Улюбленець слави - Кері Джойс (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Але навіть серед ночі нам не було від неї спокою, вона скрадалась до наших дверей, щоб раптом вигукнути: «Квочка!», або, скажімо, поцікавитись, як ведеться Джімові з його «канібалами».
Їй було аж солодко від задоволення, коли вожді луга, повернувшись додому, зробили заяву для преси, що віднині вони активно підтримуватимуть урядові плани й рішуче зрікаються тактики попереднього комітету, метою якого,— і сьогодні це вже зрозуміло всім,— було увічнення расової відрубності й бажання надалі тримати африканців у безправності та злиднях.
І ота метикована дама з Оксфорда переконала мене: політика розвитку насправді була давнім проектом уряду, що його лише відродив дехто з нової влади 1910 року, і що Джіма вигнали з Лугаленду зовсім не через те, що його критикувала преса, а тому, що уряд стривожив його вплив на бідних луга (хоч саме за це офіційна влада його раніше хвалила), побоюючись, аби та критика не збільшила його громадської ваги вдома, в Англії,— і це, у свою чергу, дозволить йому заважати розвиткові Лугаленду і продовжувати свою «реакційну» лінію (раніше це називалося «батьківським піклуванням про народ» і було гідне похвали). Проте я не могла розповісти цього Джімові. Та він би мені й не повірив, і це справді могло бути вигадкою, зручною концепцією для книжки, яка мала б «надати сенсу» всім складним і таємничим подіям, що розгорталися за межами літературного твору,— саме їх Честер і називав історією, підкреслюючи їхнє величезне значення, хоча у книжках їх завше лишатимуть осторонь, бо навіть Честер не зугарний був пояснити, як і чому вони сталися,— попри свою безпосередню участь у деяких з цих подій.
Джім вважав, що він сам «обрав собі таку долю» (історія зводилася для нього до самих книжок) і був надто гордий, аби нарікати на неї. Він сказав, що йому слід було б знати,— «ці хлопці з Айк-сквер» неодмінно «гратимуть з фальшивими козирями», але їм, як то кажуть, і карти до рук,—отже, цур йому і пек, час уже братися за те, на чому він краще розуміється,— наприклад, вирощувати капусту. Він справді пішов одного разу в сад і почав поратися на землі,— я тоді вперше побачила у нього в руках садовий реманент.
Але навіть того ранку він кожні півгодини заглядав у кімнату дізнатись, чим я «розважаюся». Бо з перших днів, як ми одружились, він ревно опікувався мною і рідко лишав на самоті: дбав, щоб я багато не читала («мусиш берегти очі») і влаштував для мене суворий режим та дієту (саме тоді вагітним жінкам почали радити помаранчевий сік), докладно розписував, коли лягати спати й куди ходити на прогулянку. Це, однак, не заважало йому брати мене із собою у море на яхті,— за будь-якої погоди, відразу ж, тільки-но йому заманеться.
І тепер він уже не приносив мені подушки на палубу, не кутав од вітру і не намагався триматися ближче до степлхедського берега. Навпаки (мабуть, тому, що весь час був роздратований — все його єство було пройняте відчуттям невдачі,—навіть коли забував про своїх луга і про свою страчену кар'єру), він ішов напрямки у відкрите море, хоч би й була дуже висока хвиля, і мені не раз було холодно й страшно (досі не можу вирішити, посилюється страх від холоду, чи, навпаки, зникає; мабуть, спершу таки посилюється; коли починаєш мерзнути, де й дінеться та мужність, а вже потім — навпаки: так задубієш, що стає байдуже, коли гинути, зараз чи трохи пізніше); а часом він водив мене гуляти на болото, і ми проходили за раз миль по дванадцять, аж я мало не падала з ніг і ладна була плакати від утоми.
Та якось, спитавши себе, навіщо мені терпіти таке «рабське життя», я раптом подумала,—при тому, що гучні слова були для мене завжди смішні,— що й не хочу іншого життя, не хочу нічого міняти, бо я «кохаю» Джіма, кохаю, та й годі!. І я навмисне взяла спершу слово «кохаю» у лапки, бо почуття, яке опосіло мене, було анітрохи не схоже на те, що звичайно вкладають у це слово, і зовсім не схоже на всі мої колишні переживання або й навіть на любов, якою я її собі уявляла. Я розуміла, що для мене це означає не лише бути рабинею Джіма, але й належати при цьому самій собі куди більше, ніж будь-коли. І зовсім як у ті перші дні в Ексвеллі, на серці мені було легко й спокійно. Навіть у найважчі хвилини, коли Джім допікав мені своїми дрібними причіпками, я все одно не втрачала грунту під ногами й відчуття цілковитої незалежності.
