Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (мир книг TXT) 📗
— А чи пам’ятаєш ти, вроу, — сказав Рафф, обережно всідаючись у велике крісло, — той прегарний органчик, що так розважав тебе, коли ти працювала в будинку багатіїв у Гейдельберзі?
— Як не пам’ятати? — відповіла тітонька Брінкер. — Досить було тричі повернути мідного ключика — і чаклунська штука так, бувало, заграє, що аж мороз по спині… Добре пам’ятаю. Але, Раффе, — і тітонька Брінкер одразу ж посерйознішала, — адже ти не будеш викидати наші гульдени на такі дрібниці?
— Ні-ні, тільки не я, вроу… Один органчик я від Бога вже отримав — і безкоштовно.
Мати й діти збентежено перезирнулися, потім подивилися на Раффа… Невже він знову збожеволів?
— Так, і цей органчик я не продам за п’ятдесят гаманців, набитих грошима, — провадив Рафф. — А заводять його ручкою від мітли, і він скаче й носиться по кімнаті — всюди встигає. А вже як заливається!.. Можна заприсягтися, що це співучі пташки повернулися з теплих країн.
— Святий Бавоне! — вигукнула тітонька Брінкер. — Та що це із ним?
— Розрада й радість, вроу, от що! Запитай Гретель, мій «маленький органчик» Гретель: хіба не радів я нині, дивлячись на неї, і не був цілком утішений?
— Ой, мамо, — розсміялася Гретель, — він сам був для мене органчиком! Поки вас не було, ми чи не весь час разом виспівували пісень.
— Он воно що! — промовила тітонька Брінкер, у якої немов гора з плечей звалилася. — Слухай, Гансе, тобі нізащо не впоратися із таким шматком. Але нічого, зайчику, адже ти довго постився… Гретель, візьми-но ще шматочок ковбаси: від неї в тебе кров розіллється по щоках.
— Ой, ой, мамо! — розреготалася Гретель, поспішно простягаючи свою тарілку. — У дівчаток не кров розливається по щічках… Ти хотіла сказати, що на моїх щоках розцвітуть троянди… Адже так говорять, Гансе? Троянди?
Поки Ганс поспішав проковтнути величезний шматок ковбаси, щоб дати підходящу відповідь на це поетичне запитання, тітонька Брінкер швидко втихомирила суперечку.
— Ну, троянди чи кров, — сказала вона, — мені байдуже, аби тільки рум’янець знову прикрасив твоє бліде личко. Досить того, що мати в тебе бліда, виснажена, але…
— Та ти що, вроу! — квапливо перебив її Рафф. — Ти зараз свіжіша й рум’яніша за обох наших зайченят, разом узятих.
Це зауваження, хоча воно й зовсім не підтверджувало, що розум Раффа знову досить ясний, однак принесло тітоньці Брінкер величезне задоволення. Отже, обід минув надзвичайно приємно.
Після обіду заговорили про годинника і, як і слід було очікувати, обмінювалися здогадками щодо таємничих букв. Ганс відсунув свого стільця і вже збирався йти до мейнгеєра ван Хольпа, а його мати встала, щоб покласти годинника на місце, як раптом почувся стукіт коліс по мерзлій землі.
Хтось постукав у двері й негайно ж відчинив їх.
— Заходьте, — нерішуче промовила тітонька Брінкер, квапливо намагаючись сховати годинник у себе за ліфом. — А, це ви, мейнгеєре! Доброго дня! Як бачите, батько вже майже одужав. Сором приймати вас у такій убогій халупі, мейнгеєре, та й зі столу ще не прибрано…
Лікар Букман навряд чи почув вибачення господині. Він, мабуть, поспішав.
— Гм, я тут, мабуть, уже не потрібен! — вигукнув він. — Пацієнт швидко одужує.
— А як же інакше, мейнгеєре! — закричала тітонька Брінкер. — Адже ми вчора ввечері знайшли тисячу гульденів, які в нас зникли аж десять років тому!
Лікар Букман широко розплющив очі.
— Так, мейнгеєре, — сказав Рафф. — Я прошу вроу розповісти вам про це, хоча це наша сімейна таємниця, — адже бачу, що ви чудово вмієте тримати язика за зубами.
Лікар насупився: він не любив, коли про нього говорили.
— Це означає, мейнгеєре, — провадив Рафф, — ви можете отримати плату за вашу працю. Бог свідок, ви заслужили на неї, якщо тільки це заслуга — повернути до життя таку незначну людину, як я. Скажіть моїй вроу, скільки треба заплатити, мейнгеєре: вона радо віддасть вам ці гроші.
