Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (мир книг TXT) 📗

Деякі носили із собою набір для куріння: люльку, тютюн, шило, яким прочищають люльку, срібну сітку, що покриває голівку люльки, і коробочку чудових сірчаних сірників. Чистокровний голландець, де б він тільки не був, рідко з’являється на люди без люльки. Він скоріше забуде на мить про те, що потрібно дихати; та якщо він забув про свою люльку, то він майже справді помирає. Втім, тут ще не було подібного нещасного випадку. Клуби диму піднімалися звідусіль. І що вигадливіше звивався дим, то більш урочистий вигляд був у курця.

Погляньте-но на тих хлопчиків і дівчаток на ходулях! Їм спала на думку блискуча ідея. Вони можуть роздивитися усе, що хочуть, поверх голів навіть найвищих глядачів. Дивно бачити високо в повітрі їхні маленькі тіла на невидимих ногах. Вони мають дитячі круглі обличчя, але із дуже рішучим виразом. Не дивно, що нервові літні добродії з мозолями на ногах здригаються й тремтять, коли ці довгоногі маленькі чудовиська проходять повз них.

Із деяких книг ви довідаєтесь, що голландці — люди сумирні. Зазвичай так і є, але прислухайтеся — чи доводилося вам коли-небудь чути такий гомін? У ньому злилися безліч людських голосів… Іржання коней та жалібне пищання скрипки тільки підсилює цей гомін. (Як скрипкам, мабуть, боляче, коли їх налаштовують!) Але основний потік звуків лине від того величезного vox humana, яким наділена людська юрба. Чимало галасу спричиняє і он той потішний крихітний карлик, який шастає в натовпі з важким кошиком. Серед усіх інших звуків виділяються його пронизливі вигуки:

— Пейпен ен табак! Пейпен ен табак! (Люльки і тютюн!)

Інший хлопчик, його брат, значно вищий за нього на зріст, але молодший на вигляд на кілька років, продає пампушки й цукерки. Він скликає всіх милих діточок, де б вони не були, далеко або близько, і просить поспішити, поки він ще не розпродав усі ласощі.

Ви знайомі з багатьма глядачами. Он у тому високому павільйоні, побудованому на березі біля самого льоду, сидять кілька людей, яких ви нещодавно бачили. У центрі — пані ван Глек. Пам’ятаєте, сьогодні її день народження? Вона займає почесне місце. Біля неї сидить мейнгеєр ван Глек, чия пінкова люлька, слово честі, зовсім не приросла до його губ — це тільки так здається.

Тут і дідусь із бабусею, яких ви бачили на свято Ніколааса. З ними всі діти. Сьогодні так тепло, що взяли із собою і наймолодшого. Бідолашного малюка закутали, наче єгипетську мумію, але він усе одно аж крекче від захвату, а коли грає музика, то у такт їй стискає й розтискає кулачки в рукавицях. Дідусь в окулярах і хутряній шапці, з люлькою в роті й онученям на колінах напрочуд гарний!

Сидячи під навісом на високому помості, ця компанія може добре оглянути все довкола. Не дивно, що пані прихильно поглядають на гладенький, як скло, лід: із грілкою під ногами замість ослінчика можна затишно посидіти хоч на Північному полюсі.

Із ними сидить і якийсь пан, віддалено схожий на святого Ніколааса, яким той постав перед юними ван Глеками п’ятого грудня. Але тоді в святого була біла борода, а в цієї людини обличчя гладеньке, як яблуко. І ще: його святість був трохи гладкішим і (між нами) тримав у роті два наперстки, а в добродія, що тут сидить, ніяких наперстків у роті немає. Очевидно, це таки не святий Ніколаас.

Поблизу, в сусідньому павільйоні, розташувалися ван Хольпи із ван Гендами — їхнім зятем і дочкою, які приїхали з Гааги. Сестра Пітера дотримується своїх обіцянок. Вона привезла із собою букети прегарних оранжерейних квітів, щоб піднести їх переможцям.

Ці павільйони — а тут є й інші — будувалися сьогодні від світання. Той, напівкруглий, у якому розмістилася родина мейнгеєра Корбеса, дуже гарний і доводить, що голландці — великі майстри споруджувати намети. Але мені більше подобається павільйон ван Глеків — центральний, із червоними та білими смугами, обвішаний вічнозеленими рослинами.

