Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (мир книг TXT) 📗
Від минулого дня не залишилося й сліду, крім вогняної смуги над самим обрієм. Кілька необережних хмар уже зайнялися, а інші, з розпаленими краями, загубилися в тумані.
Промінь сонця, який заблукав, зісковзнувши з вербового пня, нишком намагався проникнути до будиночка. Йому, мабуть, здавалося, що якби він зумів дістатися до тутешніх мешканців, то вони неодмінно зраділи б йому. Кімната, у якій він сховався, була такою чистою, що чистішої собі й годі уявити. Навіть тріщини в балках на стелі ретельно протерли. Повітря було сповнене смачними пахощами.
Яскраве полум’я торфу в комині породжувало спалахи негрізних блискавок на темних стінах. Воно вигравало то на величезній шкіряній Біблії, то на кухонному начинні, розвішаному на дерев’яних цвяхах, то на гарних срібних ковзанах і квітах на столі. У цьому мінливому світлі ясне, відкрите обличчя тітоньки Брінкер аж сяяло. Гретель і Ганс, узявшись за руки, стояли, притулившись до комина, і весело сміялися, а Рафф Брінкер… танцював!
Я зовсім не хочу сказати, що він робив піруети або видригував ногами, що для голови родини було б неприпустимо, ні; я тільки маю на увазі, що, поки діти весело гомоніли, Рафф зненацька зірвався з місця, клацнув пальцями й зробив кілька рухів, дуже схожих на фінальні па шотландського танцю. Потім він обійняв свою вроу й у захваті навіть підняв її.
— Ура! — крикнув він. — Згадав! Згадав! — Томас Хіґс. Це те саме ім’я! Раптом осяяло. Запиши його, синку, запиши!
Хтось постукав у двері.
— Це меєстер! — захоплено вигукнула тітонька Брінкер. — Боже милостивий, і що тільки робиться!
Мати й діти кинулися відчиняти двері та, сміючись, зіштовхнулися на порозі.
Однак це був не лікар, а три хлопчики: Пітер ван Хольп, Ламберт і Бен.
— Добрий вечір, молоді люди, — мовила тітонька Брінкер, така щаслива й горда, що її не здивував би візит самого короля.
— Добрий вечір, юфроу, — відгукнулися всі троє, відваживши їй по глибокому поклону.
«О Господи! — думала тітонька Брінкер, то опускаючись, то підіймаючись, як масло в маслобійці. — Щастя, що я в Гейдельберзі навчилася робити реверанси!».
Рафф відповів на уклін хлопчиків тільки ввічливим кивком.
— Сідайте, прошу вас, молоді люди! — сказала його дружина, а Гретель сором’язливо підсунула гостям табурет. — У нас, як бачите, сидіти нема на чому, але он є ще крісло, біля вогню, до ваших послуг, і якщо ви не проти сидіти на твердому, то наша дубова скриня не гірша за будь-яку лаву… Правильно, Гансе, підсунь її ближче!
Коли, на радість тітоньки Брінкер, хлопчики повсідалися, Пітер, котрий говорив від усіх трьох, пояснив, що вони йдуть до Амстердама на лекцію і зайшли по дорозі повернути Гансові ремінця.
— О мейнгеєре, — гаряче проговорив Ганс, — навіщо було так турбуватися! Мені дуже ніяково.
— Даремно, Гансе. Адже мені самому хотілося зайти до вас, інакше мені довелося б чекати би до завтра, коли ви прийдете на роботу. До речі, Гансе, щодо вашої роботи: батько дуже задоволений нею. Професійний різьбяр по дереву — і той не міг би працювати краще за вас. Батько хоче прикрасити різьбленим орнаментом і південну альтанку, але я сказав йому, що тепер ви знову ходитимете до школи.
— Так, — втрутився Рафф Брінкер рішуче, — Ганс почне ходити до школи… І Гретель теж. Це правда.
— Приємно чути, — сказав Пітер, повернувшись до голови родини. — Я дуже радий, що ви зовсім одужали.
— Так, хлопче, я тепер здоровий і можу працювати так само завзято, як і раніше… дякуючи Богові!
У цей час Ганс квапливо записував щось на полях пошарпаного календаря, що висить біля комина.
— Так, так, синку, записуй. Фіґс! Вигс! Ах ти, який гріх, — розпачливо мовив Рафф, — знову забув!
— Не бійся, тату, — сказав Ганс, — ім’я і прізвище уже записані чорним по білому. Ось поглянь! Може, згадаєш і все інше. Знати б нам адресу — ото було б добре! — І, обернувшись до Пітера, він проговорив напівголосно: — У мене є важлива справа в місті і якщо…
— Що?! — вигукнула тітонька Брінкер, сплеснувши руками. — Невже ти нині ввечері збираєшся до Амстердама? Сам же признався, що ніг під собою не відчуваєш. Ні-ні… Підеш на світанку, і все!
