Улюбленець слави - Кері Джойс (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗

Незабаром я дійшла висновку, що їхні балачки вкрай нудні і, крім роздратування, нічого в мені не викликають (я завше мала про запас щось цікавіше, хоча б читання). І не раз ловила себе на тому, що самовпевнений вираз округлого тітоньчиного личка, чи її спітніле чоло (воно в неї завжди якось химерно блищало, і дитиною я була переконана, що це в тітоньки Леттер від надто напруженого мислення), чи, наприклад, чергова дивовижна краватка Німмо доводили мене мало не до сказу. На той час найбільшим тітоньчиним улюбленцем був Німмо. У неї завжди були свої улюбленці з-поміж місцевих молодиків, особливо серед бідних. Одного з них, вельми обдарованого музично, вона направила вчитися до Лондона. Боюсь, опісля він тільки й умів на всі заставки клясти тітоньку Леттер за те, що, мовляв, вона, нічого не тямлячи в музиці, віддала його до нездалого вчителя й тим занапастила його майбутнє. Всі її протеже рано чи пізно з нею сварилися, і тітонька Леттер казала, що від жодного з них вона не чекає подяки.

На ті часи Німмо ще ходив у неї в мазунчиках і був їй безмежно вдячний — він справді багато що завдячував тітоньці. Він походив з низів, був самоуком і здобув освіту виключно з книжок. Тітонька влаштувала Німмо на його першу посаду — до Бінга. Вона ж подарувала йому його перший пристойний костюм.

Німмо дотримувався радикальних поглядів і навіть скидався на екстреміста, але тітонька Леттер, хоч і шпетила радикалів безоглядно (всі Леттери зроду-віку були ліберали), не раз підтримувала їх, коли була незадоволена лібералами.

Німмо був тоді доволі привабливий молодик, на вигляд років двадцяти шести-семи (хоч насправді, як довідалась я потім, йому було уже майже тридцять чотири!), з рожево-білим кольором обличчя й густими каштановими кучерями. У нього були карі, джерельно чисті очі й дуже приємний рот і підборіддя. Невисокий на зріст, він мав гарну статуру і красиві руки. У яхт-клубі його трохи брали на кпини, дражнили «гарненьким хлопчиком» і «дівочим ідеалом», і то був привід вважати його зовнішність вульгарною. За тих часів рум'янець був ознакою несмаку,— крім рум'янцю, набутого на державній службі, як-от у адміралів.

Мені часто доводилося розмовляти з Німмо наодинці, і то була звичайна світська балачка; я розпитувала його, чи багато він тепер виступає з проповідями (Німмо вважався громадським проповідником), чи любить він поратись у садку, яку цікаву книжку прочитав останнім часом тощо. Здебільшого я намагалась уникати розмов із ним, бо мене трохи лякала його надмірно збуджена реакція на мої слова; а завваживши на собі його пильні, аж млосні погляди, я насилу стримувалась, щоб не розсміятись. Одне слово, на всі його зальоти я відповідала, як будь-яка дівчина, досить наївна у таких речах і байдужа до них,— маю на увазі саме конкретні взаємини з цілком конкретним молодиком. Мабуть, тому, що навіть думка про Німмо здавалася мені безглуздою, і я до цього звикла, чи тому, що він у моїй присутності дуже ніяковів, або, може, тому, що біля нього неодмінно виникала задушлива атмосфера політиканства, він не будив у мені навіть платонічних почуттів, тож я тримала його на відстані.

І от якось увечері після чаю він раптом освідчився мені в коридорі; це мене так приголомшило, що, вдавши, ніби недочула, я кинула йому: «Перепрошую, містере Німмо!»— й щодуху помчала сходами нагору до своєї кімнати. Я навіть не встигла здивуватись, бо збагнула все до кінця пізніше, аж коли він уже поїхав од нас.

А почувши його освідчення вдруге, я вже розсердилася і відповіла:

— Слухайте, не робіть із себе посміховисько, містере Німмо. Ви самі чудово знаєте, що нічого такого у вас насправді й на думці нема.

Я злякалась,— сама не знаю чого,— може, того, що на мене заявили якісь права,— і, наче мала дитина, я хотіла відборонитися словом. Але позбутись Німмо було не так просто, на мій превеликий подив і жах (я ж бо знала, який він несміливий), він хилив на своє, і одного разу вибухнув жагучою і патетичною промовою. Авжеж, сказав Німмо, йому добре відомо, що він мені не пара, але його виправдовує любов: для нього священна «навіть земля, по якій я ступала»; він заявив, що я «володарка його душі» і таке інше. Важко було уявити, щоб у наші дні молоді люди висловлювалися так, як пишуть у дешевих романах, з яких завше так глузувала тітонька Леттер, і Честерові слова збудили в мені лише нелюбов до нього.

