на них потрапляло сонячне проміння, й так віддзеркалювали рух роди, що, здавалося, самі рухалися та мерехтіли, змінюючи кольори: то вони пурпурові, то рожеві, то золотисті… А якщо піднятися крутими кам’яними уступами з головної печери й пройти звивистими вузькими переходами, то можна потрапити в інші печери й ніші, кожна з яких прикрашена своїм кришталевим узором. То тут, то там звисають грона, схожі на бджолиний рій або на люстру.
— Це грот, — сказав Саймон. — Штучний грот. Його збудували господарі маєтку близько двохсот років тому. Про це я прочитав в одній старій книжці, яку знайшов у крамничці дядька Хорейса. Його скопіювали зі справжнього гроту в Італії.
— Для чого?
— Для втіхи, мабуть. Щоб улаштовувати там пікніки. До головної печери була прибудована навіть пристань. Тільки вона вже зогнила.
— Ті господарі, видно, були казково багаті, — сказала Мері. — Мільярдери. Це діаманти на стінах?
Саймон засміявся:
— Ні, то кварц. А під ним цегла. Її видно в тих місцях, де кришталики повідпадали.
Вони обійшли грот, зачаровані його красою. Потім Саймон повів їх у горішнє приміщення, із сухою втрамбованою долівкою.
Крізь загратоване віконце сюди проникало тьмяне крапчасте світло. В кутку була викопана ямка, прикрита гілками, а в ній було повно консервних банок: лосось, сардини, смажені боби.
— Я купив ці консерви на гроші, які заробив, розносячи газети, — пояснив Саймон. — Щотижня купував по кілька банок. Ми спатимемо тут, Крішно. Я приніс ковдру і спальний мішок…
Крішна дивився на Саймона із захватом.
— Я дуже радий, що ти зостаєшся зі мною, — сказав він.
Саймон зніяковіло глянув на Мері.
— Я сказав мамі, що їду на пікнік і буду ночувати на вільному повітрі. Я часто так роблю під час канікул. І мама ні про що не розпитувала.
— А чому ти мені про це не сказав? — обурилася Мері. — Мені, звичайно, байдуже…
У неї підкотився клубок до горла. Це ж нечесно! Крішну знайшла й урятувала вона, а тепер вони змовляються за її спиною. Хлопці всі однакові. Дружить з дівчинкою, поки нікого немає поряд, а тільки-но з’явиться другий хлопець, вони одразу кидають її напризволяще.
— Краще я піду й нагодую Ноакса, — сказала вона й гордо рушила вниз до головної печери.
Мері дістала з сумки молоко, яйце, бренді і все це розмішала паличкою в казанку. При цьому наспівувала якусь веселу мелодію — хай Саймон не думає, що вона образилася. А Саймон підійшов і зупинився у неї за спиною, спостерігаючи, як Ноакс, нетвердо тримаючись на трьох ногах, хлебче молоко.
— Пробач, — нарешті сказав він.
— За що пробачити? — Мері зробила здивоване обличчя.
— Сама знаєш…
Мері стенула плечима.
— Там, де двоє, — третій зайвий, — сказала вона. В очах у неї стояли сльози.
— Це не той випадок. — Саймон присів навпочіпки поруч неї. — Я змушений так зробити. Я не можу залишити його самого, особливо в першу ніч. А вчора ввечері в мене просто не було часу все тобі пояснити… — Він помовчав. — Ти також можеш залишитися. Я саме збирався тобі це запропонувати. Якщо ти хочеш втекти від своєї злої тітки…
Якось дивно він дивиться на мене, промайнула в Мері думка. Ніби випробовує…
Що йому відповісти? Адже не скажеш: тітка Еліс хвилюватиметься. Це звучатиме просто безглуздо.
І вона знайшла відповідь:
— Тітка заявить на мене в поліцію. А це небезпечно для всіх нас.
— Вони тут тебе ніколи не знайдуть. Я хотів би, щоб ти залишилася. З тобою нам буде веселіше.
У Мері стало легше на душі.
— Ризикувати не варто, — твердо сказала вона. — А я приходитиму сюди щодня й приноситиму молоко та інші харчі. З мене тоді буде більше користі.
Він кивнув головою, погоджуючись з нею, і сказав:
— Якщо все-таки надумаєш залишитися, буду радий.
Після цього все склалося якнайкраще. Вони розклали багаття на галявині над кручею і напекли картоплі, що її приніс із собою Саймон. Щоправда, картопля трохи обвуглилася й надто розімліла, бо вони не дочекалися, поки вигорять всі дрова й залишиться тільки жар, та вони із задоволенням з’їли її з маслом, холодною куркою та сендвічами. Затим випили пляшку молока, з’їли бісквіт, сир і фрукти і нарешті, наївшись донесхочу, полягали спати на сонці.
Коли вони прокинулися, Ноакс, який під час обіду поїв разом з ними курятини і знову заліз до кошика, зник. Вони знайшли його на краю галявини, де він, припавши до землі, безгучно й спритно, ніби все своє життя пересувався на трьох ногах, підкрадався до коника.
Саймон нагнувся, щоб погладити Ноакса, але він зашипів і погрозливо вигнув спину, мов дикий кіт. Саймон миттю відсмикнув руку, і Мері засміялася. Оце вже той, колишній Ноакс!
— Йому вже краще. Він одужав. Як за помахом чарівної палички.
Саймон почервонів.
— А це і є чарівне місце, — зніяковіло й серйозно промовив він. — Я це завжди відчував. Тут будь-хто одужає.
— І в мене вже не болить нога, — заявив Крішна. — Поки ми йшли — боліла, а тепер перестала. — Він зняв бинт і поворушив ступнею. — Я можу бігати, стрибати, грати в різні ігри.
І вони бігали, кричали, сміялися, лазили по деревах, купалися в озері. Вони немов подуріли. Мері, наприклад, повисла на дереві вниз головою і строїла страшні міни, а Крішна сміявся тонким і пронизливим сміхом, схожим на крик птаха. Мері пригадала, що тільки один раз чула, як він сміється. Це було тоді, коли вона провалилася в сміттєвий бак у глухому провулку. Вона зіскочила з дерева й погналася за ним, роблячи дедалі страшніші міни, поки він упав на землю і, схопившись за живіт, простогнав:
— Перестань, а то я помру зо сміху.
Саймон, який завжди був спокійний і врівноважений, галасував більше за всіх. Він кричав, вищав, стояв на голові, дригаючи ногами, одне слово, поводився так, ніби його тримали під замком і раптом випустили на волю.
Украй заморившись, вони знову посідали біля пригаслого вогнища, потягуючись і позіхаючи.
— Мені тут подобається, — сказав Крішна. — Це найкраще місце, де мені доводилося бувати. Я радий, що приїхав до Англії. Ви так багато доброго зробили для мене.
— Не знаю, чи й справді ми добре зробили, — сказав Саймон трохи пізніше, коли настав час Мері повертатися додому і він проводжав її до шосе. Крішна залишився на острові підтримувати вогонь і наглядати за Ноаксом. — Я маю на увазі те, що переховуємо його, — додав вів. — Хотілося б, щоб ми не помилилися.
