Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (мир книг TXT) 📗
Дівчатка готуються бігти втретє!
З якими рішучими обличчями вишиковуються вони в шеренгу! У деяких вигляд аж урочистий, викликаний почуттям відповідальності; інші напівсором’язливо-напівзадерикувато усміхаються, і всі до однієї палко прагнуть перемоги.
Третя миля може стати вирішальною. Але якщо цього разу ні Гретель, ні Гільда не переможуть, всі інші також матимуть шанси отримати срібні ковзани.
Цього разу кожна дівчинка впевнена, що подолає дистанцію удвічі швидше, ніж минулого. Як вони тупотять ногами, випробовуючи леза, як нервово оглядають кожного ремінця… Як випростовуються під кінець, спрямувавши погляди на пані ван Глек!
Звучить сурма, і дівчаток знову проймають дрижаки. Тремтячи від хвилювання, вони спрямовуються вперед, нахилившись, але чудово зберігаючи рівновагу. Кожен стрімкий крок довший за попередній.
Ось вони вже з’явилися вдалині.
Знову всі напружують зір, знову вітальні крики «ура», знову збуджене тремтіння, коли через кілька митей четверо чи п’ятеро дівчаток мчать попереду інших, усе ближче, ближче до білих колон…
Хто попереду? Не Ріхі, не Катрінка, не Анні, не Гільда і не дівчинка у жовтому… Це Гретель, прудконогий ельф, найспритніша з усіх дівчаток! Початок змагань був для неї лише забавкою, а тепер вона біжить всерйоз — в душі вона твердо вирішила перемогти. Гнучка, маленька, вона начебто не робить ніяких зусиль; але вона не може зупинитися, поки не досягне мети!
Даремно оповісник підвищує голос — його не чути. Та він і не може повідомити нічого нового — натовп уже гуде:
— Гретель завоювала срібні ковзани!
Як пташка, летіла дівчинка по льоду. Тепер вона несміливо озирається навколо, розгублено. Їй до болю в серці хочеться втекти у той затишний куточок, де стоять її батьки. Але поруч із нею Ганс… Навколо неї юрмляться дівчатка… Добрий, радісний голос Гільди звучить у неї над вухом. З цієї години ніхто вже не буде над нею знущатися. Гусятниця вона чи ні, але тепер Гретель — визнана ковзанярська королева!
Зі зрозумілою гордістю Ганс оглядається: він хоче знати, чи бачить Пітер ван Хольп торжество його сестри. Але Пітер в їхній бік і не дивиться. Він стоїть на одному коліні, низько схиливши засмучене обличчя, і квапливо вовтузиться із ремінцем свого ковзана.
Ганс миттєво підбіг до нього:
— У вас щось негаразд?
— А, Гансе, це ви? Так, для мене забавки скінчено. Я хотів тугіше підв’язати ремінця… Прокрутити в ньому нову дірку, та й перерізав його цим триклятим ножем чи не навпіл.
— Мейнгеєре, — сказав Ганс, знімаючи з ноги ковзана, — візьміть мого ремінця!
— Та ви що! Ні, Гансе Брінкер! — вигукнув Пітер, підвівши очі. — І все ж велике вам спасибі! Ідіть на місце, друже мій, сурма ось-ось покличе.
— Слухайте, — благально промовив Ганс хрипким шепотом, — ви назвали мене своїм другом… Беріть ремінця… Хутчіш! Не можна втрачати ані секунди. Цього разу я не побіжу… Адже я майже зовсім не тренувався. Ви повинні взяти ремінця! — І Ганс, сліпий і глухий до всіх заперечень, просмикнув свого ременя у Пітерового ковзана і знову став благати товариша надягти ковзани.
– Іди, Пітере! — крикнув Ламберт із шеренги. — Ми чекаємо!
— Заради вашої матері, — благав Ганс, — покваптеся! Гляньте, вона знаком просить вас стати в шеренгу… Ну ось, майже вдягнули. Скоріше зав’яжіть його! Я все одно перемогти не зміг би. Ні в якому разі! Змагання буде між Схуммелем і вами.
— Ви чудовий хлопець, Гансе! — вигукнув Пітер, поступаючись.
Він кинувся на своє місце тієї миті, коли впала біла хустка. Сурма пролунала голосно і ясно.
Хлопчики помчали.
— Гляньте на них! — кричить якийсь кремезний старий з Дельфта. — Вони перевершили всіх на світі, ці амстердамські молодики! Гляньте!
