Улюбленець слави - Кері Джойс (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗

Наважуся сказати, що моє нинішнє щастя було навіть повнішим за тогочасне, бо тепер я навчилась його цінувати,— то було щастя душевної злагоди. Очевидно, саме тому, спіткавши якось пополудні дорогою до бібліотеки Джіма, що виходив з готелю «Блакитний якір» на Ексвелл Хай-стріт, найперше, що я відчула, було почуття небезпеки.

Приїхав він явно для того, щоб, як мені здалося, поговорити зі мною про своїх луга. Надії на успіх книжки не справдилися,— доля луга нікого не цікавила, а депутація вождів племені, на яку він витратив купу грошей, потрапила під вплив африканських студентів, які встигли переконати бідних луга, що їх «експлуатують». Після того виник «Націоналістичний комітет луга», що збирав кошти серед своїх на боротьбу з «Імперіалістичним комітетом Леттера», котрий нібито «гальмує національний і соціальний розвиток Лугаленду» і водночас «експлуатує народ луга».

Від усього того Джім шаленів чи впадав у розпач, і, вочевидь, тому й приїхав в Ексвелл,— щоб виговоритись переді мною й запевнити мене у своєму твердому намірі «довести справу до кінця»,— не дати нікому «доконати цих бідолашних недоносків».

Протягом останніх десяти років на прикладі Честера я вже зрозуміла, що функція моя — переконувати Джіма у справедливості його справи (цього разу я й сама була в цьому переконана) і у тім, що рано чи пізно (тут я вже не була така певна) «всі пристойні люди стануть на його бік». І справді, на превеликий мій подив (очевидно, ті воєнні ночі, коли Честер повертався додому геть зневірений, мене багато чого навчили), я чудово з цим упоралась. Після цього Джім почав телефонувати й писати мені мало не щодня. Тим більше, що вся ця афера з луга щодалі ускладнювалася (вожді, які жили на Джімів кошт, відмовились повертатися додому, їм сподобалась наша підмочена європейська цивілізація), а зграя всіляких шизофреніків, шахраїв, ідеалістів і просто істериків, котрі завше липнуть до будь-якої національної справи, дедалі більшала. Звичайно, Джім став частіше з'являтися в Ексвеллі. Він любив катати мене на вітрильнику, щоб, за його виразом, «хоч трохи остудити собі голову», йому страшенно не хотілося знову вертатись додому, до цього «каторжного телефону», і нерідко Джім лишався у «Блакитному якорі» до ранку.

Звісно, почалися плітки; і коли, бажаючи уникнути неприємностей з Честером (а його друзі пильно стежили за кожним моїм кроком), я втекла у Палм Коттедж до тітоньки, Джім поїхав слідом за мною і поселився в Тарбітоні. Тож не дивно, що незабаром до Палм Коттеджу заявився Честерів адвокат; почалися погрози позбавити мене утримання.

Та було вже пізно. Наші стосунки з Джімом зайшли на той час надто далеко, і ми обоє з ним були збентежені (я вважала себе надто старою для цього), дізнавшись, що я знову опинилася у тому делікатному становищі, в яке неминуче потрапляла щоразу, коли ми з ним зустрічалися.

І оскільки Честер знову провалився на виборах під час великого політичного струсу 1924 року [27], я не бачила більше сенсу відмовлятися від шлюборозлучного процесу. Фактично Честер сам (через голови своїх політичних радників) це мені запропонував. Він написав мені листа, що, мовляв, він завжди був принципово проти того, щоб сковувати людську душу «юридичними» путами, гнітити її духовний потяг. Він бажав мені з успіхом нести мої нові «обов'язки».

То був справді великодушний лист,— розмножений на гектографі, він поширився серед Честерових друзів та прибічників. Згодом Честер запевняв мене, що сам до ладу не знав, як усе це могло статися; не виключено, що й справді він нічого не знав,— бо давно вже виробив звичку не знати того, що його не влаштовувало. Проте лист набув широкого розголосу, і Честер анітрохи не сумнівався (як пояснив мені згодом), що я дозволю йому опублікувати його,— звичайно, з відповідним коментарем,— у мемуарах, які він почав готувати до друку.

