Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Присутні зметнули руки вгору.
— Хто проти? Утримався? Одноголосно! Дорогий Іване Івановичу! Дозвольте вручити вам диплом і нагрудний знак почесного колгоспника, а також...— Він знову обернувся до Тайфун Марусі, яка, поспішаючи, розгортала разом з Васею великий пакунок.
— Подарунків не один, а два!— дзвінко виголосила Тайфун Маруся.— Транзисторний приймач "Океан" і настільний електричний годинник.
Разом з Васею вони поставили на столі перед дідом розпаковані приймач і годинник, великий, фігурний, з золотими стрілками на синьому циферблаті.
— Ну нащо? Нащо? От же...— розгублено озирався на всі боки дід.
— Може, справді годинник вам не дуже й потрібний,— трохи ніяково сказав голова.— Усе життя своє прожив Іван Іванович, може, й без годинника. Прокидався разом із сонцем, а точніше, вдосвіта, раніше за світило наше, і ставав до праці. І кожну мить, кожну хвилину свого життя віддавав землі, віддавав людям. Не проживав часу даремно. То хай наш подарунок, годинник цей, буде, так би мовити, символічний. Щоб ви знали, Іване Івановичу, що ми цінуємо і шануємо хвилини, години, дні й роки вашого трудового життя, відданого народові, і ніколи їх не забудемо.
Усі за столом зааплодували.
А хлопці наші значуще перезирнулися. Такими знайомими були для них ті слова. Наче то говорив не новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко, а Мить Митьович, Володар Часу з їхніх чарівних снів.
А голова тим часом вів далі:
— І ще, дорогі товариші... Влаштували ми наше сьогоднішнє свято саме тут ще з однією метою — привернути вашу увагу до цього занедбаного кутка нашого села. Давно вже час впорядкувати його. Були пропозиції знести ці полишені людьми хати, цей гай і розширити за їхній рахунок посівні площі... Та ми тут порадились і подумали: а може, краще влаштувати на цьому місці бджолоферму... Вуликів так на двісті-триста. Такі ж умови для бджіл, такий гай липовий! А ще як цей клин гречкою засіяти... Буде в нас мед і липовий, і гречаний... Як ви вважаєте, товариші? Присутні схвально загули.
— Значить, не заперечуєте?— усміхнувся голова.— Отже...— обвів поглядом стіл, шукаючи когось очима.— До речі, ідея створити тут бджолоферму належить нашому новому агрономові, який ще, правда, не приступив до роботи, але вже, як бачите, працює... Сергію Петровичу, покажіться людям.
"Турист" Сергій, який сидів поряд з Клавою навскоси від хлопців, підвівся, ніяковіючи від стількох очей, спрямованих на нього.
— Сергій Петрович Гончаренко,— сказав голова.— У цьому році закінчив Київську сільськогосподарську академію і одержав призначення в наш колгосп. Між іншим, через кілька днів у нього весілля. Він одружується з онукою нашого Івана Івановича Коцюби Галею, яка повертається в рідне село і працюватиме в медпункті. От!
За столом так і ахнули.
— А щоб тебе муха вбрикнула! Артист!— пробурмотів, усміхаючись, дід Коцюба.
— Пробачте, Іване Івановичу, що він вам одразу не відкрився,— голова теж усміхався.— Він і мені тільки оце сьогодні сказав. Хотів, каже, об'єктивну обстановку розвідати... Пробачимо йому, га, товариші?
За столом загаласували, закричали, засміялися.
Не знаю, друзі мої, чи можна почервоніти більше, ніж почервоніла красуня Клава.
Аж сльози на очах у неї виступили. А обличчя було такого кольору, що червоні помідори на столі відчували себе майже зеленими.
Хлопці ж наші реготали так, що під ними лавка вгиналася. Вони були дуже задоволені.
Як усе добре вийшло!
Як усе добре склалося!
І тут хлопці почули, як Бобешко, який сидів з Бобинцем поруч їх, люто засичав на свого невдаху-шофера:
— Що ж ти наплів, каланча!
— Та хіба ж я знав? Я ж думав... Я гадав... Умовиводи ж ро-
робив...
— "Умовиводи"!
Та героїв наших зовсім не цікавили вже ні Бобешко, ні Бобинець. Вони дивилися на Тайфун Марусю, яка сиділа з Васею проти них.
А він їй щось шепотів, шепотів, шепотів. Гаряче, пристрасно, переконливо...
Вона слухала і мовчала.
