Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (книги бесплатно полные версии .txt) 📗
— Авжеж, — озвався Гейлі. —От тільки всі ці ваші добрі люди так і дивляться, щоб накивати п’ятами. Дурні, ті не тікають, бо навіть не тямлять, куди їх везеш. І нікчемним п’яницям теж на все начхати, їм навіть до вподоби всілякі переїзди. Зате оці ваші розумники їх аж ніяк не полюбляють. Спробуй лиш не накласти на них кайдани, то вони миттю ноги на плечі — і ходу. Це вже будьте певні.
— Воно так, пане, — мовив коваль, перебираючи своє знаряддя, — бояться тутешні негри тих плантацій на пониззі. А це правда, що вони там мруть, як мухи?
— Та мруть добряче. І повітря там їм не таке, і се, і те. Отож вони собі мруть, а торгівля наша процвітає, бо завжди попит є, — сказав Гейлі.
— І все-таки жаль бере, коли подумаєш, що такого-от доброго, сумирного чоловіка, як цей Том, везуть на пониззя і що він має сконати десь на цукровій плантації.
— Е ні, йому світить краща доля. Я дав слово добре з ним повестися. Влаштую його слугою в якусь поважну старосвітську родину, і нехай лиш він звикне до того повітря й мине пропасниці, то житиме так, як тамтешнім неграм і не снилося.
— Здається, він має тут жінку й дітей?
— Еге ж. Та дарма, знайде там собі іншу. Чого вже чого, а жіноцтва того на світі скрізь вистачає, — відказав Гейлі.
Поки точилася ця розмова, Том сидів у гіркій зажурі на візку перед дверима кузні. Раптом він зачув позад себе швидкий уривчастий стукіт кінських копит і не встиг отямитися з подиву, як юний панич Джордж скочив на візок, кинувся йому на шию і зі слізьми на очах гнівно заговорив:
— Це ж справжня підлота! Нехай вони там кажуть, що хочуть, а це підлота, мерзота, ганьба! Якби я був дорослий, вони б ніколи цього не зробили, о ні! — промовляв Джордж, насилу тамуючи ридання.
— Паничу Джордж! Який же я радий! — мовив Том. — Мені було так тяжко їхати, не попрощавшися з вами. Ви собі й не уявляєте, який я радий!
Він ворухнув ногами, і Джордж побачив на ньому кайдани.
— Яка ганьба! — вигукнув він, стискаючи кулаки. — . Де він, цей негідник? Ось я йому зараз покажу!..
— Ні, ні, паничу Джордж! Не треба так кричати. Ви тільки дужче розлютите його, і тоді мені добра не ждати.
— Ну гаразд, не буду, коли вже ти просиш. Але ж подумати тільки — чи це не ганьба? Не послати по мене, не сказати ані слова! Коли б не Том Лінкольн, я б і досі нічого не знав. Ну та й завдав же я їм чосу, як приїхав додому, будь певен!
— Даремно ви так, паничу Джордж.
— Не можу я цього знести! Кажу ж тобі, це ганьба!.. А знаєш, дядечку Томе, — раптом мовив він, обернувшись спиною до кузні й прибравши таємничого вигляду, — я привіз тобі свій долар!
— Та що ви, паничу Джордж! Я й подумати не можу, щоб узяти його од вас, нізащо в світі! — зворушено відказав Том.
— Ні, ти візьмеш його! — наполягав Джордж. — Ось поглянь. Я сказав про це тітоньці Хлої, то вона мені порадила пробити в ньому дірочку й засилити туди шнурка, щоб ти міг носити його на шиї і ніхто цього не бачив. А то цей підлий мерзотник ще забере його в тебе… Чуєш, Томе, мені аж руки сверблять натовкти йому пику! То була б для мене така приємність!
— Ні, ні, паничу Джордж, не треба. Мені від того добра не буде.
— Ну гаразд, хай по-твоєму, — мовив Джордж, заклопотано пов’язуючи йому на шию шнурок з доларом. А тепер застебни куртку, отак, та бережи його як слід.
І щоразу, як подивишся на нього, згадуй, що я неодмінно приїду по тебе й заберу додому. Ми з тітонькою Хлоєю сьогодні розмовляли про це. То я сказав їй, щоб вона не побивалась так, бо я сам про все подбаю і не дам батькові жити, доки він не викупить тебе.
— Ой паничу Джордж, негоже так говорити про батька!
— Та ну, дядечку Томе, хіба ж я сказав щось погане?