— Ну-ну, годі! — лагідно буркнув лікар. — Не будемо говорити про гроші. Плату я можу отримати де завгодно, а подяку зустрічаю рідко. Хлопчик сказав мені «спасибі», — додав він, кивнувши головою в бік Ганса, — і цієї платні мені досить.
— У вас самих, мабуть, є син, — сказала тітонька Брінкер у захваті від того, що велика людина стала такою товариською.
Але тут добродушність лікаря Букмана зникла. Він пробурчав щось (так, принаймні, здалося Гретель), але нічого не відповів.
— Не ображайтеся на мою вроу, мейнгеєре, якщо вона говорить зайве, — сказав Рафф, — але вона щойно дуже переймалася долею одного парубка, рідня якого виїхала невідомо куди. А я мав дещо передати їм від нього.
– Їхнє прізвище Боомпхоффен! — палко заторохтіла тітонька Брінкер. — Чи не знаєте ви чогось про цю родину, мейнгеєре?
Лікар відповів коротко й різко:
— Так, знаю. Неспокійні люди. Вони вже давно переселилися до Америки.
— Може, Раффе, — несміливо наполягала тітонька Брінкер, — меєстер знає когось у цій країні, хоча там, як я чула, мало не всі жителі дикуни… Ото було б добре, якби він міг доставити Боомпхоффенам годинника й передати слова бідолашного парубка!
— Не треба, вроу. Навіщо турбувати доброго меєстера, коли його скрізь чекають хворі? Звідкіля тобі відомо, що ми правильно вгадали прізвище?
— Я в цьому впевнена, — відповіла вона. — У них був син Ламберт, а на кришці стоїть буква «Л» — виходить, «Ламберт», а потім «Б» — «Боомпхоффен». Правда, залишається ще якась незрозуміла літера «Я»… Але нехай краще меєстер сам подивиться. — і вона простягнула годинника лікареві.
— «Л. Я. Б.»! — вигукнув лікар Букман, кинувшись до неї.
Годі навіть намагатися передати, що відбувалося далі! Скажу одне: синові слова нарешті передали батькові й, коли їх передавали, великий хірург ридав, як дитина.
— Лоуренсе, мій Лоуренсе! — вигукував він, любовно тримаючи годинника в руці й не зводячи з нього очей. — Якби я знав усе це раніше! Лоуренс — безпритульний волоцюга… Господи! Можливо, він цієї хвилини страждає, помирає! Пригадайте, мій друже, куди він збирався виїхати? Куди, казав мій син, йому слід було послати листа?
Рафф сумно похитав головою.
— Згадайте! — молив лікар. Невже пам’ять, пробуджена з його допомогою, відмовиться послужити йому в таку хвилину?
— Усе випарувалося, мейнгеєре, — зітхнув Рафф.
А Ганс обійняв лікаря, забувши про те, що він старий і великий учений, забувши про все на світі, крім того, що його добрий друг засмучений.
— Я знайду вашого сина, мейнгеєре, якщо тільки він живий. Адже земля не така вже й велика! Кожен день свого життя я присвячу його пошукам. Тепер мати може обійтися без мене. Посилайте мене, куди хочете, меєстере.
Гретель заплакала. «Ганс має рацію, пориваючись виїхати, — думала вона, — але як же ми без нього житимемо?»
Лікар Букман нічого не відповів, але й Ганса не відштовхнув. Очі його тривожно впилися в Раффа. Він узяв годинника і, тремтячи з нетерпіння, спробував відкрити його. Туга пружина нарешті піддалася, кришка піднялася, а під нею виявився папірець із пучком блакитних незабудок. Рафф помітив на обличчі лікаря глибоке розчарування й поспішив сказати:
— Там було ще щось, мейнгеєре, але юнак вихопив цю річ із годинника, перш ніж віддати його мені. Я бачив, як він поцілував її, а потім сховав.
— Це був портрет його матері! — простогнав лікар. — Вона померла, коли йому було десять років. Виходить, хлопчик не забув її! Обоє мертві?! Ні, не може цього бути! Мій хлопчик живий! — вигукнув він. — Послухайте, як усе сталося. Лоуренс працював у мене асистентом. Він помилково послав не ті ліки для одного з моїх пацієнтів — послав йому смертельну отруту, — але хворому її дати не встигли, бо я вчасно помітив помилку. Хворий помер того дня. А я тоді затримався біля інших тяжкохворих аж до вечора наступного дня. Коли я повернувся додому, мій син уже зник. Бідолашний Лоуренс! — схлипував лікар, зовсім убитий горем. — За стільки років він не одержав від мене жодної звісточки! Його доручення не виконали. О, як він, напевно, страждав!
