Улюбленець слави - Кері Джойс (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
І коли, думалося мені, деякі дівчата топляться, то, їй-богу, лише тому, що люди ніяк не хочуть дати їм спокій з їхнім горем. Але тітонька, звісно, не могла дати мені спокій, у неї не було такої змоги,— вона за мене відповідала.
6
Крім того, (я щойно починала це розуміти), тітонька по-своєму мене любила. І коли нагадати, що я з'явилась у неї чотирирічним малям, попри її бажання (батьки мої померли в Індії від холери), і то був для неї великий тягар, якого вона зовсім не заслужила (вона дуже несхвально зустріла звістку про те, що моя мати вийшла заміж за бідного клерка з торговельної фірми),— то, безумовно, вона гідна великої шани. Адже тітонька витрачала на мене не тільки багато душевних сил, а й чималі гроші. Свою спадщину, про яку так багато говорили (до речі, з батьківських грошей лишилося тільки п'ять тисяч фунтів), я одержала, коли мені минуло шістнадцять років, і тітонька не взяла з неї ані пенса. Тепер, озираючись назад, я бачу, як я її дратувала: мрійна, примхлива, мене ніколи не було там, де треба, і я завше крутилася під ногами там, де не слід. Та ще й мене нітрохи не цікавили,— і тоді, й згодом, коли я виросла,— справи нашої округи й усі ці комітети, все, що мало таку вагу для тітоньки. Я не відчувала (і це найдужче її дратувало) ані найменшої відповідальності ні перед громадою, ні перед Слептон-Леттерівським кланом (а деякі його члени брали шлюб лише з метою продовжити рід), якому завдячувала і своє суспільне становище, і згадані вище п'ять тисяч фунтів.
Щиро кажучи, я ненавиділа політику, яка вічно псувала тітоньці настрій,— то був ворог нашого спокою й затишку.
Що й казати, незважаючи на велику різницю між мною та тітонькою Леттер, я мала всі підстави бути їй більш ніж вдячною,— хоч би за те, що вона віддала мені, дитині, свою найкращу сонячну кімнату (жертва, яку навряд чи належно оціниш у такому віці) і, не шкодуючи мені ляпасів (за них я, звісно, платила їй ненавистю), навчала мене гарних манер.
Тітонька бачила мене наскрізь (під своїм «практичним» кутом зору), коли докоряла мені за те, що я ніби пливу за течією.
— Але що ж ти робитимеш далі? — прискіпливо допитувалася вона. Добре зрозумівши інтонацію, з якою вона сказала це «далі», я відповіла, що маю намір тримати все у таємниці.
— Дорогенька моя дурелю,— заперечила вона,— та ти навіть своєї талії не можеш уберегти! Вихід лише один — узяти шлюб з Німмо.
— Але, тітонько, як же я в такому стані можу вийти заміж за Німмо чи за кого іншого?
— Можеш, можеш! Він буде вдячний своїй провідній зорі, що взяв тебе, а в якому стані — то вже інша справа, і матиме рацію. Твої родинні зв'язки і п'ять тисяч фунтів — саме той шанс, яким він просто снить.
— Ні, я краще втоплюся!
— Звичайно, можна й це — тоді не зволікай; ну ж бо, доведи діло до скандалу. Я знаю, ти завжди раденька дати крутька. Ох, і всипала б я тобі!
На тітоньку напав такий шал, що сперечатися з нею годі було й думати. Тож я піднялася до себе в кімнату, лягла й одразу заснула, відчувши полегкість, бо від тітоньки вже нема з чим критися. Як і раніш, я була в тому стані самозаглибленості, коли дивишся на життя «зсередини» і переконуєшся, що діло не таке вже й кепське, яким його бачать ті, хто дивиться на це «ззовні». Я з радістю думала, що тітонька, заспокоївшись, так чи інакше залагодить мою халепу.
І справді, не минуло й години, як тітонька збудила мене, наказала не гаючись прийти до тями, поправити зачіску й зійти вниз,— там на мене чекає гість. І не встигла я й справді оговтатись, як вона мало не силоміць завела мене до вітальні, де, наче в засідці, уже сидів Німмо, який ту ж мить, щойно тітонька залишила нас наодинці, підскочив до мене й схопив за руку.
7
Мені й на думку не спадало давати Честерові згоду на шлюб. Та не встигла я й оком змигнути, як він на півслові перепинив мене і, тримаючи за руку, задріботів:
— Я знаю, люба, люба міс Вудвілл, що ви зараз почуваєте. Але дозвольте мені довести вам, що таке справжня любов, любов мужчини.