Проте я бачила, якої ваги надає він кожному своєму слову. Голос його тремтів, в очах бриніли сльози, і коли він нарешті позадкував од мене так квапливо, ніби на нім спалахнув його тричі кумедний фрак, я раптом спіймала себе на тому, що й сама теж уся тремчу й мало не плачу.

Ось яке враження справила тоді на мене його патетична промова. Нічого дивного,— навіть звичайні церковні співи нерідко доводили мене до сліз; і Німмо з його невдалою декламацією так розчулив моє серце (це мене найбільше лякало), що я ще довго на нього гнівалась, усіляко уникаючи його протягом кількох тижнів.

Але спробуйте, живучи в сільській глушині, уникати когось аж надто довго. Марна річ. Незабаром я вже знову зустрічала його привітною усмішкою, і коли він починав ізнову співати мені про кохання, вислуховувала його майже приязно, пояснюючи йому,— розважно та ввічливо,— що ми з ним, на превеликий жаль, можемо лише дружити, не більше.

5

Звичайно, тітонька Леттер про все це добре знала (вона взагалі знала все, що діялося круг неї). І хоч тітонька глузувала з Німмо й не скажу щоб дуже його любила (у неї ніколи не було потреби любити своїх фаворитів; до того ж, якби їй не доводилось так багато їм прощати, вона б не могла відчути, як їм усім необхідна її допомога), тітонька не раз повчала мене:

— Не будь з ним така похмура, Ніно, він нам потрібен. Крім того, він і справді хоч кого заговорить. Я не здивуюсь, коли одного чудового дня ми дізнаємось, що його обрано до ради графства. І знаєш, у нього є характер, навіть переді мною він захищає свої безглузді радикальні погляди.

І коли мене спіткала біда (якщо сьогодні, по стількох роках, це можна назвати бідою), і ми з Джімом (бідний хлопчик, він зовсім втратив зі мною розум, і то було — один-однісінький раз!) не знали, що нам робити, вона якось уранці спитала:

— Дорогенька моя, ти чомусь аж позеленіла. Що це з тобою?

— Я... я не знаю, тітонько,— пролепетала я, трусячись, немов у пропасниці.

— А що це з Джімом? Чому він так раптово зник, не добувши відпустки? — Вона брязнула накривкою кавника (ми саме снідали) й погрозливо кинула: — Мені й на думку не спало б запідозрити тебе в чомусь такому, що я підозрюю, якби ти не була такою дурепою.

— Мені дуже, дуже неприємно, тітонько. Я й сама не вірю,— може, якось обійдеться? Та й не сама ж я тут винна.

— І ти ще смієш винуватити Джіммі! Авжеж, усі винні, усі, крім тебе!

— Тітонько, я нікого не звинувачую... я лише пояснюю. Він казав, що так, з одного разу, нічого не буде... Він просто абсолютно переконаний... Нарешті, він був у такому стані...

— Ти чудово знаєш, що Джім не може з тобою побратися. Молодшим офіцерам у чотирнадцятому полку одружуватись заборонено. Чи, може, ти хочеш, щоб він подав у відставку?

Саме це нас із Джімом найдужче хвилювало, я ні за що в світі не хотіла, щоб він через мене подав у відставку,— Джім так пишався своєю службою. Він мені б цього ніколи не пробачив, а якби й пробачив, то, і це куди гірше (принаймні так мені тоді здавалося), я сама собі цього не подарувала б. І я відповіла:

— Усе, що хочете, тільки не це... До того ж...

Я хотіла сказати, що взагалі не думаю виходити за Джіма, але вчасно прикусила язика, бо це довело б тітоньку до шаленства.

— Що — до того ж?..

— Не знаю, тітонько...

— Інакше кажучи, ти, як завше, не хочеш нічого робити, волієш пливти за течією.

Я подумала, що це не зовсім так. Але я хотіла зараз лише одного — щоб вона не довела мене до розпачу. Мабуть, в подібній ситуації багато дівчат починають інакше на все дивитися, я маю на увазі — рано чи пізно доходять висновку, що, як вони вже вскочили в халепу, то нічого надто жахливого в тому нема, і, врешті решт, до всього якось можна звикнути. Я не кажу, що все це видається не таким уже й страшним,— просто не треба нічого робити, а терпляче нести свого хреста, а хто терпить, той буде спасенний. Стає навіть трохи шкода тих, хто не пережив усієї цієї драми й не знає, по чім ківш лиха.