— На світанку! — повторив Рафф. — А чому б це? Ні, Мейтьє, він має вирушати негайно.
Тітонька Брінкер начебто подумала, що одужання Раффа стає таки сумнівним благом: її слово вже не єдиний закон у цьому будинку. На щастя, прислів’я «Сумирна дружина — чоловікові господиня» пустило в її душі глибоке коріння і, поки тітонька Брінкер розмірковувала, встигло розцвісти пишним цвітом.
— Добре, Раффе, — сказала вона усміхаючись. — Хлопчик — не тільки мій, але й твій син… Ну й неспокійне в мене сімейство, молоді люди!
Пітер вийняв із кишені довгого ремінця. Віддаючи його Гансові, він сказав напівголосно:
— Я не дякуватиму вам, Гансе Брінкер, за те, що ви позичили мені це. Такі люди, як ви, подяки не потребують… Але, маю визнати, ви зробили мені величезну послугу, і я радий це підтвердити. Тільки в самому розпалі змагань, — додав він зі сміхом, — я зрозумів, як жагуче мені хотілося перемогти.
Ганс розсміявся теж, радіючи, що це допомогло йому приховати збентеження, а його обличчю — трохи охолонути. Юнакам чесним і великодушним, як Ганс, властива прикра звичка червоніти з якогось дива.
— Це дрібниці, — сказала тітонька Брінкер, виручаючи сина. — Хлопець усією душею прагнув, аби ви перемогли на змаганнях. Я це знаю!
Ось так допомогла!
— Та я ще від початку відчув, що з ногами в мене негаразд, — поспішив сказати Ганс. — Краще було вийти зі змагань, якщо не залишилося надії на перемогу.
Пітеру, мабуть, стало ніяково.
— Тут ми, мабуть, розходимося в думках. Дещо у всьому цьому мене бентежить. Втім, тепер справи не виправиш — пізно. Але ви справді зробили б мені послугу, якби…
Кінець своєї фрази Пітер вимовив так тихо, що я не можу передати його. Достатньо буде сказати, що Ганс, ошелешений, відсахнувся назад, а Пітер із дуже присоромленим виглядом пробурмотів, що залишить «їх у себе», якщо він переміг на змаганнях, але «це несправедливо».
Ван Моунен кашлянув, нагадуючи Пітерові про те, що незабаром почнеться лекція. У цю хвилину Бен поставив щось на стіл.
— О, — вигукнув Пітер, — я й забув, що в мене до вас ще одна справа! Сьогодні ваша сестра втекла так швидко, що пані ван Глек не встигла віддати їй футляр для ковзанів.
— Ой леле! — промовила тітонька Брінкер, дивлячись на Гретель і докірливо похитуючи головою. — Так я й знала: вона поводилася дуже неввічливо.
(Потай вона думала, що далеко не всі жінки можуть похвалитися такою чарівною донечкою).
— Зовсім ні, — засміявся Пітер, — вона зробила саме те, що й слід було: побігла додому зі своїми цілком заслуженими скарбами… Та й хто вчинив би інакше на її місці?.. Ну, не будемо затримувати вас, Гансе, — провадив він і повернувся до Ганса, але той, схвильовано стежачи за батьком, ніби забув про гостей.
Тим часом Рафф, занурений у роздуми, повторював пошепки:
— Томас Хіґс, Томас Хіґс… Так, це саме ім’я й прізвище. Ех, якби мені згадати і назву місця!
Футляр для ковзанів був обтягнутий червоним сап’яном і прикрашений сріблом. І він був такий гарний, що, якби фея дмухнула на його малесенького ключика або сам Дід Мороз розмалював його чудесними візерунками, він і то не став би кращим. Блискучими літерами на кришці було написано: «Найспритнішій». Усередині футляр було обтягнуто оксамитом, а в одному кутку на ньому витиснене прізвище й адресу фабриканта.
Гретель подякувала Пітерові з притаманною їй простотою. Дуже задоволена й збентежена, не знаючи, що їй ще зробити, вона взяла футляр і уважно оглянула його з усіх боків.
— Його зробив мейнгеєр Бірмінгам, — сказала вона трохи згодом, червоніючи й тримаючи футляр перед очима.
— Бірмінґем! — підхопив Ламберт ван Моунен. — Так, це назва одного міста в Англії. Дай мені глянути… Ха-ха-ха! — засміявся він, повертаючи відкритий футляр до світла. — Не дивно, що ти так подумала, але ти трохи помилилася. Футляр було зроблено в Бірмінґемі, а прізвище фабриканта витиснено маленькими буквами. Гм! Вони такі дрібні, що я нічого не розберу.
