На коні й під конем - Димаров Анатолий (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
На перерві, щойно вчитель залишив клас, до мене підійшов Голобородько. Той самий, що я його почастував паперовим гостинцем. Він був на голову вищий од мене і мав довгі, мов у горили, руки.
— Це ти мене вдарив?
— Не я…
— А що в тебе в парті?
І не встиг я отямитись, як Голобородько висмикнув мою торбу.
— Хлопці, м'яч!
Зціпивши зуби, я кинувсь до нього:
— Оддай!
— Хлопці, ловіть! Гоп–ля!
«Портфель» став літати по класу. Я кидавсь від одного учня до іншого, але бачив лише порожні руки, а за спиною моєю лунало веселе й дике: «Гоп–ля!»
Врешті «портфель» знову потрапив до рук Голобородька. Він почекав, поки я підскочу до нього, підняв догори руки.
— Оддай!
— А ти спробуй дістань!
Я не витримав і щосили штовхнув його в груди. «Портфель» полетів на підлогу, а Голобородько вчепився мені в чуприну…
Розборонив нас дзвоник.
Після того мені було не до уроків.
— Він тебе битиме, — передав на наступній перерві Кононенко. — Сказав, що й кістки тобі потовче.
— Ну й хай… Бачив таких!
Однак на душі в мене було незатишно. І не так лякала бійка, як те, що всі тут мені чужі, всі проти мене. Навіть мій сусіда, навіть Олька Чровжова.
На великій перерві іду шукати Федька. Якщо й він зречеться мене, тоді не варто жити на світі…
— Голобородька я знаю,— каже Федько. — То коли ж він збирається тебе бити?
— Сьогодні після уроків. — І додаю, щоб Федько не подумав, що я дуже боюся: — Вони всі там за нього, усі проти мене.
— Я піду з тобою, — вирішує Федько. — Ти без мене не йди, чуєш?
Коли скінчилися заняття, Федько чекав мене у коридорі. Всю дорогу раїв:
— Він вищий од тебе, так ти бий його під дихало…
Скільки ми бились, не знаю. Дзвеніло тільки в голові і миготіло в очах. Та ще повітря було мов розпечене. Потім мене хтось обхопив за поперек (то був Федько), а я все молотив кулаками, хоч ворог мій зник, наче провалився крізь землю.
— Молодець! — хвалив мене по дорозі Федько. — Голова не болить?
Я мацав болючі гулі й відповідав, що не болить.
Другого дня я прийшов до школи, увінчаний лаврами переможця. Та ще над ким — над Голобородьком! Найсильнішим учнем восьмого «В».
Хлопці, які вчора майже не звертали на мене уваги, тепер поспішали першими привітатись зі мною. Тиснули щосили долоню, наче хотіли пересвідчитись, чи такий уже я силач.
Ось до класу влетів Кононенко — червоний, захеканий, збуджений. Кинув портфель під парту, голосно привітався:
— Тюлько, здоров!
І не встиг я образитись, як він тицьнув мене кулаком під бік, сказав захоплено й весело:
— Та й здорово ж ти отій драбині навішав! Так йому й треба!
Я не допитувавсь, чому саме «треба», мені досить було щирого захоплення, що світилося в очах Мишка. А що обзиває мене тюлькою, так то, мабуть, не від злості. Отож і сердитись нічого.
Однак радість моя тривала недовго: з першого ж уроку мене покликали до директора.
Я йшов і думав, за що лаятимуть? Бо скільки вчився, жодного разу не викликали для приємних розмов. Учительська для мене завжди була місцем спокути, суворих доган.
— А, це ти… Ану підійди ближче!
Повільно наближаюсь до величезного блискучого столу, за яким зловісно сяє директорська лисина.
— Ну, розказуй, що ти вчора накоїв після уроків.
Аж тепер став ясно, чого викликав директор. Хтось таки доніс про вчорашню бійку. Але чому ж тоді мене покликали одного?
Я опускаю голову. Не знаю, що казати директорові, до того ж не хочу, щоб він побачив мої синці.
— Билися? — допитується він. — Ти що, язик проковтнув? Чи не хочеш розмовляти зі мною? За що ви бились?
Я мовчу. Як розповісти про те, що сталося, щоб він зрозумів?..
— Отже все, що сказав мені Голобородько, правда?
Голобородько?!
Мені аж подих забило від обурення. Чого–чого, а такої підступності я не чекав. Мене охоплює похмурий відчай. Тепер нехай лає, нехай карав мене, як йому заманеться, я не скажу більше жодного слова. Бо все одно не повірить.
