Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
– Я… я нічого не розумію! Що таке?!
– Нащо ти пишеш ті записки?
– Які записки?! Я… я нічого не писала!
– А хто міг писати на Вероніку різну бридоту? Тільки ти! Звичайно, тепер тобі соромно і ти відмовлятимешся… Але, крім тебе, цього не міг написати ніхто!
– Та ти що?!.. Я… я… – Надя заплакала.
Та Марину її сльози не переконали. «Я б і сама плакала на її місці!»
Вероніка була далеченько, розмови їхньої не чула, але бачила, як заплакала Надя, і на уроці пошепки спитала у Марини:
– Чого це Надька плакала?
– Та! Хотіла, щоб я до неї пересіла, а я сказала, що не хочу.
– І правильно! Правильно! Сьогодні після уроків швиденько пообідаємо у бабусі і – на роликах ганяти!
– Чого це я піду до твоєї бабусі обідати? Я…
Та Вероніка її перебила:
– Припини! Навіть і не думай відмовлятися! Стеллка завжди зі мною обідала. Бабуся так смачно готує! От побачиш! І не хвилюйся – батьки їй дають стільки, що на півкласу вистачить. А своїм подзвониш, що затримуєшся. Бо як почнеш додому мотатися, стільки часу згаємо!..
Умовила таки Вероніка Марину. Бабуся справді прекрасно готувала. На обід була смажена курка з яблуками у сметанному соусі. Така смачнюча, що Марина тільки прицмокувала, нахвалюючи.
Вероніка дуже любила кататися на роликах. Годинами могла ганяти по тротуарах, ловко об'їжджаючи перехожих. Марина ледве за нею встигала. І наступного дня Вероніка знову потягла Марину до бабусі обідати. Та коли бабуся поставила смаженю на стіл, Вероніка раптом скипіла:
– Що-о?! Знову вчорашня курка?! Ми цього їсти не будемо!.. Ти ж знаєш, я нічого вчорашнього не їм. Ми підемо у «МакДональдс»!Бабуся намагалася виправдатися, казала, що курка виявилася завеликою і не викидати ж таку їжу, але Вероніка й слухати не хотіла, схопила Марину за руку і разом з нею вибігла з квартири.
– Нічого страшного! Сходимо у «МакДональдс»! – пхикнула вже за дверима.
– Я… я… я нікуди не піду! – затинаючись, оказала Марина… – Як ти могла?!.. У бабусі аж сльози на очах були!
– Нічого-нічого!.. Як їй не говорити, вона весь час мене недоїдками годуватиме! У неї було голодне дитинство під час війни, і вона вважає, що треба… А зараз інші часи… Чого ти набурмосилася?… Думаєш, що я така відьма, як вважає твоя Надька?… Я бабусю люблю, але…
– А… а звідки ти взяла, що Надя вважає тебе відьмою?
– Ну… вона ж… – знітилася Вероніка.
– Що? – пильно глянула на неї Марина.
– Ну… ну… Хіба не видно? – опустила очі Вероніка.
– Хочеш сказати, що вона в записці писала?
– А що – не писала?! – скинула голову Вероніка. – Я… я підгледіла!
– Нічого ти не підгледіла!.. Це ти писала ті записки! Щоб я про Надю погано подумала… Ні! Ти не відьма. Ти – вчорашня курка!
– А ти… ти… – закричала Вероніка. – Ну й біжи до своєї задрипаної Надьки!.. Цілуйся з нею!.. Думаєш, я плакати буду?… Дуже ви мені потрібні!.. Я через рік усе одно в Америку вчитися поїду! А ви, злидні, кисніть тут у цьому болоті!..
Вони знову сидять разом за однією партою – Марина і Надя. Марина поплакала у Наді на плечі, вибачилася. Надя теж поплакала і, звичайно, пробачила Марину.
А Вероніки Чорноус у Супер «Б» сьогодні вже нема. Ні, в Америку вчитися вона не поїхала. Просто перевелася в іншу школу.
Пригода сьома
Перше кохання Серпика Чичиринди, або принцеса і зрадник
Принцесу звали Наталочка Приходько. Була вона кирпатенька, веснянкуватенька, маленька на зріст – мабуть найменшенька у шостому «Б». Але тяжко мила, як казав Сергійків дідусь Максим Панасович. А дідусь добре розумівся на жіночих достоїнствах, позаяк усе життя був наладчиком швацьких машин на швейній фабриці. А хто працює на швейних фабриках?… Правильно! Самі жінки та дівчата. Правда, дідусь ту Наталочку Приходько ніколи в житті небачив, говорив так про своїх швачок, але слова його наче були сказані саме про Наталочку. Пасували їй абсолютно. Мила й симпатична вона була неймовірно.
