Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
VII
На мітлі сидіти було дуже зручно. Навіть не відчувалося, що ти сидиш. Невагоме тіло наче саме линуло в повітрі.
Незнайомка сиділа ззаду і тримала Вітю за плечі. Дотики її рук були приємно-ніжні, як у бабусі Світлани.
Вітя напівобернувся і звів на неї очі.
Вітер розмаював, розвівав чорну вуаль і довге м'яке волосся.
І знову Вітя не побачив її обличчя, а тільки великі сині очі за вуаллю.
— Ви — Міс Таємниця? — несподівано для самого себе спитав Вітя.
Незнайомка нічого не відповіла, тільки очі її засміялися й підморгнули йому.
І Віті раптом стало легко й весело. Наче він відчув подих тата.
На мить вони влетіли у велику білу хмару, потім виринули з неї, і Вітя побачив унизу землю.
Вони підлітали до величезного похмурого замку на горі. Велике вітражне вікно з намальованими на ньому страшними потворами було відчинене, і вони влетіли всередину замку.
У просторому напівтемному вогкому залі стояв під стіною царський трон у вигляді роззявленої пащі жахливого страховиська, і на тому троні сидів хтось волохатий, зубатий, з очима, як у нічної сови.
Вони плавно підлетіли майже до самого трону й приземлились на блискучий, немов дзеркало, паркет, на якому були викладені з дерева різні потвори, ще страшніші, ніж на вітражах.
Холодні хижі очі з трону глянули просто на Вітю, і він зіщулився від того погляду.
— Не бійся, — тихо прошепотіла йому на вухо Міс Таємниця. — Він тебе не бачить. Нас ніхто тут не бачить.
Перед троном стояли навколішки троє: двоє чоловіків (худий з гачкуватим носом, і опецькуватий з квадратними щелепами) і жінка з ріденьким волоссям, зібраним на потилиці в кумедний вузлик, і гострим лисичкуватим обличчям:
Жінка вклонилася до підлоги, аж стукнулася лобом, і почала противним скрипучим голосом:
— Ваша Злість! Дозвольте доповісти. Ваша слуга Баба Яга поводиться просто неприпустимо.
— Що таке? — проскреготало з трону.
— Розказую. Значить, так… — жінка випросталася. — Сьогодні вранці я, як завжди висока й струнка, виходжу надвір, щоб, як у нас заведено, висмикнути у курей пір'я, вдарити поліном льоху, прищипнути коту хвоста, ну ви ж знаєте. Іду. І раптом хтось підставляє мені ногу, і я — беркиць! — падаю. Кури весело сокочуть, кіт нявчить-заливається. Я озираюсь — ніде нікого. Ступаю кілька кроків, знову об щось перечіпляюсь і — знову падаю. Озираюся — ніде нікого. Ну! Ще кілька кроків і… Назад я повзла навкарачки. Уявляєте. Прем'єр-міністр! Княгиня! Графиня! Баронеса! Повзе навкарачки. Жах! Ну хто це міг бути? Хто в нас може таке виробляти? Тільки вона — нечиста сила! Приповзаю в кабінет. Натискаю на кнопку. Викликаю. Приходить. Накульгує. «Що, — питає, — таке?» — «Ах ти, — кажу, — сяка-така! Що ти, — кажу, — собі дозволяєш!» — «А що таке?» — кліпає вона невинно очима. «А таке, — кажу, — що ти, нечиста сила, ніжку прем'єр-міністру підставляєш!» — «Я-а-а?!» — вирячилася вона на мене і… Я, Ваша Злість, навіть повторити не можу, що вона мені наговорила, накричала. Наче я не прем'єр-міністр, княгиня, графиня, баронеса, а казна-що, перекупка на базарі. Та щоб у неї після цього останні зуби повипадали, нога кістяна переламалася! Щоб її…
— Цить! — громовито рявкнуло з трону, аж виляски пішли по залу.
Княгиня-графиня-баронеса так і вклякла.
— То не вона! — знову рявкнуло з трону. — Баба Яга при мені була весь ранок. Занозу з пальця виймала. Тільки вона від мене вийшла, як ти й подзвонила. Я чув.
— Не во-она-а… А хто ж? Ваша Злість!..
— Не знаю.
З паркету почулося зітхання.
Зітхали обоє — і той худий, із гачкуватим носом, і той опецькуватий, із квадратними щелепами.
Перший розтулив рота опецькуватий:
— Ваша Злість! Хотів вам сказати, що й мене сьогодні вранці щось невидиме по голові вклеїло.
– І мене! — проридав гачкуватий. — Ондо ґуля за вухом. Нечувано! Мене — князя Підлизу-Підлотського, графа Неробу-Брехальського, барона Маруду-Набридона — та по голові чимось важким! Аж іскри з очей посипалися.
