Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗

І уявляєте, той коров’ячий млинець, через який заорав носом Нера Міттір, підвів і мене. Я послизнувся на ньому й беркицьнувся навзнак. Коли ж підвівся, у вухах моїх дзвеніло, голова наче розколювалась…

Ще хвилина. До кінця гри тільки хвилина! Суддя поглядає на годинник. Нічия? Це, звичайно, щастя, та мені не до цього — все пливе перед очима. Тільки б не впасти, тільки б гідно достояти!

М’яч у воротарському майданчику. До мене глухо, наче здалеку, долинає голос Гобри: «Та бий же, Пала…»

Ось-ось фінальний свисток. В очах — туман. Зараз я зберу останні сили і вдарю! Ото буде ударі

І я вдарив. Вдарив скільки мав сили.

— Го-о-о-ол!

Здавалося, небо впаде від того шаленого крикуі Спершу я нічого не второпав: невже я так затопив по м’ячу, що він перетнув поле і влетів у ворота противника?

Та наступної миті я вбагнув гірку правду. Гобра, роззявивши рота, розгублено витріщився на мене, а в сітці наших воріт застряв м’яч, ніби і його приголомшив мій виверт…

А що ж було далі?

Я метнувся в кущі, подалі від хлопців. А навздогін мені лунали глузливі вигуки болільників «Бродяги»:

— Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура-а!

Переклад з бенгальської С.Наливайка

Нарайон Гонгопадгай

Дорога крізь джунглі

Чаклун будь-що мусить умилостивити богиню віспи Шіталу…

З незапам’ятних часів стоїть під священною смоківницею прадавній камінний жертовник. Сюди приходять жителі села, щоб громадою відправити їй службу. Жертовник весь у химерних червоних плямах від сіндуру [2] й патьоках засохлої олії із світильників. От і зараз по боку його повзуть темні краплі пригорілої олії, з іншого боку видно масну, ніби свіжозапечену кров, пляму сіндуру. Від чадного диму дере в горлі.

На жертовнику лежить ніби подзьобаний чорний каміпь — символ грізної богині, що насилає хвороби й пошесті. Каміпь прорізає довгаста глибока тріщина, наче хтось намагався розтяти його навпіл.

Надворі сонячний весняний полудень, та під густою розлогою смоківницею напівсутінь, задуха. Потріскує, курить пахуча смола — кільцями здіймається вгору чорний дим. Гримлять барабани, тонкий голос подає гонг…

І серед того оглушливого гуркоту одноманітно бубонить молитву чаклун.

Довкола нього гурт людей. Дехто з жінок побожно дивиться на свого жерця, інші невидюще дивляться поперед себе, і в їхніх широко розплющених очах видно тривогу й сум’яття. Від диму де в кого паморочиться голова, і їм ввижається, ніби от-от чорний камінь перетвориться на чорну закривавлену пащу з гострими іклами.

— Ревніше молися, чаклуне, — почувся з гурту благальний голос. — Якщо матінка Шітала не змилується, то всьому селу край…

Чаклун озирнувся. Важке кругле вилицювате обличчя, розкошлана кучма волосся над чолом, червоні, як у демона, очі.

Зненацька він увесь затрусився, наче в лихоманці. Вгамувавши дрож, випростався на весь зріст і, тримаючи на кожній долоні по череп’яній кадильниці, почав свій танок.

Чаклун мусив умилостивити богиню віспи Шіталу і тому не шкодував для цього сили. Він то падав на землю, то знову підхоплювався на ноги, з глухим стогоном і несамовитими вигуками кружляв у шаленому танку — тільки курява здіймалася за ним. Та ось він похитнувся і втратив рівновагу. Упала і з тріском розлетілася на друзки череп’яна кадильниця. Люди заціпеніли. Здавалося, якби на те їхня воля, вони позривалися б з місця і побігли світ за очі. Та ніхто навіть не. ворухнувся.

Чаклун підвівся і знову почав свій танок, щоправда, вже повільніше. Ноги його підгиналися, палахкотливі очі тьмяніли, вигуки й стогін переходили в якийсь моторошний, болісний хрип.

Аж ось чаклун, похитуючись, зупинився зовсім і, немов від удару, якого йому невидимою рукою завдали ззаду, повалився на землю.

