На коні й під конем - Димаров Анатолий (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
ВЧИТЕЛІ, ВЧИТЕЛІ…
З перших днів занять найбільше запам'яталися уроки фізики. І то зовсім не тому, що я палав особливою любов'ю до цього предмета. Якщо вже признатись по щирості, то з усіх дисциплін серцю моєму була наймиліша ота, що мала звабливу назву «канікули». Коли б за неї виставляли оцінки, я б завжди був круглим відмінником.
Що ж до інших предметів, то я дивився на них, як на кару господню, наслану нам невідомо за які гріхи. Як на довголітню спокуту, не пройшовши яку, ніколи не виростеш та не станеш дорослим. Отією неймовірно щасливою істотою, якій не треба ні готувати уроки, ні складати екзамени, ні висиджувати за партою по чотири–п'ять годин щодня.
Хіба можна порівняти наше життя з життям Тома Сойєра та Гека Фінна, яким судилися такі карколомні пригоди. Якось наприкінці канікул перед шостим класом, прочитавши обидві ті книжки, я вирішив повторити подвиг героїчних хлопців і рушити нашою річкою на плоту в далекі мандри. Куди, не знав іще й сам, але не ближче Чорного моря.
Пліт будували ми з Ваньком, якого я підбив на мандрівку. Для цього ми серед ночі поцупили в дядька Юхима, що жив коло самої річки, нові ворота, і другого дня розлючений дядько ловив кожного хлопця й допитувався, чи не його рук то робота. Ми ж відтягли ворота у лозняк і цілісінький тиждень в'язали до нього паліччя, щоб не пірнути одразу під воду.
За дядьком Юхимом настала черга моєї мами і Ванькового тата хвилюватися: тепер вони допитувались, яка це личина тягне майже щодня то пшоно, то сало, то хліб. Щойно лежала ціла хлібина, а вже половини нема. Потім став зникати посуд, бо треба ж у чомусь готувати їжу, а під кінець і одяг. Ванько навіть захопив батьків кожух, мотивуючи свій вчинок тим, що хоч зараз і літо, але хто його зна, скільки ми будемо плисти, чи не застукає в дорозі зима.
Відчалили ввечері, коли добре смеркло, щоб нас не помітили та не витягли на берег. Ванько все допитувався: де нас завтра шукатимуть як утоплеників — на плесі, проти села, чи нижче, у кручі…
Пливли ми не менше двох годин. Було дуже цікаво й трохи моторошно, особливо коли поруч сплескувалась велика рибина. А потім ми потрапили на бистрину, пліт понесло так, що замиготіло в очах, ударило щосили об корч. Пліт став цапа, і ми з Ваньком шубовснули в темний вир. Не потонули тільки тому, що плавали, як качки. Усе наше начиння пішло на дно, мені пощастило врятувати лише тичку, а Ванько ще довго брьохався у круговерті і все допитувавсь, чи не бачив я кожуха.
Потім ми чалапали, мокрі й нещасні, додому. Я ніс тичку, хоч до ладу не знав, нащо вона мені. Ванько журився за кожухом: що він скаже татові, як влуплять морози…
Але все це було давно, а зараз я з нетерпінням чекаю уроку фізики, бо вже багато начувся про Івана Даниловича, який викладав цей предмет.
Він з'явився у класі, щойно пролунав дзвоник. Легко й пружно пройшов до столу, повернувся до нас, неголосно привітався.
Вдягнений він був надзвичайно акуратно: вишита сорочка із стоячим комірцем, чорний піджак і синє галіфе — без жодної зморшки, жодної складочки, наче Іван Данилович щойно вийшов з–під праса.
Та найбільше вразили мене чоботи. Я ще не бачив таких дзеркально–блискучих чобіт. І хоч би тобі якась порошинка на них! А на вулиці од піску аж курить.
Намилувавшись чобітьми, переводжу погляд на обличчя учителя. Воно суворе й зосереджене. Сірі очі уважно вивчають клас — парта за партою. Ось вони зупинились на мені.
— Новенький?
Я підвівся, кивнув головою.
— Наступного разу причешіться як слід. Або обстрижіться, якщо не вмієте користуватися гребінцем. Школа — не вулиця.
Сідаю обпалений соромом. Уже шкодую, що куйовдив волосся, коли мама пригладжувала його. Тим часом Іван Данилович наказав:
— Дістаньте підручники.
Всі як один поклали перед собою новенькі книжки.
— Розкрийте на тридцять шостій сторінці. Закресліть третій од верху абзац. Там неточне витлумачення деяких фізичних явищ.
