Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Потім вони цілий рік грали у Бабу Ягу та Хлопчика-Мізинчика. Хлопчиком-Мізинчиком був, звичайно, Вітя, а Бабою Ягою — бабуся Світлана. Причому це була дуже хороша, симпатична, весела й зовсім не страшна Баба Яга. І її двоюрідні брати Змій Горинич і Кощій Безсмертний теж були веселі, дотепні й симпатичні хлопці. І лякали вони тільки боягузів, брехунів, хуліганів та інших лихих людей.
Взагалі бабуся Світлана вміла весело фантазувати й вгадувати казкові пригоди, яких не було ні в книжках, ні кіно, ні в телепередачах. Так вона вигадала дві країни — Зландію і Добряндію. На чолі Зландії стояв король Злан Великий. У нього були придворні — прем'єр-міністр князь Підлиза-Підлотський (він також міністр праці й виробництва граф Нероба-Брехальський, міністр дозвілля та розваг барон Маруда-Набридон), другий прем'єр-міністр князь Себелюб-Зазнайський (він також військовий міністр граф Руками-Махальський і міністр фінансів барон Жадюга-Скупердей) і третій прем'єр-міністр княгиня Ябеда-Доноська (вона міністр фізичного й морального виховання графиня Страхопуд-Тремтельська і міністр інформації баронеса Базіка-Балабон).
Як бачите, у Зландії були перебої з кадрами. На кожну негативну рису потрібна була окрема штатна одиниця, а її не вистачало, тому зландці весь час шукали людей і тому вели підступну ворожу діяльність проти добрянців.
На чолі Добряндії стояла бабуся Добряна (дуже старенька, вже й недочувала і недобачала, чим, природно, користувалися зландці). Вона була схожа на бабу Машу, колишню двірничку, яка живе у першій квартирі.
Ще в Добряндії жив дядя Вася, на всі руки майстер, теж дуже схожий на дядю Васю з п'ятої квартири, який завжди лагодить їм крани, замки у дверях та все інше, що жіноцтво полагодити не може.
Вітя любить, коли дядя Вася приходить і, вже з порога, усміхаючись у прокурені вуса, хриплувато каже:
— Що, братці, знову якась аварія? Отож кажу, виходьте за мене заміж, житимете як у Бога за пазухою. А ви не хочете…
То він жартує. Бабуся Світлана старша за нього, а в мами є тато. Те ж саме він говорить своїй сусідці з четвертої квартири Анастасії Пилипівні, яка дуже схожа на тітоньку Гортензію, що живе у Добряндії. Тітонька Гортензія так само, як і Анастасія Пилипівна, — чудова господиня, куховарка і вміє домашніми засобами лікувати усі хвороби. Тільки Анастасія Пилипівна працює друкаркою у Міськбуді, а тітонька Гортензія — ні. Бо у Добряндії нема Міськбуду.
Ще в Добряндії жив Альховка. Іншого імені йому придумати неможливо. Альховка один на світі. Йому п'ятнадцять років, він учиться у восьмому класі. Але якщо в когось у будинку щось трапляється і нема дяді Васі, то кличуть Альховку. Звичайно, Альховка не такий майстер на всі руки, як дядя Вася, але тільки тому, що іще дуже юний. Він і слюсарює, і теслярує, та найбільше захоплюється технікою. Яку він у себе вдома музику зробив — фантастика!
А часом Альховка робить навіть те, що й дядя Вася не зміг би. Наприклад, коли Анастасія Пилипівна вийшла вниз за поштою і двері несподівано защепнулися на запобіжник (такий невдалий у неї замок), а на кухні горіли всі конфорки і чекати не можна було, а ламати двері шкода, бо тільки тиждень тому ламали, Альховка переліз через сусідський балкон на балкон Анастасії Пилипівни і відімкнув двері. І ще чимало було у хлопця подібних подвигів.
Альховка — круглий сирота.
Тато й мама його загинули в автомобільній катастрофі, коли він був зовсім маленький. Жив Альховка з тіткою, та й то не рідною, а троюрідною — худенькою, маленькою, сором'язливою жіночкою, яка працювала приймальницею ухімчистці. Тітка була якась затуркана, нерішуча, розгублена, як то кажуть, непристосована до життя. І не стільки вона доглядала Альховку, скільки він доглядав її. Влітку хлопець завжди підробляв — або вожатим у таборі, або рятувальником на пляжі (в нього був перший розряд із плавання). І це ще більше вабило Вітю до нього.
