Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (читать книги без регистрации TXT) 📗
На площадці було тепло й майже затишно. Богдан сів на вузенькій лавочці, розчулено вслухаючись у щораз швидший стукіт коліс. Він дуже пишався собою. Навіть промовив уголос: «Ти знаєш, Ліпко, ніколи не сподівався від тебе такого геройства. Знав, що ти не з полохливого десятка, але щоб аж такий відчаюга…»
Знову йому щастило. Поїзд уже проминув кілька станцій, а. на площадку ніхто не заглядав. Але Богдан весь час був насторожі. Перед кожною станцією збирався дати драла. Коли поїзд зупинявся, Ліпка, притулившись до стіни гальмової площадки, стежив за перонами. Першої-ліпшої миті ладен був чкурнути із затишної схованки. Та сталося так, що ця хвалена обачність заснула… разом із Богданом. І це мало не скінчилося катастрофою. Голосна розмова залізничників пролунала біля сонного Ліпки, ніби постріл. Зірвавшись з лавочки, він сильно потряс головою, щоб якнайшвидше прогнати сон. Поїзд зупинився на якійсь маленькій станції. Богдан почув розмову:
— Дай цигарку, я забув купити в Дембліні.
— Візьми дві… вночі без цигарок все одно, як у пустелі без води.
Той, що просив закурити, вже стояв на приступках гальмової площадки. Він зупинився на мить, щоб узяти цигарку, і саме це врятувало Богдана. Він обережно відчинив другі двері. Поїзд рушив… У затишній будці, до якої Богдан уже встиг призвичаїтись, стояв залізничник. Крізь віконце видно було його високу постать і обличчя, що час від часу освітлювалось вогником цигарки. Ліпка зсунувся по приступках і опинився на досить широкому помості. Гальмова площадка з новим хазяїном була тепер у нього над головою. Богдан відчув пронизливий холод — може, від вітру й сонного оціпеніння, а може, і страх давався взнаки. Бо ж одне діло їхати в затишній будці, і зовсім інше — сидіти під нею, торкаючись ногами буферів, що аж стогнуть на такій швидкості.
Та вже за кілька хвилин виявилося, що цей раптовий і дошкульний холод по суті — серйозний союзник Богдана. Його трусило, відганяючи рештки сну. Хіба ж заснеш, коли крижаний вітер проймає до кісток?.. Спробуй-но поспи, коли досить лише на мить загавитись — і беркицьнеш під колеса поїзда. Отже, щастя й далі сприяло пасажирові, який їхав зайцем. Навіть нічний вітер був на його боці.
Проминули дві станції, залізничник покинув гальмову площадку. Може, він пересів на іншу? Вона була в останньому вагоні. Богдан обережно повернувся на свою лавочку. Під час руху сюди ніхто не міг залізти, і до самої Варшави ніхто не порушив його спокою.
Згодом треба було подумати, як вибратись з вокзалу. Богдан став біля виходу, стежачи за пасажирами, що пред’являли свої квитки. Невдовзі помітив великий гурт пасажирів. Чоловік, що йшов попереду, гукнув контролерові:
— Квиток загальний! Тридцять п’ять осіб!
Богдан не прогавив нагоди. Втиснувся між учасниками екскурсії і спокійно промарширував повз будку контролера.
Він — у Варшаві! Зітхнувши на повні груди, відчув, що хоче їсти. Зайшов до похмурого залу чекання, сподіваючись, що знайде там буфет. Та замість буфету знайшов Казика Врубеля, який дрімав на купі рюкзаків.
«Бачу, спихають на тебе найчорнішу роботу, Казику, — співчутливо зітхнув Ліпка. — Самі, певне, розкошують десь у ресторані, або місто пішли оглядати, а ти сидиш тут голодний, брудний, усіма покинутий».
Він так розчулився над сумною долею Казика, що охоче поплескав би його по плечу, втішив: «Не журися, Врубелю, не тільки ти лишився самотній. Наші шановні друзі про мене теж забули. Тримайся, побратиме, вище голову, не давай на собі воду возити цій ватазі самолюбців».
Підійшовши ближче до Казика, що й далі дрімав, Богдан побачив малу брезентову сумку, яка лежала біля рюкзаків. І зразу впізнав сумку Ягелла. «Письменник» часто брав її в походи, і тоді всі Справедливі були спокійні: голодна смерть їм не загрожувала. Певно, і тепер вона виконувала роль похідної комірчини. Цікаво, що цей Ягелло приготував на таку врочисту подорож? Може, якісь вишукані наїдки? Може, крім хліба, там ще й тістечко знайдеться?
Від цих думок їсти захотілося ще дужче. Треба було діяти якнайшвидше. Адже будь-якої хвилини міг з’явитися власник сумки в товаристві усміхнених, задоволених життям Справедливих. А тоді вже прощай безплатний і щедрий сніданок!
