Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Чого не повірять? А записка. Ти ж сам казав…
— Ми ж її віддали Макогонові. А той, напевне, спалив записку.
— Хай і так. Його викличуть, і він не викрутиться. Ми в очі йому все скажемо.
— Наставляй кишеню. Так він тобі і скаже.
— Навіщо ти віддав записку? — дорікнув Вітя.
— Та в тім і справа, що я оце тільки зараз зміркував, хто вони такі.
— Як же бути?
— Поки що треба стежити. Довідаємось, де вони збираються, хто ще з ними разом. Коли перевіримо, взнаємо більше, — тоді й повідомимо куди слід. Тільки, гляди, нікому про це, нікому анітелень.
— Не маленький. Розумію, але…
— Завжди в тебе, Вітько, «але» та «але»!
— Не перебивай, а краще вислухай. Вчора ще дужче припікало, ніж сьогодні, а Півень у валянках вийшов. Ну який же з нього шпигун?
— Звідки ти взяв, що він шпигун?
— Сам казав.
— Я? Ніколи не казав. І не думав. І як ти слухаєш? У Матвійовича були палаци, маєтки, слуги, а під час революції все забрали. Ясно? От він і незадоволений Радянською владою. Хоче повернути старий лад, щоб знову був цар, щоб знову заволодіти своїми багатствами. Матвійович не шпигун, а… монархіст!
— Про що ти, Альошко, говориш? Від монархістів давно і сліду немає.
— І сліду немає? Приходь до нас, я дам тобі журнал «Новое время», там надруковано спогади Любимова, сина царського губернатора; після революції їхня родина емігрувала в Париж. Він пише, що за кордоном багато всіляких білогвардійських організацій. Свої газети видають і навіть є якийсь Кирило Володимирович. Російським царем себе називає. А ти кажеш, монархістів немає.
— Все одно, — не згоджувався Вітя. — Вони шпигуни і збирають дані для іноземних розвідок. Я про це навіть читав десь. Не думай, що лише ти один читаєш.
— Не будемо сперечатись, — примирливо сказав Альоша. — Ти згоден, що за Півнем та Макогоном треба стежити, вивести їх на чисту воду?
— Важко… — зітхнув Вітя. — Це тобі не голи забивати.
— Звичайно, важко, — погодився Альоша. — За Матвійовичем я можу стежити. Ми ж сусіди… А ось до Макогона щодня доведеться їздити…
— Боюся, що нам удвох не справитись. Когось би ще… Барабаш непоганий хлопець… Гальперін… Коля може допомогти.
— Віденко?
— Еге ж, він. Чого ти дивуєшся?
— Обійдемось без нього, — насупився Альоша. — Нікчема… Як він сьогодні на воротах стояв! Нам, може, життям доведеться ризикувати, а він…
— Я просто так. Не хочеш, не треба. Та й коли багато хлопців, то хто-небудь ще роздзвонить. Знаєш, Альошо, поїдемо до тебе або до мене і все обміркуємо.
— Давай до мене: у вас Оля, бабуся, а в мене нікого. Мама на роботі. Ніхто не заважатиме.
Вони не встигли вийти із скверу.
— Стій! — схопив Вітя Альошу за рукав. — Бачиш, Макогон? Он він, он! На тому боці. В блакитній тенісці і солом'яному брилі.
— Ага, бачу.
— Альошо, бери мій велосипед, а я за ним.
— Чому ти? Давай разом.
— Я за ним, а ти їдь додому, стеж за Матвійовичем.
Доводи приятеля були цілком слушні, і Альоша більше не заперечував.
— На, — простягнув він світлозахисні окуляри. — Надінь. Так краще. Маскування.
Макогон зайшов у трамвай, що саме зупинився. Вітя, не звертаючи уваги на автомобілі, що сновигали туди й сюди, перебіг через дорогу і, розштовхавши чергу, скочив у задній вагон.
— Ох і діти зараз пішли, — поскаржилась літня жінка, звертаючись до інших пасажирів. — Піонер, певно. Чого їх тільки навчають? Мало того, що без черги, так іще й штовхнув мене.
— Пробачте, я не хотів, — тихо сказав Вітя, побоюючись, що в цьому вагоні Макогон.
— Ввічливий став! — підхопила кондукторка. — Вони ладні цілими днями кататись. Через нього, може, зайнята людина лишилась…
— Зрозумійте, ніколи мені, — пояснював Вітя. — Дідусь захворів. За ліками я…
Пасажири в переповненому трамваї розділилися на два табори. Одні захищали хлопця, інші — осуджували.