В їхньому дворі існувало так зване кодло — підліткова компанія старшокласників: Ян, Філя, Алик, Валера, Ігорьок та інші. Вони збиралися увечері на дитячому майданчику або у під'їзді (в дощ), курили сигарети, бриньчали на гітарі, сміялися, дико верещали услід перехожим, зачіпали дівчат. Іноді зчиняли й бійки.
Спочатку Альховка пристав до «кодла», але потім посварився з хлопцями.
Він був першим другом дяді Васі.
Одного разу дядя Вася й Альховка врятували бабусю Світлану й Вітю від справжньої аварії.
У їхній великій кухні з височенною, як і в кімнатах, стелею, була мансарда. Сьогодні переважна більшість киян навіть не знають, що таке мансарда. В сучасних нових будинках із низенькими стелями не буває мансард.
Мансарда — то наче такий дерев'яний балкон із бильцями на півкухні, до якого ведуть круті, схожі на корабельні сходи, теж із бильцями. На мансарді зберігалися старі непотрібні речі, які шкода викидати.
Для Віті мансарда була найцікавішим, найулюбленішим місцем у всій квартирі, хоча бабуся Світлана й не дозволяла йому лазити на мансарду, боячись, щоб він не впав і не забився.
Але відомо, що найцікавіше робити саме те, що забороняється.
І коли бабусі не було вдома, Вітя, звісно, лазив на мансарду.
О! Там були просто казкові речі. Наприклад, стара поламана ширма, якою користувалася, мабуть, ще мати професора Коротницького. На шовкових, посічених і подертих, однак дуже красивих, гофрованих фіранках були вигаптувані рожеві фламінго серед лілій і очерету… Або бамбукова китайська парасолька з жовтою китаянкою у гостроносому човнику. Або кована дерев'яна скриня, оперезана залізними смугами на заклепках. У таких скринях завжди зберігалися казкові скарби…
Або іржавий грамофон із дивовижною розмальованою трубою. Чи стоси пожовклих дореволюційних ілюстрованих журналів.
А то якось Вітя знайшов на мансарді невелику візерунчасту фарфорову дощечку з напівстертими трояндами по кутках.
Виявилося, що то пристрій, щоб робити монпансьє (льодяники) з паленого цукру. У давнину було заведено самим удома робити для дітей монпансьє з цукру-рафінаду. І мама бабусі Світлани, згадуючи своє дитинство, робила їх колись для неї.
Вітя, певна річ, одразу забажав саморобних льодяників. І хоч такого рафінаду, як треба (у головках, обгорнутих синім папером), бабуся Світлана дістати не змогла, вона все-таки зробила Віті монпансьє. І ці застиглі темно-брунатні, майже чорні, краплі паленого цукру здалися йому надзвичайно смачними.
А як захопливо було грати на мансарді у капітана далекого плавання, уявляючи, що то корабель, а ти стоїш на капітанському містку і пливеш через океан до безлюдних островів, де заховані піратські скарби!..
Й от одного дня ця чудова мансарда підозріло заскрипіла і з неї посипалася жовта труха.
Перелякана бабуся Світлана негайно гукнула дядю Васю.
Він прийшов, подивився, помацав, послухав, похитав головою і сказав:
— Ну що ж, братці. Загроза катастрофи справді є. Не будемо приховувати. Може обвалитися. Сто років стоїть. Що ви хочете? Значить, так… Є два варіанти. Або руйнація, або капремонт.
Бабуся Світлана важко зітхнула. Дядя Вася примружився на неї:
— Авжеж, знову ж таки, куди дівати все це барахло? Нікуди дівати. Значить, капремонт.
Бабуся Світлана вдруге зітхнула:
— Ну що ж… Доведеться запрошувати майстрів.
Дядя Вася усміхнувся:
— Вони з вас здеруть стільки, що вам доведеться ходити, вибачте, в купальнику. Нічого. Зробимо… Удвох з Альховкою.
— Ой! Та ви що! Це ж… — замахала бабуся Світлана руками.
— Не лякайтесь, сусідко, — твердо сказав дядя Вася. — Нумо краще потихеньку розвантажувати аварійний об'єкт.
І дядя Вася почав обережно знімати з мансарди всі оті казкові речі. Бабуся йому допомагала. І Вітя по змозі теж (хоч йому й казали, щоб він не крутився під ногами).
Речі розносили по кімнатах і по коридорах, щоб звільнити у кухні оперативний простір.
А потім дядя Вася й Альховка принесли дошки, інструмент і взялися до діла.
Капремонт тривав не один день. То була каторжна робота. Довелося міняти майже всю основу мансарди. Що не зачепиш, воно все гниле, трухляве.
