Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
По дорозі швидко наближалася автомашина — колгоспівський "бобик". Біля гаю "бобик" звернув з дороги, під'їхав прямо до хлопців і спинився. З переднього сидіння важко, як мішок з картоплею, вивалився бригадир Бобешко. За ним, повільно витягаючи свої довгі ноги з машини, виліз Бобинець.
За ними, крекчучи, полізли з заднього сидіння їхні жінки —тітка Вустя (Бобешкова) і тітка Настя (Бобинцева). Спершу вилізли самі, потім почали витягати якісь корзини, кошики й клумаки.
Бобешко повернувся усім тулубом до хлопців:
—Ану киш звідси, комашня!
І зробив ледь помітний лінивий рух рукою. І оцей короткий рух був образливіший для хлопців за будь-що, стільки в ньому було зневаги.
Вони вчора це все встановлювали у поті чола, а тепер їх— киш!
— А чого це ми комашня?!— закопилив губу Сашко Циган.
Та Бобешко не удостоїв його навіть поглядом.
Тітка Вустя й тітка Настя виймали вже з корзин посуд (тарілки, склянки, ножі, ложки, виделки) і розставляли на довжелезному столі, перемовляючись.
— А казали, що новий такий принциповий, такий чесний...
— Як кришталь...
— Ага. Такий порядний...
— Ні перед ким не запобігає..,
— А бач, прочув, що дідова онука... і одразу...
— Прийомчик! Хе-хе! От тобі й кришталь!
— Ага... Тільки чогось не дозволив із ферми нічого брати. "Обійдіться, будь ласка, своїми ресурсами. Самі ж їстимете, не хтось".
— То для початку, не інакше. Для враження. Щоб показати: бач, який я хазяїн. А мине трохи часу — й почне з ферми кабанчиків на прийоми тягати. Куди він дінеться!
Бобешко, що мовчки курив біля машини, раптом сердито гримнув на них:
— Ану цить! Цитьте, дівчата! Не розпускайте язики! Прикусіть!
І кинув красномовний погляд на хлопців, які з лавок поставали, але від столу принципово не одійшли.
Ви ще не знаєте наших гарбузянських хлопців. То впертий народ. Їх так просто не проженеш.
Жінки примовкли й ображено підтягли губи.
Під'їхала вантажна машина з людьми, і біля столу відразу стало гамірно. Розкладали по тарілках наїдки, розставляли на столі. Оскільки кожен ніс своє, то й товклися біля столу майже всі. І саме тому, що несли з дому, на столі була така ряснота, така велика кількість усього (кожен намагався показати свою щедрість), що ніде було й пляшку встромити.
Бобешко і Бобинець попрямували до дідового двору.
Хлопці, побачивши це, за ними. Дуже кортіло їм подивитися, як же вони тепер балакатимуть з дідом.
Дід стояв біля воріт, спершися обома руками на граблі та поклавши на них підборіддя, і дивився примруженими очима на оту метушню коло столу.
— Здрастуйте, здрастуйте, діду,— незвично лагідно привітався Бобешко.
— Здрастуйте, дорогий,— не те що лагідно, а якось навіть облесливо привітався Бобинець.
Дід глянув на них лукавим поглядом:
— Здрастуйте, здрастуйте, як не жартуєте.
Звичну свою примовку він вимовив особливо підкреслено.
На мить запала мовчанка. Вони, мабуть, вирішували, чи зважати якось на те підкреслення, чи ні. Та то була тільки; мить. Вирішили — не зважати. І вже наступної миті в обох: уста розпливлися медовими усмішками.
— Що ж ви нам не сказали, дорогий діду... Іване Івановичу,— почав Бобешко,— що ваша онука Галочка та виходить заміж? Негарно! Дід наморщив лоба:
— Як? Я, по-моєму, казав... От вам,— дід тицьнув пальцем на Бобешка.
— Ні!— категорично відрубав Бобешко.
— Ні-ні!— замотав головою Бобинець.— Не казали! Хлопці перезирнулись. Вони вперше бачили, щоб дорослі так дружно й так упевнено говорили неправду.
Як же дід не казав? Бобешко ж іще радив залишатися гоцати онуків! Що це ви, дядьки, хіба так можна?
Та Бобешко вів далі:
— Якби ви сказали, хіба б ми... То ж така радість.
— Така радість!—підхопив Бобинець.
— І не "викайте" на мене, діду. Ви ж мені як батько рідний. Я ж вашу Галочку ще отакою пам'ятаю.— Бобешко через силу нагнувся до землі, показуючи рукою.— Таке ж було дівча метке! Розумненьке — страх! Вона мене "дядя Пуз" називала...