116

Честер, який так спритно приневолював людей робити «доброхіть» усе, що треба йому, ставлячи їх у безвихідні ситуації (у будь-якому іншому разі на них неминуче чигала біда); Честер, який жорстоко придушив усі мої спроби повстати проти його тиранії і домігся, що я була щаслива вважати себе за «гарну» дружину, одного разу сказав: щастя цілком залежить від нашої уяви. Факір може почуватися не менш щасливим, лежачи на гвіздках, аніж молода на весіллі або міністр під час засідання кабінету (вельми характерна для Німмо деталь!), коли він раптом помітить, що в нього репнули штани.

Та ледве чи комусь приємно спати на гвіздках (а я щойно втекла саме з такого ложа); і мені стало страшно за мій віднайдений спокій, коли Джім почав учащати до Ексвеллу. Ніби на підтвердження моїх сумнівів (Честер давно вже це передрікав) справи племені луга повертали на гірше. У червні Джім змушений був доповісти комітетові, що фонди вичерпано. Після скандального засідання, на якому Джіма зняли з посади голови комітету,— оскільки він нібито приховав найважливіше й не зміг пояснити своєї «фінансової заборгованості»; комітет самоліквідувався. А той факт, що Джім платив за все власними грішми, очевидно, нічого для членів комітету не важив.

Іншими словами, вийшло так, ніби Джім приховав «фінансову заборгованість» від самого себе. Ревізія виявила нестачу кількох тисяч фунтів стерлінгів, яка виникла з видатків на вождів племен, на тиражування брошур та листівок, на афіші й на лекторів, а також із таємничих сум на «представництво». На родинній раді було ухвалено віддати Бакфілд у тривалу оренду.

А тим часом міністерство у справах колоній дало розпорядження вислати вождів луга на їхню батьківщину,— коштом нігерійського уряду. Тож не дивно, що в Джіма зіпсувалася вдача. Це був його перший крок на ниві «реальної» політики» з її хаосом, несправедливістю, підступними замірами й махінаціями, які унеможливлюють поетичне життя для кожного, хто не пройшов цієї школи з дитинства.

І я не бігала за Джімом (як вважав Честер). Навпаки, найгірше сталося саме тому, що я вирішила припинити наші зустрічі і знайшла собі притулок у Палм Коттеджі, у тітоньки, яка не менш од мене хотіла б уникнути скандалу. Тепер вона ненавиділа Джіма, і для неї не було більшої насолоди, ніж замкнути перед ним двері його власного будинку.

А з тітоньчиною забороною треба було рахуватися, вона ще не остаточно втратила розум від алкоголю й ненависті і була здатна на все. Варто було їй лише почути Джімове ім'я,— і вона вибухала жахливою лайкою, а потім до півночі снувала по кімнатах, вигукуючи: «Квочка? От і добре! Я — стара квочка! Я — втручаюся в їхні справи!» Потім будила мене і питала, що сталося б з нами всіма, якби вона, «квочка», не клопоталася про нас. Важко повірити, як дратувало тітоньку це слово,— вона чисто скаженіла, чуючи його. Першого ж разу, побачивши Джіма біля дверей Палм Коттеджу, вона розчахнула вікно й загорлала:

— Від квочки чую! Геть звідсіля, стара квочко! Не сунь носа до чужого проса, квочко! Ти собі як хочеш, а Ніні дай спокій!

Треба було якось переказати Джімові, що йому не можна сюди приходити, я боялася, що стару кінець-кінцем правець ухопить.

Отож я змушена була сама втекти з дому і поїхати до Джіма. Він був такий обурений, і так побивався, ніби не тітонька, а я вигнала його з Палм Коттеджу. Хіба могла я після цього бодай у чомусь йому відмовити?

117

Ніхто не хотів орендувати Бакфілд навіть за найнижчу платню. Отож врешті-решт його довелося продати, і ми дістали мізерну суму, навіть меншу за вартість землі. Садибу зруйнували, а більша частина каміння пішла на ремонт дороги.

Тепер, після розлучення, ми опинились у матеріальній скруті, бо Честер позбавив мене фінансової підтримки. Та й тітонька завдавала чималих збитків. Вона відмовилася від будь-якого замирення з Джімом, і коли він, зрештою, переїхав жити до Палм Коттеджу, зачинилась у своїй кімнаті (найкращій в будинку) й не виходила звідти, щодень більше втрачаючи здоровий глузд. Ми боялися, що одного чудового дня вона спалить нас у нашій спальні,— тож довелося запросити до неї няньку.