Низько опустивши голову, Казик мало не торкався лобом колін, його анітрохи не турбували ні пасажири, що проходили повз рюкзаки, ні вокзальний гомін… «Спи спокійно, Казику, ніколи не було а тебе доброго вартового, бувало, я навіть критикував тебе за це. Але сьогодні твій сон — велика радість для мене. Мене анітрохи не цікавлять рюкзаки — мені цілком вистачить скромної сумки Ягелла. Здається, Ягелло таки забагато їсть, просто став ненажерою. А хто надто багато їсть, тоїї, як правило, мало думає. Ми повинні дбати про нашого «письменника», щоб через якісь там булки з ковбасою він не змарнував свого великого таланту».
Богдан підійшов до рюкзаків і зупинився біля них, вдаючи цілковиту байдужість. Дивлячись збоку, можна було подумати, що Ліпка допомагає Казикові пильнувати багаж, і що йому, як і Казикові, це остобісіло. Він непомітно розгледівся навсебіч… ніхто не звертає уваги. Недбалим рухом піднявши сумку, розстебнув її й зазирнув усередину. Чудовий дух ковбаси з часником так ударив у ніс, що все аж замиготіло в Богдана перед очима. Намагаючись бути спокійним, він поволі пройшов через зал чекання, і, тільки опинившись на тротуарі, пустився бігти, на ходу штовхаючи перехожих.
На зручній лавці біля трамвайної зупинки Богдан поснідав. Коли через півгодини знову опинився в районі вокзалу, його раптом охопив неспокій. Вперше таке сталося з ним у Любліні… тоді він мало не відмовився від своїх планів. Тільки вигляд веселих товаришів, що сипали дотепами, викликав у ньому гнів і бажання подорожувати далі. Тепер повторилася та сама історія. Богдан подумав про те, що чекає його ще дуже довга й важка дорога. Чи стане сил? Може, краще лишитись на кілька днів у Варшаві, а потім повернутися додому? Правда, зустріч з батьком не обіцяє бути надто сердечною, та ліпше вже, мабуть, пережити цю грозу, аніж похмуру байдужість, з якою прийме його Щецін. Порт, пароплав, далека мандрівка в незнане… Замість того, щоб наблизитись, ця інтригуюча й тривожна картина почала раптом віддалятись від Богдана. І в цю мить він побачив Ластатого. Спершу він навіть не зв’язав його присутність тут із своєю подорожжю. Але Ластатий поводився дуже дивно. Він явно когось шукав. Незабаром Богдан помітив Качура і Чорного, а в залі чекання Ягелла і Казика. Справедливі уважно оглядали пасажирів, особливо таких, які ще не досягай зрілого віку.
«Он воно що! — подумав Богдан сердито, проте і з зловтіхою. — Виходить, Спілка Справедливих влаштувала облаву. Голову даю на відруб, що йдеться про мою скромну особу. Очевидно, командир Гаєвський розбовкав усе, як дівчисько. Чи шановні товариші вже встигли оцінити геройський вчинок у неповторному виконанні добродія Богдана Ліпки? Чи повірили, що немає для нього ніяких перешкод і ніяких поганих шляхів? Якщо повірили — мають рацію… Я не розчарую товаришів».
Після першого спалаху ентузіазму народились і роздуми: «Якщо мене тут спіймають, а з усього видно — вони саме цього й прагнуть, — на мене впаде жахлива підозра».
Манівцями Богдан гайнув на перон, гадаючи, що тут зможе спокійно дочекатися поїзда на Щецін. Та раптом з жахом побачив вчителя Микулу й Адама.
Адам ішов якраз у той бік, де коло дошки з розкладом руху стояв Ліпка.
«Мабуть, помітив мене… знову його буде зверху, — вже не на жарт розізлився Богдан. — Спочатку виказав таємницю, а тепер хвалитиметься, як спритно спіймав утікача».
Біля перону стояв готовий до відходу поїзд. Ліпка побачив білу табличку на одному з вагонів: «Варшава-Центральна—Кутно—Конін—Познань». Він ускочив до поїзда, що вже рушав, і крикнув:
— Спіймали облизня, розтелепи? Шукайте вітра в полі!
У втечах від кондукторів він мав уже чималий досвід, тож доїхати до Познані вдалося без особливих перешкод. Доїхавши до вокзалу, Богдан усміхнувся, наче став олімпійським чемпіоном з бігу, що не може навтішатися своєю перемогою. «Нарешті я від них відірвався. Нарешті перестануть мене переслідувати!» Але усміх дуже швидко зник у нього з обличчя. Бо не було вже тепер вороття. Надто далеко він заїхав, щоб відступати. Кілька днів тому відвідав товариша, який так цікаво розповідав про деякі порти, про острови й моря, про дивовижне життя, яке чекає всіх, хто відважиться вирватись із сірого красноставського світу. Особливо багато уваги присвятив цей хлопець описові чудових злетів у кар’єрі численних чистильників взуття, що живуть у Нью-Йорку, Чікаго, Бостоні… То були прекрасні оповіді, особливо тоді, коли Богдан слухав їх, зручно вмостившись у мальовничій альтанці, з якої було видно вікна рідної домівки. З вікон долинав апетитний запах смаженого м’яса… За кілька хвилин пролунає материн голос: «Богдане, обідати!»