— А мене Каланчею. Ах-ха-ха!
Бобинець узявся за живіт і склався вдвоє, сміючись.
— "Не лайтеся так, дядя Пуз, бо вас у міліцію заберуть..." Га-га-га!— Коли Бобешко сміявся, очі в нього ставали як щілини.— Я вже тоді казав, що вона далеко піде.
— А мені... а мені...— аж захлинався сміхом Бобинець,— якось співали, а я слів не знав, кажу: "В мене пам'ять на слова погана". А вона: "Зате у вас, дядьку, зорова пам'ять гарна. Що не побачите, все в кузов". Я на грузовику тоді робив. Ах-ха-
ха!.. Ах-ха-ха!..
— Да,— усміхнувся дід.— Онука в мене — гріх ображатися.
— Куди там ображатися, пишатися треба!
— Нема питань!—підхопив Бобинець.
— Я дуже-дуже радий за Галочку. Саме таким і жити в щасті, в достатку. Справжня радянська дівчина! Дуже за неї радий! Так їй і передайте!
Бобешко змахнув рукою, показуючи, мабуть, у бік Києва, куди слід передати привіт. І в цю мить його вкусила бджола.
— Ой! — Бобешко замахав руками, і його знову вкусила бджола.— Йо-йой!
Бобинець кинувся Бобешкові на допомогу і теж замахав руками, одганяючи від бригадира бджіл. Та кінчилося тим, що і його вкусило, і він заверещав теж.
— Та не махайте руками, стійте спокійно, і вони вас не чіпатимуть,— сказав дід.
Бобинець і Бобешко слухняно завмерли з перекошеними від болю обличчями (наче казковий Мить Митьович із хлоп'ячих снів вимкнув для них час).
Хлопці реготали за тином.
Дід ледве стримував усмішку:
— Ще мій батько казав: "На пасіці не розмахуй руками..." Бджоли того не люблять. Не люблять вони махунів, пустодзвонів. Вони люблять тих, хто мовчки працює.
Бобинець криво усміхнувся:
— Ох у вас язик!..
Враз опухлий Бобешко пролепетав:
— Як бритва!
Дідові, мабуть, стало їх шкода.
— Жала один одному повиколупуйте та сирої землі прикладіть, полегшає. І наступного разу пам'ятайте. То вам бджоли за липовий гай попередження зробили.
— Та хіба то ми?! Вказівка ж була...— за Бобешка відповів Бобинець.
— Роз'яснити треба було. Той, хто наказував, липового нашого гаю, либонь, і в очі не бачив.
— Тепер роз'яснять, я думаю...— багатозначно зиркнув у бік бригадира Бобинець.— Роз'яснять тепер... Нема питань!
Бобешко щось невиразно пробурмотів.
Під'їхали знову дві вантажні машини з людьми. Стало ще гамірніше.
Мирон Кандиба вже витинав на своєму баяні польки, вальси і кадрилі, та так хвацько й закаблучисто, що навіть ті, хто порався коло столу, пританцьовували на місці.
Приїзд нових машин і музика на якусь хвилю примусили хлопців обернутися, і, коли вони знову глянули на дідове подвір'я, Бобешка й Бобинця уже не було. Вони зникли так швидко й тихо, що хлопці й не помітили.
Дід Коцюба водив по землі граблями, згрібаючи скошену попід тином траву, і мружився чи то від сонця, чи то від прихованої у вуса усмішки.
Серед приїжджих побачили хлопці і своїх батьків. І одразу весь отой очікуваний "прийом" набрав характеру сімейного торжества.
А герої наші, як усі, мабуть, хлопці на світі, нічого так не любили, як сімейні свята. Та й що ж може бути радіснішого за свято! Коли розпашіла заклопотана мама, у фартушку поверх святкового плаття, порається біля столу, нарізаючи й розкладаючи по тарілках щось неймовірно смачне й духмяне!
А тато, у сніжно-білій сорочці з яскравим галстуком, крутить головою (бо святкова сорочка завжди трохи душить) і, переставляючи на столі пляшки, весь час усміхається.
А ти крутишся у них під ногами. І все в тобі нетерпляче смикається і підстрибує. І ти пританцьовуєш від нестримної радості.
Свято на те й свято, щоб радіти. І хлопці б таки, мабуть, раділи, якби... Не ота думка, яку кожен з них приховував від друзів, але яка кожному свербіла, муляла в голові і не давала радіти. Думка про Тайфун Марусю.
