Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Хлопці перезирнулися і… враз зрозуміли, що саме побажав Журавель. Через те побажання вони і йдуть зараз разом, і сміються, і радіють, і… Хоча і без усякого талісмана вони б, звичайно, помирилися Але… І тут де не взявся Бровко. Кинувся до хлопців, метляючи хвостом і припадаючи до землі, наче хотів сказати: «Ех, який же я радий, що все гаразд, що ви помирилися! Який же я радий! І як же я вас, хлопці, люблю!»
І сонце, хоч усміхалося воно, дивлячись на наші Гарбузяни, завжди тільки вранці, а зараз вже було надвечір'я, не витримало і весело засміялося, виграючи іскристим промінням своїм на шибках вікон, на новеньких бляшаних покрівлях, на мереживних лініях електропередач, на садках, на левадах, на хвилях річки Голубеньки.
І на щасливих обличчях наших героїв
А вже тоді спокійно сховалося за крайнебо.
Отака незвичайна пригода сталася в наших Гарбузянах. Хоча, якщо добре подумати, що ж у ній надзвичайного?
Нічого надзвичайного в ній немає Нічогісінько Усі події цілком реальні, нічого неймовірного, а тим паче чарівного не відбулося. Звичайнісінький збіг обставин.
А втім… Якщо подумати ще раз, то… хто його зна…
Чесно кажучи, я дуже люблю надзвичайні події. Без них якось нудно жити на світі
Повість про те, як школярі побували в доісторичному часі і чим це закінчилося
Розділ І,
у якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію
Лесик був фантазер
Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями
Або коли Лесик дивився якийсь фільм і фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.
Те саме було й з книжками Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки Причому сюжети різних книжок перехрещувалися Том Сойєр і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом із Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа тощо.
Однокласники тільки очима кліпали.
Навіть староста Стьопа Чичибабін, який не дозволяв собі дивуватися, щоб не втрачати авторитету, і той хмикав:
— Хм!.. От вигадує!.. Ну й Мюнхгаузен!
Жора — цілковита Песикові протилежність.
Жора — абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він — відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на різних конкурсах і виставках Жору торік навіть показували по телевізору
Лесик і Жора — друзі Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою
Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших Хоча, до речі, старший саме Лесик (щоправда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість і легковажність
Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже зі зверхньою усмішкою:
— Ну! Це несерйозно
Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю Час від часу Жора «впливає» на Лесика:
— Ну, що ти, чесне слово, як маленький У шостий клас уже ж перейшов… Зараз такий час. Комп'ютеризація суспільства… Вперше з'явився інструмент, що поліпшує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор… А ти — як дитина Граєшся у різні фантазії.
Лесик якось не витримав:
— До речі, Монтень сказав, що ігри дітей — зовсім не ігри На них треба дивитися як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку
Жора дуже здивувався:
— А… а звідки ти знаєш… про Монтеня?
— Тато сказав, — чесно зізнався Лесик
— А… хто такий Монтень?
— Точно не скажу. Якийсь француз… Чи то філософ, чи то письменник… здається… До речі, і наше знайомство з комп'ютером теж починалося, як ти пам'ятаєш, із гри. Ото як ми грали у «ліс», діставалися своєї хати, тікали від лісових мешканців… Не так?
— Ну, то ж зовсім інше! Що ти порівнюєш!. То гра, так би мовити, функціональна, з науковою навчальною метою… От вибрав би ти собі щось функціональне… якесь захоплення Як не подобається майстрування, фотографував би, марки збирав. Було б і цікаво, і корисно…
Але в Лесика з «функціональними захопленнями» нічого не виходило Пробував він і фотографувати, і збирати марки, і грати в шахи. Та йому скоро набридало, і він кидав Соромно признатися, але навіть малювати Лесик не дуже любив (хоча здібності в нього були безперечно — це відзначали і тато-художник, і художник-дід) Протягом місяця Лесик міг не взяти до рук ні олівця, ні пензля.
— Ну, що ж, — казав тато. — Силувати не будемо Силою ще нікого не зробили Рафаелем. І взагалі досить на нашу сім'ю й двох художників.
Лесикові цікаво було тільки фантазувати
Отакі це хлопці
А тепер — про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.
Сьогодні до школи мав приїхати дорогий гість, колишній учень їхньої школи, а нині академік, учений-кібернетик зі світовим ім'ям Віктор Сергійович Іваницький
Його чекали вже давно
Академік обіцяв завітати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з'їзд у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідної школи. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: «П'ятницю буду».
Й от…
Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи
То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин, занесених до Червоної книги України Починаючи з ранньої весни юні натуралісти школи, члени «Зеленого патруля», під керівництвом учительки біології Зінаїди Семенівни висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чим цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти, — так звана альпійська гірка
Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші квіти — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як «калофака волзька», «астрагал», «шиверекія подільська» (біля назви цієї квітки була приписка: «релікт третинного періоду») і таке інше.
Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковий пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.
Спеціально для кожної квітки готували окремий ґрунт, який інколи привозили з того місця, де квітка зростала, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу
З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для альпійської гірки щось цікаве — чи то насіння, чи розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні Деякі одразу ж висаджували у ґрунт, деякі таку вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).
Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому, а не в п'ятому класі.