«Спробую пролізти до виходу, — вирішив Вітя. — Щось його не видно. Певно, в передньому вагоні… Візьме та й вийде на першій же зупинці, а я залишусь». Працюючи ліктями, він насилу протискувався вперед.
— Обережніше! — пролунало над його головою.
— Пробачте, я… — підвів очі Вітя і запнувся… Перед ним стояв Макогон.
— Чи ба! Оце так зустріч! — Похмуре обличчя Макогона розпливлося в усмішці. —Недарма кажуть — світ тісний. Далеко зібрався? А приятель де?
— Я… я… — силкувався Вітя зібратись з думками.
«Пізнав мене, і окуляри не допомогли. Як пояснити, чого тут? Навіть не знаю, яким маршрутом іде трамвай. Тут ходить і одинадцятий і двадцятий… Скажу в кінотеатр «Славу», а коли я в двадцятому?»
Виручила кондукторка. Вона об'явила: «Вулиця Грибоєдова. Наступна зупинка — Прозорівська». Тепер ясно: трамвай іде одинадцятим маршрутом.
— Ми в кіно. Альоша по гроші поїхав… Забули…
— Що ж, кіно справа хороша, — глибокодумно зауважив Макогон і сів на місце, що звільнилося.
«От невдача, — досадував Вітя. — Нащо про кіно вигадав? А він візьме та й вийде раніш. Чого відразу не спитав, куди він їде? Розгубився».
З кожною зупинкою людей ставало все менше й менше.
— Йди сюди, — покликав Макогон. — Місце вільне.
Вітя сів поруч. Повз вікна промайнула сіра будівля університету. «Зараз аптека, а за рогом Альошин будинок, — міркував Вітя. — Цікаво, дома уже він? Ні, напевно… Що не кажи, два велосипеди… Але тут і Півень живе! А Макогон не вийшов! Від Прозорівської йому йти два зайвих квартали… Може, їде по ліки. Та ліків же ніяких немає! І Вітя аж смикнувся од несподіваної думки, — Макогон не знає Касторку. Ну, звичайно! Сам же прохопився словом. Збрехав, що ходив з Півнем до школи. А ми й вуха розвісили. Нічого собі однокласники. Макогону десять, Півню — сорок і за однією партою сидять… Обов'язково треба буде Льошці розповісти…»
ЙОГО ТРЕБА ПРИСТРАХАТИ
— Все гаразд, Серього. Твою записку віддав, — доповів Півень. — Хлопчисько обіцяв миттю відвезти. А куди дівся той проноза? — спитав він, не побачивши Чистякова.
— Поїхав. Я наказав йому поставити машину на місце.
— Вірно зробив, — схвалив Півень.
— Спасибі, Матвійовичу, за те, що дав нам притулок. Бувай здоровий! А те заховай негайно, — Чернушкін показав очима на тюк Драпу.
— Не турбуйся.
Через годину Чернушкін і Тетеря сиділи в невеликому літньому ресторанчику на березі річки. Час тягся поволі. Обидва мовчали, аж поки до столика не підійшов Чистяков.
— Повний порядочок… Загнав у двір і накрив брезентом.
— На калим поки що не виїжджай, — попередив Чернушкін.
— Не збираюсь… Давно тут?
— З півгодини… Гм, де ж це Макогон?
— Певно, заарештували, — висловив припущення змарнілий за ніч Тетеря.
— Облиш! Біду накаркаєш, — урвав Чистяков.
Розмова не в'язалась.
— За Макогона не боюсь, — почав Чернушкін. — Впевнений, як у самому собі. От Яшко… Якщо міліція злапає, ця лемішка…
— Чим вам Яшко поганий? — огризнувся Чистяков, відсуваючи од себе тарілку з салатом. — Для вас усі п'яниці, ледарі й дурні…
— Твій дружок тебе першого з тельбухами продасть! І треба було мені з ним зв'язуватись! Не хотів же… Інстинктом чув… Все ти! Мовляв, Яшко комбінатор, світла голова, величезні зв'язки. А тепер що? Що?!
— Та він кремінь! — відпарирував Чистяков. — І голова в нього працює, дай боже кожному.
— Твій «кремінь» так переполошився, що забув про все на світі і кинувся куди очі світять.
— Будьте певні, хто-хто, а Яків Архипович завжди вийде сухим із води. Битий жук. Коли гроші вам робив, був хороший, а тепер… — І він одним духом вихилив склянку вина.
— Йому особливо втрачати нічого. Більш як п'ятнадцять не одержить. А нас за вбивство міліціонера в розход виведуть. Забув новий указ? Може, тебе тішить, що твій друг через п'ятнадцять років принесе квіти на твою могилу, а мене це не влаштовує.