Люди захвилювались: діється щось незрозуміле, такого за обрядом бути не повинної А чаклун жалібно стогнав, його знетямленї очі оскліли від жаху, на губах виступила червона піна. Він забився в корчах, точнісінько як жертовна тварина в передсмертних муках, потім випростався й затих.

Гурт із лементом кинувся до свого жерця, але було пізно — чаклун спустив дух.

Замовкли гонг і барабан. Приголомшені люди мовчки перезиралися. Нарешті хтось оговтався:

— Певно, з нечистою душею взявся до молитви, от і…

Ніздрюватий камінь Шітали, на якому, наче загусла кров, червонів сіндур, здавалося, жадібно й хижо дивився в напівсутіні на людей… Ледь зашелестіло листя старої смоківниці під раптовим повівом вітерцю, а людям у тому зеленому шепоті почулося: «Тепер ваша черга…»

Умить майданчик біля жертовника спорожнів. Охоплені страхом, люди кинулися до села. Під смоківницею лишилося тільки непорушне розпластане тіло чаклуна.

Усі в селі звали його Чаклуном, хоч справжнє ім’я його було Обгірам Даш, і належав він до касти чандалів [3].

Бути чандалом вважалося колись найстрашнішою карою. Якщо людина порушувала звичаї своєї касти, то її виганяли з неї, і вона ставала чандалом. Суспільство, в якому верховодили жерці — брахмани, не прощало шлюбу між чоловіком з нижчої касти і жінкою з вищої. Якщо брахманська донька виходила заміж за небрахмана, діти їхні ставали вигнанцями. Суспільство зачиняло перед ними всі двері: жити вони мусили на кладовищі, годуватися покидьками, прикривати голизну клаптем, відірваним від савана померлого. Не лише доторкнутись, а й наблизитися до такого вигнанця означало осквернити себе, навіть якщо ти доти сімнадцять разів відвідав священний Ганг [4].

Тепер, звичайно, чандали вже не живуть біля місць, де спалюють небіжчиків, — їхнє становище поліпшилось. Відстань, що відділяла їх від інших верств, помітно зменшилась. Чандали пасуть свиней, плетуть кошики. Дехто з них вирощує на продаж городину й фрукти. Найблагочестивіші брахмани охоче приймають від них у подарунок добірні, соковиті плоди, окропивши їх, щоправда, святою водою. Але є в чандалів одна особливість, що відрізняє їх від інших каст і змушує ставитись до них з острахом і повагою, — вони вміють ворожити і знахарювати.

Батько Обгірама, Нідгірам, був найвідомішим в усій окрузі знахарем. Він знав усі заклинання, всі молитви, вмів вишептати будь-яку недугу. Вкусить кого-небудь собака — він пошепче, побризкає водою, дивись, людині й легшає. Вжалить змія — він виганяв і отруту: прилаштовував на спину потерпілому латунну тацю, посипав її землею і бурмотів заклинання. А якщо вже у когось вселиться нечиста сила, без знахаря тим паче не обійтися. Він умів накликати смерть, умів повітрям наслати вогонь на найвіддаленіше село, яке, ні про що не здогадуючись, мирно й міцно спало собі.

Чандали не тільки знахарювали та ворожили. З покоління в покоління вони поклонялися богині Шіталі. Ніхто не міг сказати, скільки століть моляться вони богині віспи. Брахмани до цього культу доступу не мають. Кажуть, нібито колись один благочестивий брахман забрів у їхнє село й, довідавшись, що молитви цій богині творять чандали, невимовно обурився. «Богиню зганьблено! — шаленів він. — Потрібен очищувальний обряд, а священнослужителем віднині мусить бути брахман».

Селяни запротестували, та брахман наполіг на своєму. Коли все було готове для очищувального обряду, і брахман почав молитву, сталося незбагненне: чиясь невидима рука завдала йому такого немилосердного удару, що той упав навзнак і вже не підвівся.

Відтоді за чандалами закріпилося незаперечне право відправляти богослужіння на честь богині Шітали. Зросла їхня слава, поширився вплив. Богині Вигнанців молилися навіть люди з вищих каст. Що ж до лікування віспи, то тут чандали були неперевершені.