Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет (книги бесплатно полные версии .txt) 📗

Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки викликали в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.

Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.

— Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! — сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.

— Не чіпайте, міс Розо! — відказала Топсі, пручаючись. — Не ваш це клопіт!

— Ану не огризайся! — гримнула Роза. — Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!

І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен-Клер.

— Вона щось украла! — сказала Роза.

— Неправда, нічого я не крала! — заволала Топсі, гірко ридаючи.

— Ану дай мені що там у тебе є, — рішуче звеліла міс Офелія.

Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.

Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник — подарунок Єви — і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.

Ці пам’ятки дуже вразили Сен-Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.

— Чому ти загорнула книжку в оце? — спитав Сен-Клер, піднімаючи стрічку.

— Тому… тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! — сказала Топсі.

Раптом вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтішним плачем.

То було дивне видовище, смішне і зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м’який золотистий кучерик — і гіркі сльози Топсі.

Сен-Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.

— Ну, ну, не плач, можеш узяти їх назад! — сказав він.

Згорнувши все докупи, він кинув пакуночок їй на коліна, а тоді взяв міс Офелію під руку й повів до вітальні.

— Я таки думаю, що ви зробите з неї люд вив він, киваючи через плече. — Будь-яка душа, до справжнього жалю, так само здатна й до. Ви вже постарайтеся задля неї.

— Дівчинка дуже змінилася на краще, — сказала міс Офелія. — Я покладаю на неї чималі надії. Але, Огюстене, — додала вона, поклавши руку йому на плече, хочу спитати вас про одну річ. Кому належить ця дитина чи мені?

— Та я ж подарував її вам, відказав Сен-Клер.

— Але не по закону. А я хочу мати на неї законне право, — не вгавала міс Офелія.

Ого, сестрице! — мовив Сен-Клер. — Ви хочете стати рабовласницею!

— Не кажіть дурниць! Це потрібно мені лише для того, що я могла забрати її у вільні штати й відпустити на волю, бо інакше всі мої зусилля пропадуть марно.

— Який жах, сестрице, чинити зло в ім’я добра! Ні, я не можу цього допустити.

— Ви б не жартували, а добре подумали, — сказала міс Офелія. — Зовсім ні до чого виховувати цю дитину, якщо я не зможу врятувати її від згубного впливу рабства. Отож, коли ви й справді хочете, щоб вона належала мені, напишіть дарчого листа або що там треба.

— Ну гаразд, — сказав Сен-Клер, напишу.

Він сів і розгорнув газету, збираючись читати.

— Але я хочу, щоб ви зробили це зараз, — наполягала міс Офелія.

— До чого такий поспіх?

— Ніколи не треба відкладати того, що можна зробити зараз, — сказала міс Офелія. — Осьде вам папір, перо, чорнило, сідайте і пишіть.

Сен-Клер, як і більшість людей його вдачі, терпіти не міг дієслів теперішнього часу, і наполегливість міс Офелії почала його дратувати.

— Та що це ви, справді! — мовив він. — Чи вам мало мого слова? Можна подумати, що ви пройшли науку в лихварів, так підступаєте з ножем до горла!

— Просто я хочу бути певна, — сказала міс Офелія. — Ви можете померти, збанкрутувати, і тоді Топсі продадуть з торгів, і я нічого не вдію.

— Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коліт вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.

І Сен-Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчий лист і розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.

— Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська благодійнице? — мовив він, подаючи їй лист.

— Молодець, — усміхнулася міс Офелія, — Але ж його треба засвідчити?

— Ой клопіт! Та треба ж… Марі, — сказав він, відчиняючи двері до покою дружини, — сестриці потрібен твій автограф. То підпишись отут унизу.

— Що це? — спитала Марі, перебігаючи очима папір. — Ну й дивина! Я думала, сестриця надто доброчесна, щоб заходити в такі брудні справи, — додала вона, недбало підписавши листа. — Та коли вже їй цього забаглося, то будь ласка.

— Ну, тепер уже вона ваша, тілом і душею, — сказав Сен-Клер, віддаючи лист міс Офелії.

— Не більше, ніж дотепер, — заперечила міс Офелія. — Але принаймні я можу її захистити.

— Ну, тоді скажімо так: ваша перед законом, — докинув Сен-Клер.

Він повернувся до вітальні й сів читати газету.

Міс Офелія, що рідко залишалася в товаристві Марі довше, ніж було необхідно, вийшла за ним, перед тим дбайливо сховавши дарчий лист.

— Огюстене, — раптом промовила вона, сидячи з плетивом у руках, — чи подбали ви про долю своїх слуг на випадок смерті?

— Ні, — відказав Сен-Клер, не підводячи очей від газети.

— Тоді вся ваша поблажливість до них може зрештою обернутися, великою жорстокістю.

Сен-Клер і сам часто про це думав, але безтурботно сказав:

— Та оце збираюся якось зробити запис.

— Коли? — спитала міс Офелія.

— Ну, десь цими днями.

— А що, як ви помрете раніш?

— Та що це з вами, сестрице? — запитав Сен-Клер, відкладаючи газету й зводячи очі на міс Офелію. — Чи ви добачили у мене ознаки жовтої пропасниці або холери, що з таким запалом клопочетесь моїми посмертними справами?

— І в полудень життя на нас чатує смерть, — нагадала йому міс Офелія.

Сен-Клер підвівся і, покинувши газету, безжурно рушив до розчинених на веранду дверей, щоб покласти край цій неприємній розмові. «Смерть!» — машинально проказав він останнє слово і, зіпершись на бильця, задивився на блискітливий струмінь фонтана, тоді невиразно, нате крізь марево, побачив у дворі дерева, квіти, вази й знову повторив те таємниче слово, таке звичайне в устах кожного, але водночас і таке страшне й невблаганне: «Смерть!..»

«Як дивно, — подумав він, — що існує таке слово й таке явище, а ми завжди про це забуваємо; сьогодні людина живе — запальна, красива, сповнена надій, прагнень, бажань, — а завтра її немає і більш ніколи вже не буде!»

Сен-Клер випростався й почав замислено походжати по веранді Заглибившись у свої думи, він, здавалося, забув про все навколо, і Томові довелося двічі нагадувати, що був дзвінок до чаю, перш ніж господар звернув на нього увагу.

За столом Сен-Клер був такий самий замислений і неуважний. Після чаю він, Марі й міс Офелія, майже не озиваючись одне до одного, перейшли до вітальні.

Марі вмостилася в кріслі і, сховавшись від москітів під шовковою запоною, незабаром міцно заснула. Міс Офелія мовчки орудувала спицями. Сен-Клер сів до піаніно й тихо заграв якусь сумну мелодію. Здавалося, він виливає музикою свої заповітні думи. Трохи згодом він висунув одну з шухляд, дістав звідти старий нотний зошит і почав гортати пожовклі від часу сторінки.

— Ось подивіться, — мовив він до міс Офелії, — це зошит моєї матінки, а отут її власноручне письмо. Вона переписала сюди уривки з Моцартового «Реквієму»¹.

1 «Реквієм» — твір славнозвісного німецького композитора Вольфганга Амадея Моцарта (—), написаний у формі жалобної меси на латинські тексти.

Міс Офелія встала й підійшла до нього.

— Вона часто співала це, — сказав Сен-Клер. — Я натче й тепер чую її голос.

Він узяв кілька врочистих акордів і заспівав величний латиський гімн.