У павільйоні з блакитними прапорами сидять музиканти. А он ті споруди, схожі на пагоди [40], прикрашені морськими мушлями та вимпелами різноманітних квітів, — це трибуни для суддів. Колони й флагштоки на льоду відзначають межі бігової доріжки. Дві білі колони оповиті зеленню. Нагорі між ними простягнуть довгий шматок тканини; тут даватимуть старт.

Підняті в півмилі від колон флагштоки встановили на кінцях межової лінії. Її вирізано в льоду досить глибоко, щоб помітили ковзанярі, але не настільки, щоб вони об неї спіткнулися, повертаючи назад, до старту.

Повітря надзвичайно прозоре, і важко навіть повірити, що колони стоять так далеко від флагштоків. Природно, що між суддівськими трибунами відстань значно менша.

Втім, півмилі по льоду, та ще за такої ясної погоди, — це, по суті, досить коротка дистанція, особливо якщо її живим ланцюгом оточують глядачі.

Заграла музика. Мелодія начебто сама радіє на вільному повітрі! Скрипки зовсім забули про свої страждання, і їхні звуки плинуть гармонійно. Поки не дивишся на блакитний намет, видається, начебто музика лине від сонця — така вона вільна та радісна. І тільки побачивши поважні обличчя музикантів, пізнаєш істину.

А де ж учасники змагань? Усі вони зібралися біля білих колон. Неймовірне видовище! Сорок хлопчиків і дівчаток у барвистих убраннях зі швидкістю електричного струму гасають туди-сюди або ковзають по двоє-троє, окрикуючи одне одного, розмовляючи, перешіптуючись у молодому захваті.

Кілька пильних дітей статечно затягують ремінці на своїх ковзанах. Інші раптово зупиняються, червоні й схвильовані: стоячи на одній нозі, вони піднімають другу й, приклавши до коліна ненадійного ковзана, випробовуючи, смикають його, потім знову мчать геть. Усі й кожен одержимі демоном руху. Діти не в змозі стояти сумирно. Ковзани тепер — ніби частина їх самих, і кожне лезо немов зачароване.

Що не кажи, а Голландія просто створена для ковзанярів. Де ще хлопчики й дівчатка вміють утнути на льоду такі чудеса, які навіть у Центральному парку Нью-Йорка зібрали б юрбу глядачів?

Погляньте на Бена! Мені тільки зараз вдалося його побачити. Він просто дивує місцевих мешканців, а це в Нідерландах нелегко. Бережи сили, Бене, незабаром вони тобі знадобляться!

Ось і інші хлопчики випробовують себе! Бена вже перевершили. Як вони стрибають, а як зберігають рівновагу, які роблять оберти, які викрутаси, неначе вони всі гумові!

Але хлопчик у червоній шапці затьмарив усіх — спина в нього як годинникова пружина, тіло мов коркове… Ні, залізне, інакше воно зламалося б від таких різких рухів! Він — птах, дзиґа, кролик, штопор, ельф, м’яч із плоті й крові, і все це одночасно. Вам здалося, він випростався, а він уже нагнувся. Ви думаєте, він пригнувся, а він устиг випростатися. Він кидає на лід рукавичку і, зробивши перекид, піднімає її. Не зупиняючись, він зриває шапку з голови здивованого Якоба Поота й надягає її знову задом наперед. Глядачі кричать «ура» і сміються. Легковажне хлопча! Під ногами у тебе холодно, як в Арктиці, а над головою спекотніше, ніж у помірному поясі. Великі краплі поту вже котяться по твоєму чолу. Хоча ти й чудовий ковзаняр, на змаганнях можеш програти. Француз-мандрівник, стоячи із записником у руках, бачить, як наш приятель, англієць Бен, купує пампушку в карликового брата й одразу її з’їдає. Француз записує, що голландці ковтають величезними шматками й усі без винятку люблять картоплю, зварену в чорній патоці.

Поблизу білих колон видно кілька знайомих нам облич. Ламберт, Людвіг, Пітер і Карл — тут усі в добрій спортивній формі.

Ганс неподалік від них. Він, здається, також збирається позмагатися, бо на ногах у нього ковзани — ті самі, які він продав за сім гульденів! Виявляється, хлопець скоро запідозрив, що його «хрещена-фея» і таємничий «друг», який купив ковзани, — одна й та сама особа. Переконавшись у цьому, він сміливо звинуватив її в обмані, а вона, знаючи, що витратила на цю покупку всі свої маленькі заощадження, не зважилася заперечувати. За милістю тієї самої «доброї феї» Ганс одержав можливість викупити свої ковзани.