— А тепер, паничу Джордж, послухайте мене, — мовив Том. — Будьте завжди добрим хлопчиком і не забувайте, скільки на вас покладають надій. Ніколи не цурайтеся матері. Не треба наслідувати тих дурноверхих хлопців, що уявляють себе надто дорослими й не хочуть слухатися своїх матерів. Пам’ятайте, паничу Джордж, доля дає нам багато чого прекрасного, але мати в кожного з нас лиш одна. Другої у вас ніколи не буде, хоч би ви прожили й сто років. Отож бережіть її і ростіть їй на втіху, любий ви мій хлопчику. Обіцяєте мені, правда ж?
— Так, дядечку Томе, — поважно відказав Джордж. — Я буду доброю людиною, даю тобі слово. Ти не журись, я неодмінно визволю тебе і привезу назад. Я вже казав тітоньці Хлої сьогодні вранці, що коли виросту, то поставлю тобі новий будинок, і ти матимеш справжню вітальню з килимом на підлозі. Атож, ти ще поживеш по-людському!
Тим часом у дверях кузні з’явився Гейлі, тримаючи в руках кайдани.
— Слухайте, пане, — згорда мовив до нього Джордж, — ось я розкажу сьогодні батькові й матері, як ви поводитесь із дядечком Томом.
— Зробіть ласку, — відказав торговець.
— Певно, вам має бути соромно все своє життя торгувати людьми й держати їх у путах, наче худобу. Як на мене, це просто мерзота! — сказав Джордж.
— Поки ви, великі пани, купуєте їх, то і я не гірший од вас, — відрубав Гейлі. — Що купувати, що продавати — однакова мерзота.
— Я ніколи не робитиму ні того, ні другого, як виросту, — мовив Джордж. — Сьогодні мені вперше стало соромно, що я кентуккієць. А досі я пишався цим.
Джордж випростався в сідлі й оглядівся довкола, ніби хотів побачити, яке враження справила його промова на штат Кентуккі.
— Ну що ж, прощавай, дядечку Томе, — сказав він нарешті. — Вище голову, не журись!
— Прощавайте, паничу Джордж, — озвався дядечко Том, з любов’ю дивлячись на нього. — Щасти вам доле!.. Небагато таких у Кентуккі, як ви, їй-право — мовив він од щирого серця, коли простодушне хлоп’яче обличчя зникло з очей.
Джордж був уже далеко, а Том усе дивився йому вслід, аж поки завмер удалині стукіт копит його коня — останній звук рідного краю. Та на серці в Тома потепліло, неначе зігрів його той неоціненний долар, почеплений йому на шию дитячими рученятами. Том підніс руку і притиснув ту пам’ятку до грудей.
— Ну ось що, Томе, — сказав Гейлі, підходячи до візка й кидаючи в нього наручники — Я не збираюся тебе кривдити і взагалі не маю звичаю кривдити своїх негрів. Але щоб ти знав: будеш сам по-доброму, то й тобі буде добре. Я ніколи не утискаю своїх негрів і роблю для них усе, що можу. Отож сідай собі зручніше і не думай навіть зі мною хитрувати. Всі ваші штуки я знаю чудово, і мене ними не обдуриш. Якщо мої негри сумирні і не тікають, їм живеться непогано. Ну, а як ні, тоді вже хай нарікають на себе, я тут ні до чого.
Том запевнив Гейлі, що він і думки не має тікати. Та й, по правді, зайва то була пересторога щодо людини, закутої у важкі залізці кайдани. Просто містер Гейлі звик уже починати стосунки із своїм товаром з отаких невеликих проповідей, що мали, як він сподівався, підбадьорити й звеселити невільників.
А тепер ми на час залишимо дядечка Тома, щоб простежити долі інших героїв нашої розповіді.
Розділ XI
Де власність проймається невластивим духом
Надворі вже споночіло, сіявся дрібний дощ, коли якийсь подорожній вийшов з карети перед дверима невеликого заїзду в селищі Н., у штаті Кентуккі.
На той час у загальній вітальні вже зібралося чимале товариство, зігнане в це затишне пристановище негодою, і кімната, як завжди в таких випадках, була схожа на похідний табір. Передусім впадали в око довготелесі, міцно збиті кентуккійці, одягнені в мисливські куртки, що з притаманною цьому людові невимушеністю порозлягалися на стільцях по всій кімнаті, тим часом як їхні рушниці, патронташі, мисливські торби, хорти й негренята тулилися по кутках. Перед каміном, заслонивши його від краю до краю, сидів цибатий чолов’яга у зсунутому на потилицю капелюсі й заляпаних болотом чоботах; відхилившись на стільці, він простягся на весь зріст, і ноги його спочивали аж на камінній полиці. Не зайве сказати читачеві, що це улюблена поза всіх гостей у тамтешніх заїздах — вона якнайкраще сприяє процесові мислення, отож вони охоче вдаються до неї, щоб піднести в такий спосіб свої розумові здібності.