В усякому разі так вважав Сергійко Чичиринда. Наталочка сиділа за партою перед ним, тобто він сидів за нею. І коли Сергійко дивився на її рожеве вушко і на виткий каштановий кучерик, що на те вушко звисав, у Сергійковому серці розквітали троянди і лунав полонез Огінського, який розучувала на фортепіано його молодша сестричка Тетянка.
– Не сопи мені в потилицю! – впівоберта шепотіла йому на уроці Наталочка.
– Я не соплю! – винувато шепотів Сергійко.
– Сопеш-сопеш!.. Хи-хи-хи! – сміялася Наталочка.
Коли вона сміялася, на щічках її з'являлися симпатичні ямочки, а очі промінилися так, що все навколо враз світлішало. Дуже гарно вона сміялася! Так сміються лише справжні принцеси. Сергійко часто уявляв її на балу в королівському палаці – із золотою короною на голові, у розкішному мереживно-білому платті аж до п'ят. І себе він уявляв біля неї на тому балу. Звичайно ж, принцом. Аякже! А ким же ще!.. Тільки для цього доводилося мобілізовувати всю свою фантазію.
Бо коли він дивився у дзеркало, то бачив там патлатого довгоносенького хлопчика з відстовбурченими вухами і круглими переляканими очима. Ні, не думайте – Сергійко зовсім не боягуз! Але очі його, широко розплющені, здаються чогось переляканими. Така вже в них конфігурація. У лідери класу Сергійко ніколи не пнувся. Тримався осібно. На виборах президента класу голосував за Вовочку Таратуту, хоча іншого претендента Борю Бородавка поважав теж – за ерудицію і начитаність. Бо й сам любив читати. І Супер-Джона поважав – за силу і спритність. Проте у «фрикадельки» до нього не ліз. Вчився непогано. Але відмінником, як Боря Бородавко, не був. Коли довго дивився на рожеве Наталоччине вушко і виткий каштановий кучерик над ним, то втрачав пильність і увагу, пропускав пояснення вчителів і, заскочений зненацька Ольгою Пилипівною, Оксаною Яківною чи Тетяною Григорівною, міг заробити трояка або навіть двійку. Проте потім усе це швидко виправлялося.
Принцеса Наталочка жила за два квартали від Сергійка. І якось по дорозі до школи він її зустрів. Вона аж згиналася під важезною сумкою.
– Привіт! Ну ти й завантажилася! Нащо стільки набрала? – спитав він.
– І підручників сьогодні багато треба. І робочих зошитів. І книжки в бібліотеку здати несу, – сказала вона.
– Давай сюди! – несподівано сказав він.
– Що? – не зрозуміла вона.
– Давай я понесу!
– Ти серйозно? – недовірливо глянула вона.
– Однозначно, як каже Вася Цюцюрський.
– Ну, давай поміняємося. Я твою понесу, а ти мою.
– Та чого там мінятися! Я обидві понесу.
– Ну, ти – лицар! – усміхнулася вона. – Просто середньовічний!.. Таких зараз і не буває.
Вона зняла сумку. Він почепив її на плечі, а свою сумку, легшу, поніс у руці.
– Ти не дивись, що я худий. Я жилавий. У нас усі такі. І тато, і дідусь. Ми з козацького роду. Наші пращури були запорожцями.
– Овва! – усміхнулася Наталочка. – Хто ж такі? Іван Сірко, Богун чи, може, Богдан Хмельницький?
– Не смійся. Я не вигадую. Справді був такий запорожець Чичиринда. Імені дідусь не знає, але каже, що його дідусь, мій прапрадід, розказував йому про подвиги того Чичиринди під час козацьких походів. Одного разу, коли наш предок був іще недолітком і служив джурою у запорозького сотника Цибулі, він того сотника врятував від вірної смерті. На сотника напали троє турків і вже от-от мали порубати його на капусту (так висловився прапрадід), аж тут наш предок джура, що, беззбройний, ховався у кущах, (джурам не належалося мати зброю), зненацька як зачичиркне, як загаласує!.. Турки подумали, що надбігла підмога, пооберталися – і це дало змогу сотнику відбитися. Тоді й прозвали козаки нашого предка Чичириндою, від слова «чичиркнути», тобто зашарудіти, заворушитися. Це слово навіть у літературі зафіксоване, в одній байці: «На землю злізла ніч, ніщо ані чичиркне, хіба подекуди крізь сон що-небудь чвиркне»…
