Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
У перші ж дні почалося формування класу, як єдиного, так би мовити, колективу. Це сказала — Вітя чув — Марія Іванівна бабусі Світлані.
У лідери класу висунулися двоє — Боря Жабський і Алик Здоровега. Якийсь час терези вагалися і було ще неясно, хто з них переважить. Але потім Жабський ловкенько тицьнув Здоровегу кулачком у ніс, той скривився, заплакав — і Боря Жабський самочинно проскочив у лідери.
Як відомо, у першому класі вперше в житті набирає ваги прізвище людини.
Ще вчора ти був просто Вітя, просто Боря, просто Алик, просто Рая, Оля, Галочка, Володя… А сьогодні ти вже Нестеренко, Жабський, Здоровега, Фількіна, Петровська, Бойко, Барабаш…
У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна — ябеда.
— Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за бантик.
Водночас з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий. А Володя Барабаш — плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська — базіка.
— Ой, ви знаєте… ви знаєте… а я… а мені… а мене…
А Володя Барабаш — видумляка. Все плете якісь небилиці, які начебто з ним трапилися.
А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, «жадина-помадина». Он вона стоїть, одвернувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто не побачив і, чого доброго, не попросив.
Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він — Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:
— Ну йди, йди, Зайчику мій…
Того ж дня на першій же перерві Жабський, пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:
— Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!
А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:
— Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну…
І коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: «Зайчику мій любий!..» — Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:
— Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.
Але було запізно. У класі він уже на все своє шкільне життя став Зайчиком.
Звідки взявся той «зайчик»? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові… Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.
Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:
— Розкажи про те, як я був маленький…
Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.
Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.
— Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гарненький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.
— Люблю, — кивав головою Вітя і пильно дивився на маму. — А… а як же… це ж було взимку… Мій же день народження в січні?
— Авжеж, — наче сама дивувалася мама. — Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці… Заячій. Я ж і кажу…
— А тато? Тато тоді що?.. — питав Вітя.
— А тато… — Мама на мить затиналася. — А тато тоді теж був. Аякже… Ми з ним удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз… Отак: ху-ху-ху!..
І Вітя наче відчував на своїй щоці подих тата.
Йому часто потім снилося, як тато дихає на нього. Той подих був теплий, приємно-лоскотний і такий рідний.
Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його зайчиком.
І от на тобі…
Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.
Ну що, здавалося б, такого в тому імені — Зайчик? А для Віті стало воно визначальним у ставленні до нього хлопців із класу. Ні з ким він наче й не сварився, ніхто його не бив, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби в класі його й не було. З першого дня стало ясно, що він слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчик. Тож чого з ним мати справу?
Добре ставлення до нього з боку дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до «свого», схилялися й шепотіли: «Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм аби тільки битися й гасати по коридору!» — Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.
Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:
— Ну коли вже приїде той тато!
Бабуся Світлана здригнулась і стала як укопана серед вулиці.
— Чого це ти? Що таке?.. Що сталося? — якось злякано спитала вона.
— Нічого… — знову зітхнув Вітя. — Просто… Чого він не їде?
— Ну, Зай… Ой! Ну ти ж, рибочко, знаєш, він у важливому відрядженні… Виконує, ти ж знаєш… Мама казала… Скоро приїде… мабуть, після Нового року…
– І торік казали — після Нового року, і зараз…
— Ну… ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися… Ну скоро вже, скоро… — голос у бабусі Світлани тремтів.
Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня…
— А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! — в голосі бабусі вже була паніка, переляк.
— Та ні! — махнув рукою Вітя. — Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто…
Ну що їй пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша. Кращої, мабуть, нема ні в кого. І мама хороша. Але вони жінки. А тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато.
І у Віті ж такий тато!
Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітиній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як не всміхається ніхто в цілому світі. Й очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.
А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в неї самої очі світяться, як дві зірочки.
Бабуся Світлана дуже любила Вітиного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен?
На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.
Чи тому, що він узагалі — взірець усіх чеснот, як вона вважала, взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства…
Незвичайна він людина.
І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захопливі. Якісь казково-пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То не відоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців…
І в усіх тих татових захопливих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця — Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як він писав, «на виручку» у скрутні моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучив за Вітею, тому й писав такі листи.
Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився — тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то не мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одне одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.
Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.
А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся…