Після чого він обцілував мені руки й мовив так:
— Не кажіть ані слова, мовчання — знак згоди. О моя найдорожча, моя прекрасна королево!.. Дозвольте мені любити вас, дозвольте дати вам те щастя, на яке ви так заслуговуєте.
Зрозуміло, він хотів випередити мене, не дати розтулити рота, щоб не наразитися на відмову. То був вельми тямущий чоловік, як я незабаром переконалась, він добре знався на людській природі.
І перш ніж я встигла сказати йому «ні» (чи доки я зважувала, що йому відповісти), до вітальні знову рвучко зазирнула тітонька і, відсапуючись, сказала, що для неї велика радість бачити нас у згоді, і вона певна, що ми з Честером будемо щасливою парою.
Німмо потис мені руку (йому вистачило тактовності й глузду не цілувати мене) й прожогом вискочив з кімнати. Я зразу ж спитала тітоньку (навіть не сказавши, що не маю наміру йти з ним до вінця), чи знає він, у якому я становищі.
— Звичайно, знає.
Це вже мене й справді зацікавило (досі я гадала, що для Німмо над усе була його респектабельність), і я спитала, як же він це сприйняв. Але тітонька знову розлютилась і лише процідила:
— Затям, він не дурень, і тим маєш дякувати за це богові. Тримай язика за зубами — і повір мені, він теж мовчатиме, як німий.
Я спробувала уявити собі подумки їхню розмову, і, перебуваючи у такому «філософічному» настрої, знов подумала (а може, цьому якось сприяв і той пікантний стан, в якому я опинилась),— який усе-таки розмаїтий і цікавий мій світ, коли подивитись на нього «зсередини». І вже не пригадую, як саме і за яких обставин я згодилась на пропозицію Німмо (пам'ятаю тільки, що все остаточно вирішив одчайдушний лист Джіммі, де він закидав мені, що це я доконала його своєю впертістю). Хай там як, але за кілька днів усе стало на своє місце, і проблема розв'язалася.
Якої б думки я тоді не була про свою любу тітоньку з усіма її витівками й раптовими нападами люті, озираючись нині назад, я не можу не захоплюватись її розумом і кмітливістю. Подейкували, нібито вона принесла мене в жертву, але це чистісінька вигадка,— тітонька дбала про моє «добро» анітрохи не менше, ніж про майбутнє Німмо. І якщо вона поставила собі за мету порятувати мене від власного мого недбальства, від самої себе, то це мало свій сенс, і навіть було гідне схвалення, бо хто зна, чи судилося б мені стати щасливою,— зважаючи на мою пасивність (або впертість: Джімове звинувачення було не таке вже й безпідставне, ми з ним тоді саме посварилися, і я не схотіла боронитись),— якби мені дозволили «пливти за течією»! Мабуть, я була тоді здатна на все,— і навіть вирішила, що взагалі нема на світі нічого такого, з чим я рано чи пізно не могла б змиритись.
Такий хід думок став для мене дуже небезпечним: власне, не так для мене (наберуся сміливості сказати, що я була б щаслива навіть серед покидьків суспільства), як для моїх родичів, та й взагалі для всіх «політиків». Я навіть подумала: люди, що доходять такого висновку за молодих літ, стають потім «проблемою» для суспільства, а часом і кримінальними злочинцями.
Але ж і прозірлива була тітонька, зметикувавши, у який спосіб їй вивести в люди Німмо (віддавши йому мої п'ять тисяч фунтів) і заодно дати раду мені! То був справжній тріумф тітоньки Леттер, тріумф її «політичного» чуття, коли через два тижні (нас із Німмо повінчали за особливим дозволом) ми вже сиділи з ним у поїзді, що мчав нас у весільну подорож у наш медовий місяць.
Невдовзі я переконалася, що, незважаючи на свою неприхильність до Німмо, бути йому за дружину не так уже й нестерпно. Сидіти в купе «люкс» і милуватися гарними краєвидами було он як приємно, а думка про те, що ми їдемо до Венеції, де я ніколи ще не була, викликала у мене захват. Що ж до моїх подружніх «функцій» на цій стадії, то від мене вимагалося лише одне: бути чемною (і я, звісно, поводилася з цілком чужою мені людиною дуже ввічливо); а мій чоловік ставився до мене приязно й надзвичайно делікатно. Ввічливість у таких випадках найкраще розряджає ситуацію, причому іноді її можна сприйняти за вияв більш ніжного почуття, а бути ввічливим не так уже й важко.