— Не був би я військовий міністр, я б, мабуть, і впав, так заболіло, — гупнув себе в груди опецькуватий.
— Люди добрі… тобто недобрі! Та що ж це таке робиться! — верескнула княгиня-графиня-баронеса. — У центрі Зландії, у самому палаці Великого Злана, на керівників уряду замахи!
— Цить! — знову рявкнуло з трону.
Всі троє попригиналися. На кілька секунд запала тиша. Потім Злан Великий скреготнув зубами:
— Як свідчать казкарі, невидимки бувають двох різновидів: невидимки лихі, які намагаються уникнути кари і тому не хочуть, щоб їх бачили. І так звані добрі невидимки, які, бачите, дуже скромні й намагаються робити свої добрі справи непомітно… У добрих невидимок я не вірю. Отже, це невидимка злий. А коли так — нашого поля ягода. Ми з ним порозуміємося. Щось йому треба. То слід довідатись, що саме. Без нечистої сили тут не обійтись. А давайте їх сюди!..
Злан Великий натиснув на якусь кнопку на бильці трону, завила десь удалині сирена, потім задзвеніли шибки у вікнах, задвигтіли стіни, підлога, наче від землетрусу. Жахнуло знову полум'я, повалив дим, і з'явилися троє — теж двоє чоловіків і одна жінка. Жінка була руда, рум'яна, пишногруда, у спортивному костюмі, і тільки те, що вона припадала на одну ногу і спиралася, як на костур, на мітлу, свідчило, що то Баба Яга.
Кощій Безсмертний був у елегантному чорному костюмі, замість краватки — пишний бант, чорно-лискуче, як вороняче крило, волосся зачесане на проділ, на носі — пенсне. Він нагадував циркового фокусника, ілюзіоніста.
Змій Горинич був у брезентовій робі (чи то пожежник, чи то сталевар), у великих темних окулярах. У руках тримав паяльну лампу, з якої з джмелиним гудінням виривалося синє полум'я.
— Слухайте! — метнув на них грізний погляд Злан Великий. — Якийсь неві… Ой! — він раптом відсахнувся, наче від удару, і схопився рукою за щоку, потім знову сахнувся і схопився за другу. І застиг.
Баба Яга зареготала дзвінко й розкотисто. Змій Горинич, ховаючи сміх, підніс паяльну лампу аж до носа.
А Кощій Безсмертний лише тоненько хихикнув, прикриваючи рота долонею. Він був дуже вихований.
— Хто?! Що?! Де?! — заволав, отямившись, Злан. — Хапайте! Тримайте!
Баба Яга приставила козирком руку до очей і роззирнулася навколо.
— Нікого не бачу…
Кощій Безсмертний і Змій Горинич теж непевно знизали плечима.
— Тривога! Тривога! До зброї! — не своїм голосом закричав військовий міністр і одним стрибком пірнув під довжелезний стіл для засідань, що стояв біля стіни.
Княгиня-графиня-баронеса блискавично порачкувала туди ж.
Князь Підлиза-Підлотський здавлено, як у жахливому сні, закричав: «А-а-а-а…» — і, затуливши руками голову, стрибнув слідом за ними.
Злан Великий тільки охнув, натиснув на кнопку — і трон разом із ним шугонув униз.
Впродовж усієї цієї сцени Вітя забув про Міс Таємницю і навіть не помічав, чи стоїть вона поруч, чи ні.
І тільки коли вона поклала йому руку на плече, він обернувся.
— Тут його вже нема. Нам треба летіти далі… — шепнула вона йому.
VIII
Клава Журилко мешкала в третій квартирі. Вона була худенька, майже така, як Вітя, бліда, з синіми колами під очима. Ходила вона все літо в одному сірому платтячку і стоптаних сандаліях. Вона дуже любила тварин: котиків, цуциків, пташок. І якось влаштувала в них у під'їзді під сходами кицьчині іменини. Іменинниця — худюща бездомна руда кицька — сиділа у Клави на руках і щасливо муркотіла, приймаючи подарунки: шматочки ковбаси, хліба з маслом, смаженої риби, сиру, м'яса… Катя з п'ятої квартири принесла навіть чималий кусень Київського торта.
Вітя дуже шкодував тоді, що прийшов запізно, коли іменинниця вже встигла наїстися і на його апетитну курячу ніжку навіть не глянула. Клава помітила Вітину прикрість і поспішливо сказала:
— Нічого-нічого! Буде на завтра. Як знахідка. Ти що! Такий подарунок. Велике спасибі. Красненько дякуємо, — вона вклонилася сама, водночас пригинаючи рукою й голову кицьки. Вона всім так дякувала.