Опускаю ще нижче голову, щоб директор не помітив сліз болю й образи. Ковтаю їх нишком, гірко думаю: «Ну й гаразд, ну й хай…»
— Так і будемо мовчати? — сердито питав директор. По паузі каже: — Гаразд. Зважу на те, що це твое перше порушення. Але май на увазі: якщо іще хтось на тебе поскаржиться — вижену зі школи! Хулігани мені не потрібні.
Потім щось пише на аркуші паперу. Акуратно згортав, вкладає в конверт, заклеює.
— Одвезеш матері… Йди!
Вийшов я од директора зовсім прибитий. Конверт пік мені руку, а ще більше — образа, відчуття того, що мене несправедливо покарано.
Думаю про те, що доведеться, мабуть, залишити школу. Зайти востаннє до класу (щоб він завалився!), зібрати книжки (хай вони погорять!) і, не глянувши на жодного із восьмикласників, піти геть.
Заходжу до класу, сідаю за парту. Відчуваю, що всі дивляться на мене. Мабуть, такий маю нещасний вигляд.
— Був у директора?
Кононенко забув про «кордон», підсувається ближче до мене. Тепер всі хороші, а хто найголосніше кричав, коли мій «портфель» літав по класу?
Одвертаюсь од нього, вдаю, що заглибивсь у підручник. Хоч не можу прочитати жодного слова: літери так і стрибають.
— Що він тобі казав?
— Лаяв, — відповідаю, аби одчепивсь. І не витримую, кажу щиро: — Листа написав матері. За вчорашнє…
— А звідки він дізнався?
— Голобородько поскаржився.
— Голобородько?!
Кононенко чи вдає, чи й справді не вірить. Похапцем висмикує аркуш із зошита, роздирає навпіл, ще навпіл, гарячково щось пише. Я не намагаюсь прочитати — мені тепер байдуже до всього: вирішив розпрощатись зі школою.
Кононенко тим часом згортає папірець і кладе на сусідню парту:
— Прочитай і передай далі…
Згодом у класі виникає якийсь рух. Непомітний, невловимий, прихований од учительського ока. Чути, як шарудить папір, риплять пера, з парти на парту перелітають записки. Ось уже й учитель починав відчувати, що в класі щось не гаразд, раз по раз уриває розповідь. Але як не приглядається — не помічає нічого. Адже протягом семи років учні пройшли неабияку школу конспірації.
Лунає дзвоник. Щойно вчитель залишив клас, як Мишко вихором зірвався з–за парти, помчав до Голобородька.
— Ти доніс директорові?
— А твоє яке діло? — буркнув Голобородько.
— Так, значить, доніс? — сікався до нього Мишко. — Ходім до директора!
— Сам іди, як тобі так хочеться!
— І піду. Хлопці, хто зі мною? Гаврильченко, підеш?
— Піду.
Високий хлопець із гладко причесаним білявим волоссям підійшов до Кононенка, став поруч.
— Я теж піду!
Дівчина, що сиділа з Олею Чровжовою, вийшла з–за парти і теж стала поруч з Кононенком.
— Може, й мене битимеш? — з викликом спитала Голобородька.
— Давай сюди лист! — наказав Кононенко. — Ми йдемо до директора.
Неохоче оддаю листа. Мені чомусь незручно, особливо перед дівчиною.
Крім них трьох, ніхто більше не пішов. Хто сидів мовчки, а хто розмовляв, сперечався, однак усі нетерпляче чекали, чим ця історія скінчиться. І коли делегати з'явилися у дверях і Кононенко од порога закричав: «Наша взяла!», клас вибухнув таким дружним «ура!», що мені аж вуха заклало. Кричали всі: й ті, що за мене, й ті, що за Голобородька; мовчали лише Голобородько і я.
Того дня я не чекав Федька після уроків, щоб іти разом додому. У мене з'явилися нові друзі. І Кононенко, й Гаврильченко, і Ніна Рибальченко, ота дівчина, яка сиділа поруч з Олею Чровжовою, і ще один хлопець, який мав незвичне ім'я Кім, тобто, Комуністичний Інтернаціонал Молоді. У «Інтернаціонала» було ніжне дівоче обличчя і такі густі вії, що їм би позаздрила кожна дівчина.
Всі вони жили у тому ж кутку, що і я. Ми йшли веселою галасливою ватагою, і мені ще ніколи не було так хороше, так світло й легко на душі.