І як би здивувалися хлопці, коли б дізналися, що то ж я допоміг Тайфун Марусі звечора прорвати оту її загінку, щоб вони могли спокійно поїхати до міста за подарунками для діда Коцюби.
Але вони так ніколи й не дізнаються про те. Тайфун Маруся враз підвела очі на хлопців, усміхнулася й підморгнула їм.
І кожен з трьох вирішив, що вона усміхнулася й підморгнула саме йому.
І всі троє були щасливі... Хтось легенько торкнув Сашка Цигана за лікоть. Сашко обернувся.
Ззаду стояв Бровко. Стояв і докірливо дивився такими розумними, такими щирими, такими відданими очима... "Хлопці, а я?.. Про мене ви забули..." Сашко Циган штовхнув ліктем Журавля. Журавель теж обернувся, усе зрозумів, посунувся. І Бровко обережно поклав передні лапи на лавку між ними — ніхто й не помітив. Звичайно, собакам не можна до людських столів. Але ж то був не собака, то ж був Бровко...
Циган нищечком поцупив з тарілки добрячий шмат ковбаси і простягнув Бровкові. Бровко вдячно, самими губами (знає, як поводитися за святковим столом) узяв ковбасу, проковтнув, потім підвів голову і лизнув Сашка Цигана біля вуха,— наче щось шепнув... І раптом...
Чи то справді Бровко йому нашептав, чи з іншої якоїсь, але Сашко Циган раптом як затягне тонким голосом на повні груди пісню з весільного репертуару:
Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви мені...
Увесь довжелезний стіл аж вибухнув реготом. Так це було несподівано і кумедно.
І голова колгоспу Максим Богданович, сміючись, ураз підхопив пісню своїм могутнім, як виявилося, баритоном. А за їм і Сергій тенором, і дід Коцюба хриплуватим баском, а там і увесь стіл... Та так гучно ушкварили, що в гаю посипалося з дерев листя.
Співуче у нас село. Тільки зачепи — і вже співають і виводити можуть аж до ранку.
Найбільше заливалася, розсипаючи дзвінкі трелі, Тайфун
Маруся. Вона радісно позирала то на Васю, то на наших хлопців, то на діда Коцюбу. І обличчя її так сяяло, наче то було не обличчя, а сонце...
А сонце дивилося на все те з синього безхмарного неба і теж усміхалося. І переморгувалося з новим дідовим годинником, який, ви знаєте, отими золотими стрілками й цифрами чимось був схожий на сонце...
Отакі-то дива відбулися цього літа у нашому селі Гарбузяни.
Недарма наш земляк поет Андрій Лопата написав талановиті рядки:
Гарбузяни мої, Гарбузяни, Чарівні мої сни...
Пригода третя
ПАСАЖИРИ ТАЄМНИЧОГО „МЕРСЕДЕСА"
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому Бровко починає щось передчувати. "Кажуть люди, кажуть..."
І от знову сонечко визирнуло з-за Лисої гори і радісно усміхнулося нашим Гарбузянам. І змовницьки підморгнуло Бровкові, що сидів коло своєї будки, схиливши голову набік і настовбурчивши одне вухо. Бровко й сам не знав, до чого він прислухається. Ранок був звичайний собі, літній, і жодних підозрілих звуків не було чути. Але вночі Бровкові приснився химерний сон з дивовижними карколомними пригодами, що примусив його прокинутися вдосвіта у неспокійному тривожному настрої. "Ой, щось-таки сьогодні, мабуть, станеться,— подумав Бровко.— І знову з моїми хлопцями... Можна було б гавкнути їм, розбудити, попередити, але поки що не буду, хай посплять іще, сердешні... Чує моє собаче серце — клопітний буде в них сьогодні день".
Бровко почухав задньою лапою за вухом, потягнувся, клацнув зубами і, подзенькуючи ланцюгом, поліз у будку досипати.
Цей недільний ранок був напрочуд тихий і безгомінний.
Колгосп давно віджнивував, копати буряки й картоплю ще не час, і в селі було майже безлюдно. Хто подався на базар, хто до міста у всіляких справах, а чималий гурт на чолі з дідом Коцюбою та головою колгоспу Максимом Богдановичем Танасієнком поїхав на весілля дідової онуки Галочки та нового агронома Сергія Петровича аж у самісінький Київ. Серед того гурту були й батьки Марусика та Сашка Цигана. І тому хлопці, залишені під опіку Журавлевої матері й бабусі, втрьох спали сьогодні на Цигановому горищі, зарившися в духмяне сіно. І всім трьом снилися прекрасні рожеві безхмарні сни. На відміну від Бровка, хлопці нічогісінько не передчували.