Він назвав нам іще кілька абзаців, і ми з насолодою їх перекреслили…
Урок він почав так:
— Згадайте, як ви цього літа купались. Вилазили, мабуть, на вишку або на кручу і стрибали у воду. Чому ви стрибаєте головою чи ногами донизу, а не боком, животом, спиною?
— Щоб не забитись! — дружно відповідає клас.
— Правильно, щоб не забитись. Ви щоразу намагаєтесь стрибнути так, щоб опір води був найменший. Тобто використовуєте один із законів фізики…
Ти диви! Оце здорово!..
Поступово фізика стає найулюбленішим моїм предметом.
Іван Данилович терпіти не міг зубрил. Він ніколи не опитував за підручником, а, викликавши до дошки, давав якусь карколомну задачу, над якою добре треба було поморочитись, щоб розв'язати.
Писав на дошці умову й одразу ж сідав до столу. Ми поспіхом хапалися за ручки, бо кожному із нас потай хотілося впоратися якнайшвидше.
Майже завжди першою була Ніна Рибальченко. В неї не мозок, а якась лічильна машина: не існувало, мабуть, такої задачі, щоб вона не могла розв'язати. Лузала їх, як насіння.
Мені ніколи не щастило вирватись першим. Але й задніх я не пас.
Підсумовуючи наші успіхи наприкінці першого місяця, Іван Данилович разом з Ніною Рибальченко та ще кількома учнями згадав і мене. Він, правда, мого прізвища не назвав, але й так було зрозуміло, коли сказав:
— Іще один із новеньких непогано засвоює матеріал.
І хоч у нашім класі було троє новеньких, однак я був певний, що Іван Данилович мав на увазі мене. А якщо так, то я постараюся і обов'язково відкрию новий закон, про який ще ніхто не чув і не знав. Та не просто закон, а всім законам закон. Щоб без нього не можна було й ступити. Щоб Іван Данилович, уже старий, сивий і згорблений, завжди починав свій перший урок у восьмому класі з мого прізвища:
«Ось за цією партою і сидів наш славетний учений. Я досі не можу собі простити, що одного разу забув його прізвище: назвав просто «новеньким». Адже тепер уся фізика базується на його геніальному законові!»
А щоб у майбутньому мою парту легко було розшукати, я вирізав на ній свої ініціали.
Може, я й справді став би фізиком, якби Іван Данилович не пішов з нашої школи.
Новий учитель фізики був не стільки переобтяжений знаннями, скільки роками. Можливо, в нього й були знання, але він тримав їх у суворій таємниці і, відповідаючи на несподівані наші запитання, прикривавсь, мов щитом, підручником фізики. В нас одразу ж виникла підозра, що він викладав якийсь інший предмет, а за фізику взявсь лише тому, що треба ж було кимось замінити Івана Даниловича.
Трохи згодом ми дізналися, що йому перевалило за шістдесят і що він жде не діждеться пенсії. Що єдина пристрасть у нього — це квіти: вдома не сад, а квітник, не кімнати, а оранжереї. Він сам розповідав нам про це під час уроку, і ми потім частенько зловживали його захопленням. Поцікавимось, бувало, звідкіля з'явились у нас троянди. Або щось запитаємо про тюльпани. І він, ураз забувши фізику, залюбки розповідав про рідкісні квіти і отямлювався лише тоді, коли лунав дзвоник. Похапцем заглядав до підручника і вже іншим голосом, буденним і байдужим, казав нам, щоб ми вивчили такий–то розділ.
Звали його Юрій Сергійович, ми ж охрестили Юсом, бо він мав звичку кожну фразу починати з «ну–с».
— Ну–с, то що ми будемо відповідати сьогодні?
Сидить, слухає, киває головою. Що хоч мели, тільки не збивайся. Замовкнеш, а він ще киває.
— Все, Юрію Сергійовичу.
— Добренько–с… Давайте щоденник.
Ставив оцінки залежно від того, що ти одержав з іншого, попереднього предмета. Якщо «задовільно», то хоч проси, хоч моли, вищої оцінки не доб'єшся нізащо.
— Юрію Сергійовичу, я ж усе вам відповів!
— А оце у вас що? — тицяв пером у щоденник.
— Так то ж з мови! При чому тут фізика?
— А при тому–с, що треба все вчити! — починав сердитись Юс. — Все, молодий чоловіче!
І що дивно: ми на нього навіть не ображались. Якби якийсь інший учитель спробував діяти так, ого, який галас ми зчинили б! До директора дійшли б. А тут тільки знижеш плечима і під веселий регіт товаришів сядеш за парту.