Причаївшись у потайному куточку свого «я», в усвідомленні незалежності й спокою, наче у власній фортеці, я легко переживала всі його примхи, кажучи собі подумки: «Може, така вже у Джіма потреба,— неодмінно командувати кимось або чимось? Але позаяк у нього немає більше ані його коней, ані луга, він командуватиме тепер тільки мною». Я не хочу сказати, що знайшла собі спосіб нишком глузувати з Джіма, але та усмішка завжди жила в потайному куточку, освітлюючи моє щастя. В мені зростала не лише його дитина, але й любов до нього — мені хотілося весь час бути поруч з Джімом, знати, де він зараз і що робить.
Десь у глибині душі я сміялася над собою, міркуючи приблизно так: «Ось ти, сива сорокашестирічна жінка, вперше в житті закохана до нестями! Хіба це не знетяма—побиватися за ним, коли він тебе повсякчас сварить та смикає, ходити мокрою, переляканою, падаючи з ніг від перевтоми,— і все тільки для того, аби догодити старому шкарбунові або (ще гірше!) намагатися переконати його в тому, що я зовсім не така, як він!» Проте для цілковитого щастя мені ще потрібні були книжка й канапа, саме їх мені завжди невистачало.
Хоча Джім був надто вимогливий у ставленні до мене, він же й уперше в житті почав виказувати мені компліменти. Наприклад, коли під час наших прогулянок я дуже втомлювалась, він з усмішкою зауважував, що я принаймні з усієї сили стараюсь; одного разу він зважився навіть висловити крамольну думку,—що я змінилася на краще, що я нібито зрозуміла ту просту істину, що навіть у найвродливішої дівчини не завше виходить так, щоб її було зверху.
І мені забракло сміливості сказати йому: якщо це справді так, то цією чудовою зміною в мені він має завдячувати передусім Честерові та його чудовій муштрі.
118
Я не мала жодної звістки про Честера, відколи залишила його й до того часу, як у травні в мене народився син Роберт. Ось тоді, на мій подив, він прислав мені листа з привітанням і чашку.
Він повідомив, що пише мемуари і був би вдячний мені, якби я дозволила йому надрукувати уривки з моїх ранніх листів до нього. Десь так за місяць він написав мені вдруге, прохаючи дозволу відвідати мене, щоб обміркувати деякі місця в нашому листуванні.
Я не була в захваті від його прохання, бо не хотіла його бачити, отож нічого йому й не відповіла. Погодитись на цю зустріч я могла хіба що з чемності, якби не Джім, який рішуче заявив, що не пустить «цього шахрая» і на поріг свого дому. Він також зажадав, щоб я заборонила Честерові друкувати мої листи і спалила всі його листи до мене; а я мала їх кілька сот, серед них і такі, що мали певну історичну вартість (тітонька вже давно наказала мені зберігати їх, пояснивши, як це важливо).
Джім страшенно розлютився, коли я сказала, що ці листи зберігаються в банку, і я не певна, чи маю право їх знищити.
В цю хвилину я раптом яскраво собі усвідомила, що маю в його особі не тільки відданого чоловіка, а й ревнивого тирана. Він ніби оскаженів через оті листи («ти тридцять років водила мене круг пальця,— не дай тобі боже знову пошити мене в дурні!»), і я, щоб якось його заспокоїти, відмовила Честерові у зустрічі, тобто послала йому ввічливе вибачення (мовляв, тепер я не можу вдовольнити його прохання, бо не відходжу від малого), яке означає: «Ваш візит небажаний».
Після цього я довго нічого не чула про Честера, та мені годилося б пам'ятати, що він не з тих, хто просто визнає поразку. Він лише змінив тактику.
Дейзі Гулд кілька разів запрошувала мене у Чорлок Менор, новий особняк, збудований для неї Гулдом невдовзі по війні, коли він одержав особисте дворянство, але Джім під час моєї вагітності й потім не хотів, щоб я складала до будь-кого візити (а Гулдів він узагалі не міг терпіти); і тому, незважаючи на те, що Дейзі приїздила до мене подивитись на Роберта й висловити радість з приводу того, що ми тепер майже сусіди, я так і не відвідала її.