І справді, погляньте на них! Усі до єдиного — мов крилаті Меркурії. Куди ж вони помчали, мов навіжені? А, розумію, вони женуться за Пітером ван Хольпом. Він — просто прудконогий утікач із Олімпу. Меркурій і його загін крилатих родичів летять щодуху. Вони впіймають Пітера!
Так-так! Тепер вилетів уперед Карл… Перегони все пришвидшуються… Бен попереду!
У хмарі крижаного пилу гонитва повернула назад. Вона мчить до фінішу. За ким женуться тепер? За самим Меркурієм. Це Пітер, Пітер ван Хольп. Лети, Пітере… На тебе дивиться Ганс. Він посилає всю свою жвавість, всю свою силу твоїм ногам. Твоя мати й сестра сполотніли від хвилювання. Гільда тремтить, не насмілюючись підняти очей. Лети, Пітере! Юрба не збожеволіла, просто вона вітає тебе. Переслідувачі женуться за тобою слід у слід! Торкнися білої колони! Вона киває, похитується перед тобою… Вона… Ура! Ура! Пітер завоював срібні ковзани!
— Пітер ван Хольп! — крикнув оповісник, але хто його почув?
— Пітер ван Хольп! — закричали сотні голосів: адже Пітер — улюбленець всієї округи. — Ура! Ура!
Тепер оркестр вирішив змусити всіх слухати музику. Він заграв веселу пісню, потім бадьорий марш. Глядачі, припускаючи, що має статися ще щось, напружили слух і зір.
Учасники змагань вишикувалися. Пітер, як найвищий, став спереду, Гретель, найменшенька, — за всіма. Ганс випросив ремінця у продавця пампушок і став одним із перших.
Три красиво оповиті гірляндами арки стояли неподалік одна від одної на річці навпроти павільйону ван Глеків.
Хлопчики й дівчатка на чолі з Пітером повільно покотилися вперед у такт музиці. Радісно було дивитися, як ковзає ця строката процесія, немов злившись у єдину живу істоту. Вона то загиналася й робила петлі, то граційно звивалася між арками, і куди б не прямував Пітер — її голова — тіло неухильно слідувало за ним. Не раз вона спрямовувалася прямо до центральної арки, але раптом, немов у якомусь новому пориві, повертала назад і обвивалася навколо першої арки. Потім повільно розкручувалася; низько пригнувшись, перетинала річку і, швидко звиваючись, наче змія, нарешті пробігала під найвіддаленішою аркою.
Поки музика грала повільно, процесія, здавалося, повзла, ніби істота, скута страхом. Та ось музика пришвидшила темп, і вся процесія одним стрибком метнулася вперед, швидко прослизнула між арками, звиваючись, закручуючись, розвертаючись, але жодного разу не порушивши строю, і, нарешті, корячись голосному заклику сурми, який подолав музику оркестру, раптово розсипалася: хлопчики й дівчатка вишикувалися подвійним півколом перед павільйоном пані ван Глек.
Пітер і Гретель стоять у центрі, попереду всіх. Пані ван Глек велично піднімається. Гретель, вся тремтячи, змушує себе дивитися на цю гарну пані. Навколо такий гамір, що вона не чує звернених до неї слів. У неї промайнула думка, що їй треба постаратися зробити реверанс, як робить мама, коли приходить меєстер Букман. Але раптом їй кладуть на руки… щось блискуче і таке сліпуче, що в неї виривається крик радості.
Тоді вона зважується роззирнутися навколо. І в Пітера щось у руках.
— О! О! Яка краса! — вигукує вона.
І всі, кому видно, повторюють:
— Яка краса!
А срібні ковзани виблискують на сонці, відкидаючи відблиск світла на два щасливі обличчя.
Мевроу ван Генд надіслала із хлопчиком-посильним свої букети. Один для Гільди, один для Карла, решту — для Пітера й Гретель. Побачивши квіти, королева ковзанярів більше не може стримуватися. Блискаючи вдячними очима, вона підхоплює ковзани й букет фартухом і, пригорнувши їх до грудей, тікає шукати батьків у юрбі.
Розділ XLV
Радість у будиночку
Ви, мабуть, здивуєтеся, коли я скажу, що Рафф і його вроу прийшли на ковзанярські змагання; ви здивувалися б іще більше, якби зазирнули до них увечері того радісного двадцятого грудня. Дивлячись на будиночок Брінкерів, що похмуро стовбичить посередині замерзлого болота, старий будиночок із випнутими стінами, які немов попухли від ревматизму, і з дахом, схожим на шапку, зсунуту набакир, ніхто й не запідозрив би, як там весело всередині.
